Частина 2. "Страта на світанні". Розділ 1

– Кого я пропоную? – Марен роздивлялася залу таверни, зіщулившись, коли сонячний промінь упав на край її плаща. – А хоча б її...

Ярош прослідкував за поглядом нелюдськи глибоких очей. Низенька дівчина збирала брудний посуд. Чорне волосся красуні заховане під хустиною, тільки одне пасмо вибилося, мов змія, звиваючись по щоці.

– Її? – недовірливо перепитав пірат, придивившись до дівчини пильніше. – Хоча вона більше схожа на королеву, ніж на служницю. Але щось темне в ній є...

– Не більше, ніж у мені. Поклич дівчину.

– Гей! Принеси-но нам... – Ярош зиркнув на Марен, що посміхалась. – Води. Холодної.

Дівчина зашарілась і зникла за стійкою.

– У тебе закохалися, – підмітила співбесідниця.

– Не думаю. Як закохалася, то у свободу. Чи багато вона бачила у цьому містечку?

– У неї є наречений.

– Тоді впевнений, що небагато, а ще менше побачить.

Невдовзі дівчина з’явилася із глеком, наповненим джерельною водою. Розлила по чистих кухлях.

Ярош випив до дна, хоча від холоду зводило зуби. Марен лише надпила.

– Щось іще, пане? – несміливо запитала служниця.

– А якщо у мене більше немає грошей? – питанням на питання відповів він.

Дівчина похнюпилась, та йти не збиралась.

– Чому не йдеш?

Щоки дівчини знову зчервонив рум’янець, вона хотіла щось сказати, але подих перехопило.

– Поворожити тобі? – Марен посміхалась чорнявій красуні, а в кухлі вже не відбивалася стеля, поступившись місцем зіркам.

– Так само, як і мені? Не треба! – швидко втрутився Ярош, закривши долонею воду: під тінню зірки розтанули.

– Ворожити гріх... – мова повернулася до дівчини, яка вражено дивилася на дивних відвідувачів.

Марен скоса глянула на пірата й тихо промовила:

– А я і без ворожби тобі скажу, – погляд темних очей полонив дівчину. – Точніше, запитаю: ти батька любиш?

– До чого тут її батько? – здивувався Ярош, помітивши, як зблідло дівча.

– Її батько чаклун. То любиш, Тайро?

– Ні, – прошепотіла Тайра, у неї в голові запаморочилось, і дівчина мимоволі сіла на коліна до пірата.

– А хлопця свого кохаєш?

– Н-н-не знаю... Н-н-не кохаю, – Тайра поривалася встати, та не могла, темні очі давньої позбавляли її волі втекти.

– А море любиш?

– Море... люблю.

– І прийдеш до моря?

– Так.

Темний погляд давньої згас, чари розвіялись. Тайра підхопилась, але не збиралася втікати. Пірат і Марен ледь не розреготалися, бачачи її страх, що боровся зі сміливим бажанням.

– А якщо я не прийду?

– Після весілля твій чоловік захоче забрати тебе подалі від батька, а той не дозволить, і через це накладе на зятя прокляття, що відбере здоров’я і щастя. Але ж ти не любиш їх обох, правда ж?

– Не люблю, – вона посумнішала, приховуючи за печаллю радість.

– То й гаразд, – Марен нахилилася і підняла з підлоги якусь металеву коробочку. – Ти загубила. Знову твій батько чаклувати надумав. Глянь, капітане, не уявляєш, скільки негараздів прикличе ця річ до того, хто її привласнить.

– Капітан?! – захоплено вигукнула дівчина.

– А що, не схожий, красуне? – він осміхнувся.

– Ви піратський капітан, – Тайра вже навіть не дивувалася. – А на вашому кораблі є жінки? Жінка на кораблі не до добра...

– Є жінки. Жінки теж капітанами бувають. Я не з одною такою знайомий.

– Потім поговорите. Ходімо, Яроше. Тут нам більше нічого робити.

Марен кинула залізну коробочку в кухоль, що стояв на столі. Хлюпнувши, коробочка потонула. Коли дочка чаклуна митиме посуд, знайде вона замість зачарованої речі золоту монету із зображенням Східної бухти.

Містечко поволі прокидалося. На вулицях ще не було людно, та на площі зібрався натовп. Страту зазвичай призначають до світання, але сьогодні кати чомусь забарилися.

Судили чотирьох. Очі хлопця потьмарені болем, він був поранений. Поряд із ним на колінах стояв немолодий русявий чоловік, роздягнений до пояса, на його спині вигиналося гіллям витатуйоване дерево. І дві коротко стрижені жінки, схожі між собою. Руки обох зв’язані, а одяг їхній майже однаковий – чорний, шкіряний. Погляди сестер спорожніли від зневіри.

Судив злочинців темно-русий чоловік, вбраний як міністр. Але звідки взятись такій поважній людині у маленькому містечку? Та цей високий чоловік, якому лише трохи за сорок, справді був імперським міністром, звали його Феофаном. Звинувачення в заборонених чарах падали у тиші.

Феофан розміреним кроком ішов нашвидку збудованим помостом, зупиняючись перед кожним засудженим, неначе відпускаючи їм гріхи чаклунських вмінь. Синя мантія вже не надавала йому подоби владного міністра, більше роблячи схожим на ченця. І тільки багатопроменева рубінова зірка на золотому ланцюжку виказувала, якою владою він наділений насправді.

Ярош не бажав дивитися на страту засуджених, бо заклятий птах із бурштиновими очима віщував йому долю, не кращу, ніж у цих нещасних. Погляд пірата линув натовпом спантеличених людей і зупинився на блідій Ітані. Побачивши капітана, вона відвернулася, ховаючи сльози. Світло-русяве волосся ворожки сплуталося, повіки все ще яскравих зелених очей набрякли, бо останок ночі вона гірко проплакала.

Міністр залишив площу, з ним пішли майже всі солдати. І роззяви розходились: нікому нема діла до мертвих. Або до тих, кого зоставили помирати.

Хоча, певно, не всім...

Ярош пішов до помосту, тримаючи руку на зброї, піднявся сходами. Та двоє солдатів, що залишилися, не завадили пірату. Не змовляючись, Ітана і Марен теж опинилися поряд.

– Ще жива, – Ярош поспішив розв’язати одну з сестер.

– Чому нема крові? – здавалося, Ітану зараз знудить.