Розділ 30

«І мені більше нічого не треба, 
Лиш би весь світ прихилити до тебе!
Ти - моя радість, надія, моя суперсила!
Ми ті, кого хвиля накрила, 
Разом навіки щасливі!»
FRANKO band, «Суперсила».

Я втекла...Ось так просто зізналася всім і пішла геть. Костя не побіг за мною, не зупинив мене і більше не з'являвся в моєму житті.
Звісно, я кожен день думала про нього і хотіла розблокувати той клятий номер і подзвонити йому. Поговорити з ним, дізнатися всю правду, поринути в його обійми, і нарешті поцілувати. Але натомість я просто сиділа в себе в кімнаті, і переглядала наші фотографії. 
Наш виступ з Костею був у ютубі, і я могла з легкістю читати коментарі. Такого ажіотажу не було вже давно. Майже всі писали, що це дуже круто і нам повірили. Під відео з моїм виступом, було багато різних відгуків. Та всі вони були позитивними в мою сторону, чого не скажу про Костю. Стільки негативу про себе він, напевно, ніколи не читав. 
Вже два тижні пройшло з того часу. Я виплакала, здається, вже всі сльози, які тільки могла. Подруги постійно підтримували мене і говорили, що я повинна була вислухати Костю, а не втікати. Мама кожен раз торочила теж саме, а мене це вже починало злити. Після мого зізнання, він так і не з'явився, то може я і не була йому потрібна? Напевно сидять так собі з тою Лілею в його особливому місці та строчуть свою пісню. Це я страждаю, а не він!
На диво, дядько Тарас не розірвав зі мною контракт, хоча я думала, що на моїй «Сповіді» моя кар'єра завершена. 
Я просто прийшла зі студії та сіла собі на диван. Розблокувавши телефон, я одразу ж побачила свою заставку. Так і не змогла змінити її...
Раптом я почула стук у двері та пішла їх відчиняти. Всередині була невеличка надія, що це Костя, але перед собою я побачила його друга.
— Привіт!— сказав Руслан і усміхнувся.
— Що ти тут робиш?— здивувалась я.
— Ех, Міло, ну яка ж ти непривітна!— заговорив хлопець і розчаровано подивився на мене,— Гостей не тримають на порозі!
— Гості— це ті, кого запрошують,— різко сказала я,— А тебе, здається, оминула така честь.
— Ох, які слова!— покривився мені Руслан,— «Тебе оминула така честь!». А взагалі мені поговорити з тобою треба.
— Хм, і про що ж?
— Розповім, якщо впустиш всередину.
— Заходь,— буркнула я і відійшла, щоб він пройшов.
Хлопець навіть не роззувся, а одразу ж висадився собі на диван. Він взяв у руки мій телефон і усміхнувся.
— Які милі!— сказав він і поклав одну ногу на коліно іншої,— Я про заставку!
— Ох, віддай мені мій телефон,— я швидко вирвала з його рук свій гаджет, — І взагалі, що тобі від мене треба?
— Мені? Нічого,— хлопець знизав плечима,— Я через Костю прийшов.
— Чомусь я зовсім не здивована!
— Послухай, Міло, він справді тебе кохає. Після того, як Ліля його кинула, він ніби плавав в холодній воді та хотів потонути. Ну а ти, стала для нього тим рятівним жилетом. Витягнула його з тієї омани, врятувала його, повернула до життя.
— Але він не цінував цього!— сердито сказала я,— Він розбив мені серце! Костя обіцяв, що того дуету з його колишньою не буде, а потім ще й збрехав мені. А ті вірші, які він їй присвячував? Я читала їх, Руслане!
— А ти читала ту поезію, яку він присвятив тобі?— спитав хлопець, а я подивилася на нього, як на ідіота.
— В нього нема жодного рядка про мене,— крізь зуби сказала я.
— Добре, це нехай тобі Костя пояснює,— він махнув рукою та сів зручніше,— Ти знаєш, чому він погодився на той дует?
— Через гроші, напевно,— тихо мовила я.
— Так, саме через гроші,— погодився хлопець,— А ти знаєш на що йому потрібні були кошти?
— Не знаю, щоб відвезти свою красуню на Балі?— зі сарказмом сказала я і склала руки на грудях.
— Міло, в нього батько хворий.
— Я знаю. В нього проблеми з серцем.
— Там все дуже серйозно,— Руслан подивився мені в очі.
— Що з ним?— стурбовано спитала.
— Три роки тому страшна аварія, в якій він постраждав. Дядько Іван стояв на зупинці та чекав на автобус, але ні звідки взявся автомобіль і врізався в самісіньку зупинку. Четверо людей постраждало, але він найбільше. Біля нього стояла дівчинка-підліток, і він прикрив її собою. Вона отримала легкі травми, а він з того часу був прикутим до інвалідного візка.
— Господи, це жахливо,— прошепотіла я зі сльозами на очах.
— Декілька тижнів тому йому стало гірше,— продовжив говорити Руслан,— Але з'явилася можливість знову поставити його на ноги. Тільки потрібно було багато грошей. Звісно, Костя хотів продати все, що мав, але ми його відмовили. Ну і в нього теж не було такої суми. Ми з хлопцями зібрали невелику кількість грошей, але цього було дуже мало. Тоді з'явилася Ліля зі своїм контрактом. За дует з нею він міг отримати величезну суму. Він одразу ж відмовився, бо сказав, що пообіцяв тобі. Та ми з хлопцями його надоумили. Саме тому він і погодився.
— Але ж чому Костя не сказав мені? Не поділився цим зі мною?— спитала я і витерла свої сльози,— Я могла б допомогти йому.
— Тому і не сказав,— Руслан подивився на мене,— Ти б у будь-якому випадку знайшла гроші, але потім постійно сумнівалася б в його почуттях до тебе.
— Що ти таке кажеш?— обурилась я.
— Міло, ну погодься, що ти б постійно говорила йому, що він з тобою лише через вдячність.
— Він повинен був мені сказати. Я ж не чужа!
— Ти такою стала,— тихо сказав хлопець,— Я розповів тобі все, що хотів, тому вже піду геть. Тільки Костя не знає, що я тут був. І ще одне, Міло, він кохає тебе сильніше ніж її.
Руслан пішов, а я просто сиділа здивована такою правдою. Я навіть не знала, що мені робити.
Наступного дня я все ж пішла в лікарню. Я бачила, як Костя стояв і обіймав свою маму і вони дивилися через скляне віконце в палату його батька. Схоже, справи дійсно не надто хороші. Я зайшла до лікаря і сказала, що хочу повністю оплатити лікування цього чоловіка. Грошей у мене було вдосталь. Вдалося назбирати багато, ну і ще велика сума від мого батька, що лежала в банку на депозиті. Відсотків назбиралося немало, тож грошей навіть дуже вистачило. Я домовилась з лікарем про те, що моє ім'я залишиться таємницею, і так же непомітно вийшла з лікарні. Хай життя Кості стане хоч трішки кращим, бо я так сильно його кохаю...