Розділ 24

Я вагітна... Сльози текли по щоках, але це не той випадок, коли дівчина боїться, що залишиться сама з дитиною. Я не знаю, як відреагує на це Руслан, але я щаслива носити під серцем його частинку, свою маленьку квіточку. Я доторкнулася рукою до поки ще плоского живота й усміхнулася. Діти — це ж така радість. Я вже уявила, яка у мене буде красива дівчинка, подібна на Руслана з таким же темним кучерявим волоссям та карими очима. А може вона буде така ж як я? З такими зеленими очима та світлим волоссям? Не знаю, але я вже так сильно чекаю її.
— Ну що там? — почула я голос Насті за дверима.
— Все добре. — сказала їй я та витерла свої сльози.
— То ти не вагітна? Вітаю. — сказала вона, коли я вийшла з ванної кімнати.
— Та ні, вагітна. — відповіла я та знову усміхнулася. — Навіть не віриться, але це таке щастя.
— Іро, а як же... Як же твої мрії? А Руслан? Ти впевнена, що він прийме цю дитину? — Настя трохи схвильовано подивилася на мене.
— Зараз моя мрія — народити свою квіточку, а журналістика почекає, і якщо чесно, то мені байдуже на неї. Я просто хочу сім'ю. — тихо мовила я та подивилася у вікно. — Хочу носити своє маленьке чудо на руках, хочу гуляти з малятком по парку, хочу почути слово "мама", хочу, щоб поряд був коханий чоловік. Лише тоді я буду щасливою, і це — моя мрія. А журналістика — це було бажання моєї матері. Я думала, що виконаю її волю, але в кінцевому результаті втратила все.
— Іро, коли ти скажеш йому? — вона подивилася на мене та взяла за руку. — Послухай, навіть якщо він не прийме тебе, то не хвилюйся, адже ми допоможемо тобі.
— Настю, я не буду вбивати свою дитину. — я з жахом забрала руку. — Не розумію, як ти взагалі таке могла подумати. Якщо Руслан відмовитися від мене, то я все одно буду народжувати. Але він не такий, і я вірю, що він не залишить мене.
— Іро, не нервуй ти так. — вона обійняла мене. — Я ж лише хвилююсь за тебе та хочу, щоб ти була щаслива.
— Я зараз же поїду до Руслана та скажу йому.
— От і правильно.
На годиннику вже була одинадцята вечора, але мені байдуже. Я була дуже рада такій новині, і мені справді захотілося поділитися нею з ним. Я поклала руку на живіт, коли сиділа в таксі та широко усміхалася. Невже це дійсно правда? А може краще треба було спершу піти до лікаря? Але ж я використала три тести, і всі вони були позитивними.
Я підіймалася до його квартири з надією, що він все-таки прийме мене. Але хвилювання давалося в знаки, і вже у ліфті мені трохи закрутилася голова. Та я взяла себе в руки та впевнено підійшла до дверей з номером його квартири. Я натиснула на дзвінок, і справді надіялась, що він відчинить. Вже через декілька хвилин двері відчинилися, і я нарешті побачила Руслана. Я так скучила за ним, що мені хотілося кинутись до нього з обіймами, сказати, що я страшенно люблю його і просто забутись. Та реальність впала на мене темними хмарами, розбивши всю надію, коли я зустрілася з його холодним поглядом. Спочатку в його очах було здивування, потім роздратування, а тепер — просто байдужість.
— Привіт. — ледве видала з себе я.
— Чого ти прийшла? — він втомлено глянув на мене та сперся об косяк дверей. — Мені здається, що я тобі вже повідомив, що між нами все скінчено.
— Мені треба тобі дещо сказати. — сказала я та усміхнулася. — Це дуже важливо, і я надіюсь, що ти зрадієш.
— Що ти вже видумала? Невже скажеш, що вагітна? — спитав він, а я подивилася йому прямо в очі.
— Вагітна. — впевнено відповіла я та підійшла впритул до нього.
— Думаєш, що я в це повірю?
— Ти ж знаєш, що я б не збрехала про таке.
— А може я тобі не вірю? Зовсім! — він трохи сердито подивився на мене, а я відчула на очах сльози.
— Я прошу тебе, будь ласка, повір мені.
— Достатньо брехати...
— Руслане! — почула я жіночий голос з його квартири й мене наче вдарило током. — Де ти є? Мені погано.
— Хто це? — спитала я, відчуваючи образу.
— Іро, це...
Та я вже не слухала його, просто забігла у його спальню і побачила там Лізу, що лежала на ліжку лише в його футболці. Це стало таким шоком для мене, що захотілося кричати й просто ридати. Як він так міг?
Я швидко підбігла до нього та вдарила його по обличчі. Хлопець навіть не похитнувся, але я вже бачила, що він злий. Та мені було байдуже, адже я хочу викричати йому все, що є у мене на душі.
— Як ти так можеш? — я подивилася на нього, ледь стримуючи сльози. — Ти не встиг зі мною розійтися, як привів у своє ліжко Лізу? То, може, ти й не кохав мене ніколи? Може це я собі все придумала, а ти просто мене використовував? Звісно, дурне наївне дівчисько, до якого, крім тебе, більше ніхто не торкався, то чому б не покористуватися?
— Не говори дурниць! — сердито крикнув Руслан, а я аж здригнулася. — Це ти мене використовувала! І для чого? Щоб отримати роботу журналістки? То, може, це ти мене ніколи не кохала?
— Так, я використовувала тебе, — я штовхнула його в груди, — але я кохала тебе ще більше! Хоч раз! Один-єдиний раз вислухай мене!
— Гаразд! — він підійшов надто близько до мене та склав руки на грудях. — Я тебе слухаю.
— А потім ти розкажеш мені, що тут робить Ліза? — спитала я і відчула, що по щоці потекла перша сльоза. Я помітила, що одна його рука здригнулася і він ніби хотів витерти мої сльози, але стримався. Хоча йому і було важко, адже він завжди казав, що ненавидить, коли я плачу.
— Розповім. — вже спокійніше сказав Руслана, а я витерла свої сльози.
— Можна я присяду? — спитала я, коли відчула, що мені не дуже добре. Хлопець кивнув, а я сіла собі на диван. — Я почну з самого початку, але це буде трохи довгою історією. Моя мама завжди була для мене прикладом і я любила її понад усе. Але життя часом буває несправедливим до нас, та забирає найкращих. Перед смертю вона сказала мені, що хотіла б, аби я стала відомою журналісткою. Бо це була її мрія, яку вона, на жаль, не змогла здійснити. З того часу я марила цим, тому вступила на той факультет. Найбільше я боялася розчарувати її. Після того, як я отримала диплом, то у мене розпочалось стажування в "STYLE&STAR". Цей журнал був одним з найкращих, і саме там я могла б стати відомою. Та тільки головного редактора не влаштовували мої статті про глобальне потепління, тому вона сказала мені написати про тебе. Спочатку я сумнівалася, але потім погодилась. Та вже після того, як ми з тобою застрягли в ліфті, коли відбувся наш перший поцілунок, я зрозуміла, що не хочу чинити так з тобою. Але тоді я побачила тебе з Лізою. Ти тоді образив мене, і я в пориві злості підписала ту угоду. Та от я не знала, що закохаюся в тебе так сильно. Ти дав гроші Улянці на лікування, і тоді я зрозуміла, що ти неймовірна людина і я просто не маю права так чинити з тобою. Ти сказав, що я тобі подобаюсь, а я відмовила тобі, бо не хотіла, щоб ти потім залишився з розбитим серцем. Хоча я вже тоді кохала тебе. Ну а потім я просто не могла, ці почуття... — я підняла голову та побачила, що він уважно слухає та пильно дивиться на мене. Напевно, намагається зрозуміти, чи я не брешу. — Ці почуття не давали мені спокою, я зрозуміла, що ця робота далеко не те, чого я хочу насправді. Тому я погодилась поїхати в тур, заради тебе, заради наших почуттів. Моменти з тобою — це найпрекрасніше, що було у моєму житті. Я ще ніколи не відчувала такого. І у вихорі цього кохання я зовсім забула про ту угоду та й статтю теж. Вже коли ми повернулися сюди, мені подзвонила редактор і сказала прийти. Я прийшла до неї та відмовилася писати статтю, категорично. Ну а потім просто порвала угоду на шматки, але я не думала, що Марія перестрахувалася та ще й просканувала її. Ти розповів свою історію, і я була така рада, що ти нарешті довірився мені, але ця стаття... Я не писала її, правда. Я б ніколи так не зробила. Це все Софія...
— Іро, досить. — він сів біля мене, але на достатню відстань. — Я з самого початку думав, що ти прийшла до нас працювати заради слави, але ти чимось мені сподобалось. Притягувала до себе своєю невинністю, своїм характером, і свою красою. Ти справді неймовірно гарна дівчина, і я коли тебе вперше в барі побачив, то подумав, що таких не буває. Принаймні, я не зустрічав раніше. Ти стала для мене наче ковтком свіжого повітря, а я вперше відчував себе таким щасливим. Той період, що ми з тобою провели разом у турі, був для мене найкращим за все моє життя. Гаразд, я можу повірити, що ти не писала тієї статті, але чому ти не розповіла мені про свою угоду? Чому приховала від мене?
— Я боялася. — тихо сказала я та опустила голову. — Боялася, що ти розізлишся на мене, покинеш мене, або не повіриш. Я дуже сильно боялася тебе втратити.
— І тому придумала цю історію з вагітністю? — він подивився на мене з якоюсь неприхованою огидою.
— Я нічого не придумувала, і це правда. — я почала ритися в сумці в пошуках тесту, але через пелену сліз я нічого не бачила.
— Ми завжди користувалися захистом, тому...
— Що ти як мала дитина? — я сердито подивилася на нього та різко піднялася. — Невже не знаєш, від чого діти з'являються? Чи ти думаєш, що захист завжди допомагає? Господи, та мені соромно, що ти так думаєш про мене! Якщо ти не хочеш цієї дитини, то так і скажи, але я не дозволю тобі ображати мене.
— Іро...
— Знаєш що? — я відійшла на декілька кроків та сперлась рукою об стілець. — Я зможу виховати свою дитину сама, а ти собі розважайся з цією Лізою!
— В нас з нею нічого не було! — крикнув Руслана та різко піднявся. — Не хочу, щоб ти про мене думала погано в цьому плані, і я знаю, що тебе це дуже сильно цікавить. Та ні, ми не спали! Ніколи! І я не зраджував тобі, хоча ми вже і три тижні не разом! А от ця дитина точно від мене?
— Як...— я похитала головою, бо не могла повірити, що він так думає про мене. — Як ти можеш таке питати у мене? Ти ж... Ти ж був у мене перший та єдиний чоловік... Ти ж...
Я відчула, що в очах потемніло, а ноги підкосилися. Крізь пелену сліз мої повіки закрилися, і мене хтось схопив руками, а далі — темнота.
Отямилась я на якомусь ліжку, та відкривши очі, побачила білу стелю. Оглянувшись по сторонах, я зрозуміла, що це палата у лікарні. Але що зі мною сталося? Я не пам'ятаю... Я прийшла до Руслана, побачила там Лізу потім ми з ним говорили, а тоді...
— Нарешті ти отямилась. — сказав чоловічий голос і я навіть налякалася, бо не одразу помітила поруч стілець, на якому сидів Руслан.
— Що зі мною сталося? — спитала я та поклала свою руку на голову.
— Ти знепритомніла. — відповів хлопець та знизав плечима. — Напевно, це через стрес.
— Довго я тут?
— Майже дві години. Я одразу ж привіз тебе сюди, а потім ти отямилась і тобі вкололи заспокійливе. Тож ти трохи поспала.
— Добре, а що мені тепер робити? Зі мною все нормально?
— Зараз лікар має підійти. О, а от він вже і йде.
— Ох, ну і чого ж ви так хвилюєте свою дружину. — сказав лікар та похитав головою. — Вона ще ж у вас вагітна, а стреси у такому стані точно не потрібні.
Я помітила, що Руслан зблід та трохи налякано подивився на мене. Так, він не вірив мені, але це правда. Та що тепер? Злякається? Втече? Боягуз чи справжній чоловік, що відповість за свої вчинки і прийме свою дитину?