Розділ 6

На щастя, ми не застрягли в тому ліфті. Руслан міцно взяв мене за руку та провів на стоянку до свого автомобіля. Хлопець навіть відчинив мені пасажирські дверцята, чим отримав мій здивований погляд. Не встигла я отямитися, як він швиденько обійшов машину та сів на водійське сидіння. Його погляд пройшовся по моїх голих ногах і лише тоді я помітила, що моя сукня піднялася, відкриваючи не надто сором'язливий вид. Я швидко стягнула її та почула, що Руслан видав тихий смішок.
— Що в коробці? — спитав він, коли я поклала її собі на коліна.
— Сукня принцеси, — усміхнулась я і показала йому. Я пройшлася рукою по рожевих блискітках та широко усміхнулася, — Улянка її дуже хотіла, а я не можу відмовити своїй подружці.
— І скільки років твоїй подрузі? — спитав хлопець і подивився на мене.
— П'ять, — відповіла я. — Ми жили по сусідству, тому Надю я знала з самого дитинства. Вона всього лише на один рік старша за мене. Коли їй було шістнадцять, то вона дізналася, що вагітна. Хлопець одразу ж її кинув, а вона не змогла вбити свою дитину. Звісно, її батькам це не сподобалось, адже вони були вірянинами, а тут такий гріх. От Надя і народила цю прекрасну дівчинку. Вона цілими днями працювала на роботі, щоб хоч якось утримувати сім'ю, бо батьки в неї вже старші. Тож я після навчання часто сиділа з Улянкою. Вона стала мені дуже близькою і я справді її люблю.
— А зараз що з нею? — спитав Руслан, а я важко видихнула.
— Лейкемія, — відповіла я, — На щастя, виявили на ранній стадії, але необхідне лікування в Італії. Грошей правда не вистачає, тому поки такої можливості нема. Трохи зібрали в батька на роботі та й брат допомагає всіма силами. Ну а я теж, чим можу. Навідуюсь часто, підтримую й Улянку, і Надю, а ще подарунки їй приношу.
— Це онкологічна лікарня?
— Так. Ти впевнений, що нас впустять?
— Не знаю, побачимо. На якому поверсі її палата?
— На першому.
Руслан зупинився біля лікарні та допоміг мені вийти. Він оглянувся по сторонах і потягнув мене на задній двір будівлі. Мені було трохи страшно і холодно. Я міцно тримала коробку під пахвою і молилася, щоб у нас все вийшло.
— Там відчинене вікно, — сказав мені Руслан.
— Здається, що там якийсь чоловік стоїть, — тихо сказала я до хлопця.
— Зараз дізнаємося, — він потягнув мене до того вікна і тоді я помітила чоловіка, що курив, — Добрий вечір! — сказав йому Руслан і обійняв мене однією рукою, — Ми тут хочемо навідатись до однієї дівчинки, а самі трішки запізнилися. Не допоможете нам?
— Допоможу, — хриплим голосом відповів чоловік та випустив дим з легень. Він ширше відчинив вікно і простягнув мені свої худі руки, — Ходімо, красунечко!
Я подивилася на Руслана, а він лише штовхнув мене ближче до чоловіка. Потім він схопив мене за ноги та почав підіймати. Від здивування мені хотілося крикнути, але я стрималась. Я передала чоловікові коробку, а тоді взялася за його руки. Він допоміг мені перелізти через вікно. Лише тоді я помітила, що знаходжусь в чоловічому туалеті. Руслан без жодних перешкод зачепився за підвіконня та в наступну же секунду опинився біля мене.
— Дякуємо, — сказав він тому чоловікові та потиснув йому руку.
— Ви знаєте, що в лікарні не можна курити? — спитала я, примруживши очі.
— Знаю, але може завтра мене вже не буде, — відповів чоловік та витягнув ще одну цигарку, — Не хочу відмовлятися від таких радощів в останні дні свого життя.
— Чому ви думаєте, що це останні ваші дні? — спитала я і взяла коробку в руку.
— Звідси ніхто не виходить живим, — сказав чоловік та подивився на мене таким розчарованим та пригніченим поглядом, що мені аж мороз пройшовся по шкірі, — Біжіть вже, голубки, бо зараз медсестра вас помітить.
— Ще раз дякуємо, — сказав Руслан та взяв мене за руку.
Ми вийшли з того туалету і сховалися в невеличкому темному куточку. Я помітила на стіні годинник, на якому показувало, що вже близько восьмої. Значить, в нас не буде багато часу.
— Яка палата? — спитав у мене Руслан, а я показала йому на четвертий номер. Тільки-но ми хотіли вийти з нашого темного куточка, як в ту палату зайшла медсестра років п'ятдесяти.
— Це буде довго, — прошепотіла я і трохи напружилась, коли зрозуміла як близько ми стоїмо, — Ця жіночка дуже любить говорити з Улянкою.
— Ну в нас не дуже багато часу, — сказав Руслан і подивився мені в очі, — Тобі треба було одразу ж сказати мені, що тобі потрібно сюди на день народження.
— А ти б повірив мені? — спитала я, примружуючись.
— Не знаю, можливо. — хлопець знизав плечима і нахилився ближче до мене.
— Чому ти так не любиш журналістів? — тихо спитала я.
— Бо ви руйнуєте життя інших людей, — відповів він та подивився за мою спину, — Вона вийшла.
Жінка зайшла в наступну палату, а я потягнула Руслана за руку й увірвалася в палату Улянки. Дівчинка сиділа засмучена на ліжку, а коли побачила мене, то широко усміхнулася. В неї на голові була рожева косинка з червоними квіточками.
— Іра прийшла! — крикнула дівчинка.
— Тссс, — я приклала палець до своїх губ та підійшла до неї.
Руслан тихо зачинив двері та сперся до стіни. Я ж підійшла до Улянки й дівчинка своїми руками обійняла мене.
— Іро, як ти потрапила сюди? — здивувалась Надя і подивилася на мене.
— Іншим разом розкажу, — відповіла я, — У нас нема багато часу, а взагалі я прийшла привітати одну красуню з днем народження!
— Я думала, що ти забула про мене, — дівчинка подивилася на мене своїми великими блакитними очима, а я ледь стримувалась, щоб не заплакати. В неї були пухкі руки та щоки від гормонів, а під очима синці. Бліда шкіра та потріскані губи. Мені завжди було її так шкода, але я ніколи не плакала біля неї. Улянка є дуже сильною дівчинкою, тому я впевнена, що вона все витримає.
— Хіба я можу забути про тебе? — тихо прошепотіла я і простягнула їй коробочку. Дівчинка довго не могла розв'язати бантик, тому я допомогла їй.
— Сукня принцеси! — вражено сказала Улянка і міцно обійняла мене своїми ручками.
— Я знаю, як сильно ти її хотіла, — прошепотіла я і погладила її по голові, — Ти вже загадала бажання?
— Іро, їй же не можна солодкого, — сумно мовила Надя.
— Ну і що? Все одно бажання потрібно загадати, — я подивилася Улянці в очі та взяла її за руки, — В такий день всі мрії збуваються.
— Добре, тоді нехай Сашко закохається в мене, — сказала дівчинка, а я лише засміялася, — Спочатку я стану здоровою, а потім прийду на випускний в садочку в цій сукні. Ну а тоді Саша закохається в мене з першого погляду. Ми будемо з ним, як принц і принцеса.
— Звісно, будете, — усміхнулась я і швидко витерла сльози, — Головне, щоб ти була здорова, а все решта прийде. Ось побачиш!
— А твої мрії теж збулися? — спитала у мене дівчинка.
— Майже, — відповіла я і поцілувала її в щічку.
— Ти вже знайшла свого принца, — сказала Улянка і подивилася на Руслана, — І я теж хочу, щоб він у мене був такий красивий.
— Привіт, — хлопець підійшов до нас та широко усміхнувся дівчинці. Він взяв її за ручки, а вона подивилася на нього великими очима, — Мене звати Руслан. А тебе як?
— Уляна.
— Улянко, ти дуже гарна дівчинка і ти обов'язково одужаєш. Ну а потім за тобою ще не один Сашко бігати буде.
Ми ще трішки поговорили і я бачила, як сильно Улянка тягнула до нього. Можливо, це все через те, що у неї не було батька. Не знаю, але з Руслана вийде неймовірний тато.
— Нам вже потрібно йти, — сказала я, коли помітила на годиннику пів на дев'яту.
— Ви ще прийдете до мене? — спитала Улянка.
— Звісно, — відповіла я та обійняла її.
— Бувай, принцесо, — сказав Руслан, а дівчинка потягнулася до нього своїми ручками. Вона міцно обійняла його за плечі, а мені хотілося плакати.
Надя вже ледь стримувалася, тому я підійшла до неї.
— Не хвилюйся, все буде добре, — тихо сказала я та взяла її за руки.
Хлопець підійшов до вікна та відчинив його.
— Ми тут будемо спускатися? — спитала я і подивилася на нього.
— Чому ми одразу не додумалися піднятись сюди через вікно палати, а на туалету? — сказав він, а лише знизала плечима та усміхнулася.
Руслан переліз через вікно та з легкістю зістрибнув на асфальт. Я ж підійшла і трохи налякано подивилася вниз.
— Іро, не тягни! — сказав він мені.
— Чекай, я думаю, як краще мені злізти! — мовила я, коли сиділа на підвіконні.
— Я ж тобі кажу, просто стрибни!
— Я боюся.
— Є хоч щось в тому світі, чого ти не боїшся? — роздратовано сказав Руслан і подивився на мене, — Я спіймаю тебе, чуєш?
— Ну гаразд, — погодилась я і закрила очі.
Я почала повільно опускати свою ногу, а потім відчула, що хтось різко потягнув за неї. Я скрикнула від здивування та одразу ж відкрила очі. Руслан міцно тримав мене та широко усміхався.
— Я ж казав, що спіймаю!
— Ти налякав мене, — тихо сказала я, а хлопець повільно опустив мене на землю.
— Ходімо, бо я вже і так запізнююсь.
Ми пішли на стоянку, а я почала сильно тремтіти. Холодний вітер обдував мої голі ноги й від цього мені ставало холодно. Я ще дужче закуталась в кофту Руслана та помітила, що хлопець спостерігає за мною.
— Треба навчити тебе вдягати штани, — сказав він мені, коли ми сиділи в його машині.
— Я не ношу штани влітку, — відповіла я.
— Я помітив, — хлопець закотив очі та рушив з місця, — Де ти живеш?
— Вибач? — я хмуро подивилася на нього.
— Назви свою адресу і я зараз відвезу тебе додому.
— А кліп?
— З тебе і так там нема толку.
— Чому ти тоді хотів, щоб я була на зніманнях? — спитала я і пильно подивилася на нього.
— Не знаю, — хлопець знизав плечима, — Ну то куди тебе везти?
— А хто буде тобі воду приносити? — спитала я й усміхнулася, — Тому їдемо на третю локацію.
— Ти й так сьогодні налякалася, втомилася і перенервувала, — сказав він і подивився на мене, — Чорт візьми, ти скажеш мені свою адресу, чи ні?
— Гаразд! — засміялась я.
Моя квартира була не в самому центрі, тому до неї добиратися потрібно було трохи часу. Руслан трохи розігнався, щоб швидше доїхати, бо вже і так запізнювався на знімання. Я бачила, що йому постійно телефонують хлопці, а він пояснював їм, що скоро вже буде.
— Дякую тобі, — щиро сказала я і слабо усміхнулася, — Для мене це було дуже важливо. Не буду тебе затримувати, тому бувай.
— Бувай, Іро! — хлопець трішки нахилився до мене, а я зніяковіло подивилася на нього.
Мені страшенно захотілося поцілувати його, але я стрималась і швидко вибралася з його автомобіля.
Наступного дня у мене був вихідний і я провела його з Улянкою, а потім ще й навідалась до батька. Не дуже часто ми з ним бачимося, але я сильно його люблю. Тато був трохи здивований, що я працюю з хлопцями й одразу ж почав питати, чи вони мене не ображають. Насправді, я вже так звикла до них, що ця робота навіть здається мені не такою жахливою.
З самого ранку в мене був чудовий настрій. Коли я їхала в автобусі на роботу, то мені подзвонила Надя зі сльозами від радощів. Вона сказала, що хтось декілька хвилин тому перерахував на картку потрібну суму грошей і тепер Улянку готують до перевезення в Італію. Я була здивована таким поворотом подій і здається, що я дуже добре знаю, хто це зробив.
— Привіт! — радісно привіталась я до хлопців у студії.
— Привіт, — відповіли вони.
— А де Руслан? — спитала я, коли помітила, що його нема.
— Сказав, що трішки запізниться, — відповів Свят, — В нього якісь важливі справи.
Схоже, це справді він перерахував гроші на лікування Улянки. Тільки от як я тепер напишу ту статтю? У мене нема ніякого права так чинити з людиною, в якої таке хороше серце.