Розділ 2

Студія «fedos production» вразила мене з першого погляду. Такого я явно не очікувала. Це була велика будівля, в якій схоже, знаходилась не лише студія звукозапису. Я зайшла всередину і помітила якусь дівчину. Вона стояла за невеличким столом та щось дивилася в моніторі свого комп'ютера.
— Доброго дня, — привіталась я до неї, — Мені назначено зустріч з Гнатом Федосовим.
— Ваше ім'я? — усміхнулась мені дівчина.
— Ірина Кравченко, — відповіла я і вона почала друкувати щось на своєму комп'ютері.
— Так, все вірно. Підніметесь на третій поверх там його кабінет. Другі двері зліва.
— Дякую.
Я підійшла до великого ліфта та зайшла всередину. Завжди боюсь таких тісних приміщень, а особливо, коли сама. Як тільки двері зачинилися, я глибоко вдихнула та закрила очі. Цей вузький простір дуже лякав мене, але добре, що хоч поверх лише третій. Я вийшла з ліфта і потрапила в приміщення з вузьким коридором. Які вона казала двері мають бути? Трішки розгубившись, я почала згадувати. Здається, другі, але от зліва, чи справа? Та яка різниця? Все одно кудись потраплю. Я довірилася своїй інтуїції та відчинила другі двері з правого боку. Тільки от, схоже, що я помилилася і моя інтуїція вкотре мене підвела. Я навіть в університеті, коли писала тести ніколи не могла вгадати правильної відповіла, тому доводилося все зубрити. Я потрапила в кімнату, яка була облаштована у вигляді студії звукозапису : мікшери, комп'ютери, студійні монітори та ще купа всього. За склом знаходилось інше приміщення, в якому, напевно, записують аудіо. Я не одразу помітила в кімнаті двох людей, які спостерігали за мною.
— Що ти тут робиш? — перервав мене від думок чоловічий голос. Я моментально повернула голову до двох хлопців, що сиділи на невеличкому шкіряному диванчику та дивилися на мене.
— Здається, я переплутала двері, — усміхнулась я і розгублено глянула на Руслана та Андрія, — В мене зустріч з Гнатом. Не підкажете, де його кабінет?
— І для чого він тобі потрібен, — Руслан склав руки на грудях та допитливо подивився на мене.
— Ну цей...Я працювати у вас буду, — тихо відповіла я і відвела погляд.
— Ого, серйозно? — здивувався Андрій, — Ти все ж вирішила влаштуватися до нас асистентом?
— На деякий час, поки не знайду кращого варіанту, — швидко сказала я.
— А як же твоя робота в наймоднішому журналі? Ти ж казала, що тебе без проблем візьмуть туди. — спитав у мене Руслан, а я помітно напружилася.
— Я помилилася. Їм не підходять мої статті про глобальне потепління.
— Як же сумно, — хлопець зробив жалісний вираз обличчя, — Не хвилюйся, Іро, ми з радістю допоможемо тобі з роботою. Я чув, що в сусідній магазин потрібен касир, то може тобі туди варто звернутися?
— Я б з радістю, але, на жаль, я вже знайшла собі роботу, — сказала я, хоча не була в цьому впевнена. Я ж не поговорила ще навіть з Гнатом! — Одному рок-гурту потрібен асистент, а мені — робота. Тож, все складається навіть дуже добре.
— Я не хочу, щоб ти тут працювала. — різко сказав Руслан і піднявся з дивану.
— А це хіба від тебе залежить? Яка мені різниця, що ти собі хочеш? — спитала я і відступила на декілька кроків, коли помітила, що хлопець почав наближатися до мене, — І взагалі мене Федосов на роботу приймає, а не ти!
— Ох, а ти думаєш, що він прийме тебе? — Руслан підняв одну брову.
— А чому він має мені відмовити? Тому що ти не хочеш! Та от тільки мені здається, що на твою думку тут не надто зважають. Ти лише іграшка в його руках, завдяки якій він отримує гроші, — сказала я і помітила, що в нього загорілися очі.
— Я ніколи не повірю, що ти прийшла сюди просто, щоб влаштуватися на роботу. Тобі ж скандал потрібен, правда? Хочеш дізнатися більше про це все, а потім написати статтю. І все! Успіх в тебе в кишені!
Я трохи здивувалася, що він так швидко зрозумів усі мої наміри, але виду не подала. Зробивши байдужий вираз обличчя, я важко зітхнула і підійшла до дверей.
— Ну то що, підкажете, де кабінет Гната?
— Двері навпроти, — відповів Андрій, а я мило усміхнулася йому.
Кинувши роздратований погляд на цього Руслана, я розвернулася на своїх каблуках та вийшла зі студії. Господи, як же він мене злить! Це просто жах! Що я йому зробила?
Я постукала у двері навпроти та невпевнено зайшла. Це був невеликий кабінет в синіх тонах. Посередині стояв темно-коричневий дерев'яний стіл, за яким сидів чоловік близько сорока.
— Добрий день, — привіталась я і пройшла всередину.
— Привіт, ти напевно Іра?
— Так.
— Я вже зачекався на тебе, — усміхнувся мені чоловік та оглянув мене з ніг до голови. Сьогодні на вулиці було дуже жарко, тому я обрала коротку шифонову сукню на запах яскраво-червоного кольору. Ну і босоніжки на високих підборах, тому не дивно, що він так розглядає мене.
— Ну то що з роботою? — спитала я, а він простягнув мені якусь теку.
— Це угода на працевлаштування. Якщо все підходить, то підпиши її. Можеш присісти, — він показ мені на невеликий диван біля вікна.
Я взялася читати й не помітила нічого такого особливого, лише на підпункті шостому пункту восьмого, я здивувалася. Там писало про нерозголошення всіх подробиць групи та особистого життя хлопців за час мого працевлаштування та опісля. Чорт! Як же я могла забути про таку дрібничку? Треба буде обговорити це з Марією. Я ж не зможу написати ту статтю, якщо підпишу цей договір, адже таким чином я порушу нашу угоду і за це мені доведеться нести юридичну відповідальність. А може ну його? Навіщо мені взагалі це все здалося? Краще піду в магазин касиром, ніж бачитиму кожного дня його незадоволене обличчя. Але ж та робота — це не лише моя мрія, але й моєї матері також! І я не можу не виконати її останнє побажання.
— Гаразд, я згідна на цю роботу, — сказала я і взяла в руку ручку.
Я швидко підписала в потрібному місці, щоб не передумати. Все! Дороги назад нема і я повинна зробити так, щоб отримати, заслужене місце в редакції. І байдуже, що тепер мені потрібно не лише бачити Руслана кожен день, але і спробувати закохати його в себе, а це буде дуже складно. Гнат встав зі свого стільця та підійшла до мене.
— Ходімо, познайомлю тебе з хлопцями, — він відчинив двері та провів мене вперед, — Думаю, що ти їм сподобаєшся.
На ці його слова я лише натягнуто усміхнулася. Ну одному точно не сподобається такий розклад подій. Коли ми зайшли в студію, то я побачила гурт у всьому складі. Свят здивовано подивився на мене і щиро усміхнувся мені. Ех, якби ж це ти був мені завданням, а не цей придурок, що просто-таки спалює мене своїм поглядом.
— Хлопці, це — ваша нова асистентка Іра, — повідомив Гнат, — Можливо, ви вже навіть знайомі.
— Так, ми бачились раніше, — усміхнувся мені Толік, — Я радий, що ти вирішила приєднатися до нашої скромної компанії.
— Ну ви знайомтеся, а я вже піду, — сказав Гнат і підійшов до дверей.
— Чекайте, а що входить в мої обов'язки? — спитала я в нього і почула, як збоку Руслан голосно фиркнув.
— Ти влаштувалася на роботу і навіть не спитала, що повинна робити? — здивовано спитав він, — Схоже, ти дійсно прийшла сюди в гонитві за скандалом. Гнат, ти знаєш, що вона журналістка?
— Мені байдуже хто вона, — відповів чоловік і подивився на цього Руслана, — Іра підписала контракт, в якому зазначалося про нерозголошення ваших таємниць та і взагалі всіх подій, що відбуватимуться за час її перебування тут. Про твої обов'язки тобі розкажуть хлопці.
Чоловік вийшов, а я повільно розвернулася до всіх учасників гурту. Щось я зовсім зробила по-дурному. Погодилась і навіть не спитала, в чому полягає суть роботи асистентки.
— Іро, я дуже радий, що знов тебе побачив, — сказав мені Свят, — І ще більше радію, бо тепер буду бачити тебе частіше.
Я навіть не знала, що мені сказати на такі слова, тому просто засоромлено відвела погляд. Може ця робота не буде вже такою поганою, якщо поруч є такі красиві хлопці?
— Ну то що я повинна робити? — спитала я і широко усміхнулася.
— Відписувати нашим фанатам в повідомленнях, вести профіль нашої групи в Інстаграмі, — почав говорити Андрій, — Приносити нам каву, коли ми попросимо. Допомагати в організаційних питаннях, супроводжувати нас в турі.
— Що? — нахмурилась я, коли почула останнє слово, — В якому ще турі?
— Через три тижні в нас буде тур по великих містах нашої країни, — повідомив мені Толік.
— І я маю бути з вами?
— Так, ти будеш приносити нам воду на концерти, фотографувати та знімати на відео наші виступи, а потім викладати це все в Інстаграм, — продовжував говорити Толік, а я від шоку ніби дар мови втратила.
— І скільки часу триватиме цей ваш тур?
— Два тижні.
Я ледь не заплакала від усвідомлення того, що мені доведеться стільки часу бути з ними. Та ще й цілодобово! Навіть не буду уявляти собі цей весь жах.
— В тебе такий вираз обличчя, ніби тебе на каторгу відправляють, а не в тур, — буркнув Руслан і трохи сердито подивився на мене, — Ну і якщо ти вже почала працювати тут, то принеси, будь ласка, мені кави.
— Ем... Так, звісно, — постаралась усміхнутись я, — У вас тут десь є кавоварка?
— Ні, ми купуємо собі каву в кафе, яка знаходиться навпроти цієї будівлі. — сказав хлопець з глузливою посмішкою, — Мені візьмеш шоколадний мокачино з солоною карамеллю і без цукру!
— А мені еспресо, — заговорив Толік, — Сьогодні страшно хочу спати.
— Я буду американо з молоком, — заявив Андрій, а я розгублено дивилася на всіх.
— Я напевно краще запишу ваші побажання, бо не впевнена, що зможу це все запам'ятати, — розгублено сказала я і витягнула свій телефон. Відкривши нотатки, я почала записувати.
Хлопці зробили своє замовлення і я з натягнутою усмішкою вийшла з їхньої кімнати. Господи, що за знущання! Ніхто не казав мені, що робота асистента рівнозначна «принеси-подай». Важко зітхнувши я все ж зайшла в ту кав'ярню навпроти. Відкривши нотатки в телефоні, я помітила, що записала всі замовлення, крім Руслана. Чорт, він же ж перший говорив і я так розгубилася, що забула перепитати в нього. Що ж він там хотів? Я зробила замовлення на три напої, а потім як дурепа дивилася на меню.
— Вам ще щось? — спитав у мене бармен.
— Ем... Шоколадне мокачино з карамеллю, — я почала розгублено говорити, бо не була впевнена.
— Солоною, чи солодкою карамеллю? — спитав у мене хлопець.
— Солодкою, напевно.
Він простягнув мені чотири стаканчики та підписав, який з чим. Потім з'явилася ще одна проблема, бо я зовсім не пам'ятала, чи потрібен йому цукор? Я все ж насипала один пакетик в каву Руслана. Ну а що, хай у нього життя стане солодшим, може не буде таким нахабним. Я склала це все в пакет і повернулася до хлопців. Знову довелося їхати тим ліфтом. Блін, це ж тепер кожен день так треба буде!
— Ти що мені принесла? — сердито спитав Руслан, коли надпив свою каву й одразу ж виплюнув її.
— Мокачино з карамеллю, — розгублено відповіла я.
— З якою? — майже прокричав він.
— С-солодкою, — налякано відповіла я.
— І ще й цукор дала, так?
— Один пакетик.
— Ти що, хотіла, щоб я помер від передозування цукром, чи ти настільки тупа, що навіть не змогла запам'ятати елементарного? — продовжував кричати хлопець, а я відчула на очах сльози.
Це було так дивно. На мене ніколи ніхто не кричав, а тут я навіть налякалася.
— Вибач, я просто забула, — тихо відповіла я і засоромлено відвела погляд.
— Руслане, ти чого? — здивувався Свят, — Зараз купимо тобі іншу каву.
— Не хочу, — вже спокійніше сказав хлопець, — Працюймо вже нарешті, а то витрачаємо час ні різні тупі розмови!
Вони весь день щось співали та грали на своїх інструментах. Я ж просто читала їхню пошту та відписувала фанатам на повідомлення. Це було так нудно, а ще й настрій був повністю зіпсований. Руслан постійно ганяв мене туди-сюди. То воду йому принеси, то їхній розклад в дівчини на першому поверсі, то до Гната по якісь документи, то знову по каву. До кінця робочого дня я була така втомлена та засмучена, що мені хотілося плакати. Як же це так? Щоб отримати роботу своєї мрії, я повинна терпіти ці знущання та таке ганебне ставлення. Як то кажуть, ніколи не буває легко. Може саме через ці тенета я й дійду до свого сонця.