Розділ 5

Вночі я дуже довго не могла заснути, бо ці думки зводили мене з розуму. Я дуже сильно сумнівалася в тому, що зробила. Тоді я діяла під впливом якоїсь образи, а зараз, коли розум повернувся, розумію, що вчинила ще ту помилку. Витягнувши телефон, я помітила повідомлення від своєї сусідки Наді. Вона нагадала мені, що в її  донечки завтра день народження. І як же я могла забути про Улянку? Важко видихнувши, я відчула на очах сльози, але вперто стримувалася, щоб не заплакати. І що мені тепер робити? Завтра ж в хлопців знімання кліпу, тому сумніваюся, що вони мене відпустять. Ну а тоді Улянка на мене образиться.
Зранку я проснулася дуже швидко, щоб все встигнути. Я вдягнула синє літнє плаття та сандалі. Також зробила легкий макіяж та залишила волосся розпущеним. Спершу я забігла в магазин одягу та купила для Улянки рожеву сукню принцеси, яку вона так давно хотіла. Щоправда довелося багато за неї заплатити, тому до своєї зарплати прийдеться економити. Сукня була неймовірна, а мені так захотілося зробити цій дівчинці приємно. Я поклала її у велику рожеву коробку з бантом та побігла на першу локацію, де повинне відбутися знімання. Це був якийсь величезний готель і довелося підійматися ліфтом на останній двадцять восьмий поверх. Такого хвилювання у мене ще не було, але нічого не вдієш, бо я вже і так запізнилася. Я тримала в руках коробку, а серце шалено билося від хвилювання. Ну як же мені страшно в цих ліфтах! Здавалося, що він їхав вічність, а коли нарешті зупинився, то я з полегшенням видихнула.
— Іро, ми тут! — крикнув мені Свят зі сходів, що вели на дах будівлі.
— О, Господи! — тихо прошепотіла я, коли зрозуміла, що мені прийдеться виходити на дах.
Додайте до моєї фобії ліфтів ще страх висоти, і найкращий день на сьогодні гарантовано. Я відчула, що мої долоні спітніли, а руки почали тремтіти. Я легенько витерла їх об свою сукню та дійшла до тих сходів. Міцно схопившись за поручні, я почала повільно підійматися. Коли я вийшла на дах і ступила на бетон, то здалося, що мене зараз просто-таки здує вітром. Спідниця моєї сукні розліталася в різні сторони і я одразу ж пошкодувала, що вдягнула сьогодні саме її. Всюди було багато людей, куча якогось світлового обладнання, відеокамер, стійок. Такого я ще ніколи не бачила. Неподалік я помітила хлопців, яким щось пояснював якийсь чоловік. Схоже, саме він був режисером цього кліпу. Я повільно підійшла до них і помітила на собі погляд Руслана.
— О, а от і модель з'явилася! — сказав той чоловік і усміхнувся мені.
— Я не модель, — буркнула я, все ще тримаючи в руках коробку.
— Це наша асистентка, — відповів Руслан.
— Так ще краще! Нам якраз необхідно, щоб з Анею хтось пішов у номер та підготував все для наступної локації. — сказав той чоловік, а я ледь не скакала від радощів. Хух! Хоч не буду на цьому даху перебувати.
— Ну для Ані ми знайдемо когось іншого, — Руслан пильно подивився на мене. — Іра потрібна нам тут.
— Ну гаразд! Ваша асистентка, то ви й самі з нею розбирайтеся.
Моя усмішка одразу ж впала і я сердито і невдоволено фиркнула. Режисер перекинувся декількома словами з хлопцями та пішов кудись. Тут же ж підбігла якась дівчина і почала розмахувати кісточкою по обличчю Толіка.
— Можна я піду все-таки в номер? — досить голосно спитала я в Руслана, щоб він почув мене крізь цей вітер.
— А хто буде приносити мені воду? — здивувався він, а я відкинула своє волосся, яке краще було б заплести, бо воно розлітається в різні сторони.
— Я боюсь висоти! — сказала я і подивилася йому в очі. — І взагалі мені тут холодно.
— Ну ліфтів ти теж боїшся, але якось заїхала аж сюди, — буркнув хлопець і пішов кудись. Вже через секунду він повернувся зі спортивною кофтою в руках і накинув її мені на плечі, — Ти явно невдало вдягнулася.
— На вулиці жарко! — обурилась я і поклала свою коробку на бетон, а сама одягнула кофту Руслана.
— Але не тут! — зауважив він і поправив той хаос, який був у мене на голові, — Ти в курсі, що знімання буде до світанку?
— Що? Як до світанку? — здивувалась я і подивилася на нього великими очима.
— Знімання будуть на чотирьох локаціях, тому це займе багато часу, — повідомив мені Руслан, а я від шоку завмерла на декілька секунд.
— Я не зможу так довго бути. У мене є справи! — пробубніла я.
— Мені байдуже. Ти на роботі, — хлопець знизав плечима, — І можеш не хвилюватися. Тобі допишуть ці години, коли будуть нараховувати зарплатню.
— Мені... Мені треба на день народження, — тихо сказала я і подивилася на хлопця.
— Ну то значить підеш тоді, коли у тебе буде вихідний.
— Але навіщо я тобі тут?
— Принеси мені, будь ласка, воду!
Я ображено фиркнула і пішла геть від нього. Ненавиджу! Я підійшла до місця, де стояли загальні речі та взяла ту пляшку води.
— Дякую, — усміхнувся хлопець, коли я принесла йому її.
Кинувши на нього сердитий погляд, я підняла коробку з бетону та віднесла її на крісло. Хлопцям розклали всю апаратуру на певному місці та почалося загальне знімання. Загалом спостерігати було цікаво, але я майже нічого не робила. Мене тут навіть не треба було. За весь цей час я лише приносила хлопцям воду чи каву та просто сиділа в інтернеті. Навіть не могла подумати, що до звичайного знімання залучено стільки людей. Кожен рух був продуманий та узгоджений режисером. Також були люди, котрі говорити, в яку саме сторону необхідно направляти відеокамеру. Якийсь хлопець закривав сонячні промені, незрозумілою мені штукою, а дівчина бігала з кісточкою та поправляла зовнішній вигляд хлопців. Нарешті нам сказали, що ми переміщуємося на іншу локацію. Тепер це був номер в тому ж готелі. Президентський люкс, напевно. Не кожен день таке побачиш. Та найбільше мене здивували ті пелюстки троянд на ліжку та дівчина, яка стояла в чоловічій білій сорочці біля вікна. Одразу ж почалося знімання в цьому номері, а я аж рот відкрила, коли побачила Руслана лише в одних джинсах і без футболки. Звісно, він же обличчя їхньої групи! Могли хоча б Свята взяти на головну роль. Він теж дуже гарний. Ось ті моменти, де вони з тою моделлю валялися на ліжку чи тоді, коли ледь не поцілувалися, мене так ображали. Не знаю, що зі мною. Я ж не маю ніякого права його ревнувати, то чому ж зараз так боляче? Мені стало важко на це все дивитися і я вийшла в загальний коридор. Потім я згадала, що забула коробку з подарунком на даху. Чорт! Як же я не хочу туди повертатися! На щастя, металеві двері були напіввідчинені, тому я з легкістю пробралася туди, а потім з такою ж легкістю вони зачинилися. Що ж це за день такий! Я спробувала відчинити ті двері, але мені це зовсім не вдавалося. Сильно гримнувши рукою по металу, я відчула страшний біль, від якого на очі навернулися сльози.
— Ей! — почала кричати я, — Я тут!
Та хіба мене хтось почує крізь цю музику, що лунає на весь готель. Ніхто вже сюди не повернеться, а значить, що я застрягла. Навіть крісла забрали, а мою коробку ось так просто переставили на бетон. Невже не можна було її теж забрати? Що ж це за люди такі? Мені було дуже холодно і я почала сильно тремтіти. Я сіла на бетон і взяла в руки ту коробку. Образа, сум та якесь розчарування поселилися в моєму серці. І тоді я просто не витримала. Сильніше закутавшись в кофту Руслана, я поклала своє обличчя на коліна і почала голосно ридати. Я голодна, мені холодно та ще й Улянку не привітала. Вона точно образиться на мене. Телефон невідомо де поклала. Здається залишила десь там в номері готелю. Господи, ну як же мені щастить в тому житті! Не знаю скільки часу я так просиділа та плакала, але згодом я відчула, що хтось легенько поклав руку на моє плече. Піднявши голову, крізь пелену своїх сліз, я побачила обличчя Руслана.
— Іро, ти в порядку? — спитав він у мене, а я ще сильніше почала ридати.
Хлопець обійняв мене та почав гладити своєю рукою по голові. Він щось шепотів мені на вухо, але я не чула. Мені хотілося виплакатися на чиємусь плечі, і байдуже, що якоюсь мірою я плачу саме через нього.
— Як ти мене знайшов? — згодом спитала я, коли заспокоїлась.
— Після того, як ми зняли всі кадри, я помітив, що тебе нема. Аня сказала, що бачила, як ти виходила в коридор. Тебе я там не знайшов і вирішив подивитися ще тут. — сказав хлопець і з якимось жалем подивився на мене, — Навіщо ти прийшла сюди?
— Я...я забула коробку, а двері самі зачинилися.  — пояснила я і повільно піднялася.
Навіть не глянувши на нього, я пішла в коридор готелю і помітила, що хлопці спостерігають за мною.
— Все нормально? — стурбовано спитав Свят, а я лише кивнула. Потім я зайшла в номер і знайшла свій телефон, на якому була вже шоста година вечора. Оце так! Я не встигала! Сльози знову з'явилися на моїх очах і я почала плакати.
— Іро, якщо хочеш, то можеш поїхати додому, — тихо сказав біля мене Руслан. І чого це він взагалі вчепився? Хай собі далі знімається з тими дівками! — Або на день народження. Тобі ж треба було.
— На день народження? — перепитала я й ображено подивилася на хлопця, — Який же ти благородний! Тільки от я запізнилася!
— Ніколи не пізно прийти до когось на святкування, — заперечив Руслан, а натомість моїй образі, прийшла злість.
— Але не тоді коли воно в лікарні, де відвідувачів впускають лише до п'ятої вечора! — голосно крикнула я і сіла на ліжко.
— Вибач, я не знав, — Руслан хмуро подивився на мене.
— Це було дуже важливо для мене, — тихо сказала я і подивилася у вікно.
— Іро, у мене є ідея, — хлопець присів біля мене і взяв мене за руки, — Я можу відвезти тебе у лікарню.
— Нас не впустять, — буркнула я і глянула йому в очі.
— Щось придумаємо!
— А як же твій кліп?
— Нам дали три години, щоб відпочити. Наступне знімання має бути на фоні заходу сонця, а він влітку завжди пізніше, — пояснив хлопець і слабо усміхнувся мені, — Іро, ну погоджуйся.
— Гаразд, — тихо сказала я.
— Я тільки переодягнуся, — Руслан підморгнув мені, а я тільки тоді помітила, що він досі без футболки.
Свій телефон я кинула в кишеню кофти, а коробку взяла в руки. Цікаво, як він планує зробити так, щоб нас впустили в лікарню? Я важко видихнула і піднялася з ліжка. Якраз в цей момент повернувся Руслан і на ньому вже була чорна футболка.
— Ну що, ходімо? — хлопець простягнув мені свою руку, а я невпевнено її прийняла.
Коли ми вийшли в коридор, то я помітила зацікавлений погляд хлопців.
— Ми скоро повернемося, — сказав їм Руслан і потягнув мене до ліфта, — Надіюсь, ти вже поборола свій страх?
— Якщо ми зараз знову застрягнемо, то я більше не поїду з тобою в ліфті! — буркнула я, коли ми зайшли всередину.
— Тобі минулого разу не сподобалось, квіточко? — спитав Руслан і підморгнув мені.
— Чому ти мене так називаєш? — я пильно подивилася йому в очі.
— Як? Квіточкою? — хлопець знизав плечима і підійшов ближче до мене. Він почав розщіпати замок на кофті, а я дивилася на нього великими очима.
— Що ти робиш? — здивувалася я, коли він почав спускати нижче верх мого плаття.
— О, знайшов! — усміхнувся він провів своїм пальцем по моєму татуюванню на ключиці, — Чотирилиста конюшина.
— Коли це ти помітив її?
— Ще тоді в барі, коли ти підіймалася з мого місця. В тебе ще така сукня чорна була з вирізом. — просто відповів хлопець, все ще розглядаючи моє тату.
— Ти пам'ятаєш? — тихо спитала я і затамувала подих.
— А що тут такого? — Руслан знизав плечима і подивився мені в очі, — Мені подобається.
— Що? — перепитала я.
— Кажу, що мені подобається твоє татуювання, — хлопець поправив мою сукню та защепив замок на кофтині.
— Це я зробила на удачу, — усміхнулась я, — Одразу ж після смерті матері.
— І як? Допомогло? — спитав він, а я лише знизала плечима, — У мене теж є татуювання.
— Де? — здивувалась я, бо щось сьогодні не помітила.
— Це секрет, — хлопець підморгнув мені, а я одразу ж почервоніла.
Він відійшов та сперся до стіни ліфта, а я стояла і думала, де ж це в нього те тату?