Розділ 2

Відвар допоміг, і Кіш заснула. Ітана теж спала. Навіть Ярош задрімав, схиливши чоло на схрещені руки: аромати не засохлих трав п’янили. Господиня, Марен і товариш Зорін, прозваний Дельфіном, бо ім’я своє він так і не відкрив, тихо розмовляли, коли раптом за вікном почувся крик.

Зорін підбігла до вікна, смикнула грубу завісу.

Неподалік на вулиці билися. Руда жінка, вбрана у гарний одяг чоловічого крою, відбивалася від двох нападників. Вона відмінно володіла зброєю, але нападники не поступалися їй силою та вмінням. Та ось їхні очі... Їхні очі були порожні і мертві, якими стають лише від пережитих страждань, – біль розплавленим залізом випік серця цих двох. Рудій не перемогти, присмерки вип’ють світло з її насмішкуватих карих очей, а золото волосся зотліє.

І не треба бути родом із давнього народу, щоб це відчути. Тільки хто ця жінка, що за нею послали таких убивць?..

Марен відчинила двері.

– Не смійте йти за мною. Тільки чоловіки.

Ярош і Дельфін уже стояли з оголеними шаблями.

Та зчервонити леза кров’ю їм сьогодні не довелося. З сутінків плигнула величезна чорна кішка і звалила одного з нападників. Інший скористався несподіванкою й обманним випадом вибив зброю з рук рудої, замахнувся для останнього удару. Жінка хитнулась, прагнучи ухилитися від смертоносного леза, втратила рівновагу і теж опинилася на землі.

(малюнок)

– Досить! – від наказу давньої, підкріпленого безмовним закляттям, лиховісно хитнулося повітря, меч нападника переламався.

– З вами все гаразд, пані? – Дельфін допоміг рудій підвестися.

– Я королева – і не стерплю панібратства! – обурилась жінка, але допомогу прийняла.

– Може, й королева. Та не тут, – холодно відмітив Ярош: зверхня королева йому не сподобалась.

– Королева скрізь королева! А я Герда – правителька Аталя, – пригладжуючи пишну руду гриву, проголосила владарка далекої країни.

– Як ми вчинимо з ними, Марен? – Ярош підняв уламок леза й зацікавлено глянув на візерунчасте гравіювання, ніяк не подаючи виду, що він про все це думає.

– Варто їх відпустити, особисто нам вони нічого поганого не зробили, – погляд Марен плавно перетік від вкрай невдоволеної Герди до дещо спантеличеного Дельфіна, замисленого Яроша і незворушних чужинців, які стояли поруч. – Досить на сьогодні кровопролиття. Забагато від минулої ночі пішло з життя тих, кому ще жити і жити...

Великодушні слова, та за ними холод чарів, які плете давня, і темні очі нині крижані і безжалісні.

– Хай ідуть, якщо вони не розкажуть...

Та Марен обірвала Дельфіна.

– Вони не розкажуть, це я можу гарантувати. Забирайтеся, поки ми не передумали. Ваша здобич тепер недосяжна, і ви це розумієте.

Давня дочекалася, коли двоє чоловіків, підтримуючи один одного, бо обоє були поранені, зникнуть за рогом, і попрямувала до будинку.

Пантера підійшла до Яроша, тернулася об його ногу.

– Твоя захисниця?

Очі королеви зблиснули зневагою, вона поморщилась: на кисть руки стікала тоненька вервечка крові – її величність зачепили у сутичці.

– Мою пантеру Жахом Ночі називають, пірате!

– Жахом? Справді? – піратський капітан погладив пантеру так лагідно, що зверхність на мить злетіла з Герди, королева невдоволено пирхнула.

Великі золотаві очі пантери ясніли морем.

– Мені подобається твоя подружка. Продай її мені.

– Не продам. Відвезеш мене до Олександра, тоді я тобі свою пантеру подарую, – солодко пообіцяла королева.

Жах Ночі рикнула, вдаривши кігтями по землі. Королева налякано відступила.

– Хто такий Олександр?

– Ти не знаєш Олександра, пірате? Він король, правитель земель Аталя і мій чоловік, – здивувалася Герда, та пиха одразу взяла гору: – Без мого дозволу Жах Ночі мене не покине. І не мрій, що зманиш її!

– А вона розумниця, Соколе. Якщо так далі піде, у твоїй команді буде більше жінок, ніж чоловіків, – Марен не поспішала увійти, чекаючи інших. – Заходьте всередину, вечоріє, шум міг почути якийсь патруль.

Герда поквапилась сховатися у гостинному будинку, за нею увійшов Дельфін, а Ярош затримався.

– Якщо не бреше, вона – королева Аталя, а ця земля по інший бік моря, – дивлячись давній у вічі, мовив Ярош. – У тих двох імперська зброя, та самі вони не імперські солдати, однак відбиток злої волі столиці Імперії на них відчувається. Минулої ночі я зустрів чотирьох давніх, хоча вас майже не лишилось у цьому світі. Я бачив зірку, зняту з неба, й молодого чаклуна, втілене закляття, що тривалий час живе саме по собі, а минулу ніч пронизали такі могутні чари, що їхнє відлуння дзвенить і досі. Що тут відбувається? Скажи мені, Марен.

Давня відвела очі, замислено зітхнула.

– Я розповім тобі, Яроше Соколе. Але не зараз... Коли ми вийдемо в море і воно зможе всіх нас захистити. Можеш не вірити мені, але ти знаєш, що було б нині, якби я не казала тобі правду.