Розділ 21

«Ти застрягла в моєму сердці, 
Як куля посеред бою. 
Розстріляний і бездиханний 
Воскрес під твоєю рукою.
Накладені зверху плити 
Так важко їх нести часом. 
Та зая, твоє миле личко
Так світло і ясно...»
Без Обмежень, «Тону».

Ми йшли мокрим асфальтом поміж будинків, а я все не могла зрозуміти, куди Костя нас веде. Він тягнув мене темними вуличками в невідому мені сторону міста. Навіть холод не допоміг мені хоч трішки ослабити дію алкоголю, бо я відчувала, що мені зараз стало дуже весело. Костя хоч і випив набагато більше, але виглядав якось адекватніше, чи то може мені так здавалося? 
— Довго нам ще йти?— втомлено спитала я, бо мені дуже хотілося відпочити. 
— Майже на місці,— відповів Костя.
Я оглянулась по сторонах і не побачила нічого цікавого. Якісь старі будинки, а просто зараз ми звернули в сторону якихось гаражів. Це якось навіть дуже лякає і я різко зупинилася.
— Куди взагалі ми йдемо?— обурилась я.
— Міло, тобі сподобається,— почав запевняти Костя.
— Ти завжди так кажеш! А мені може тут страшно.
— Чого ти як мала дитина? Не сперечайся, бо зараз тебе на руках понесу,— погрозливо сказав хлопець.
— Давай!— кинула виклик я і розвела руками.
Я вже ж надіялась, що Костя не зробить цього, але вже через секунду я висіла в нього на плечі. Я почала голосно сміятися, але мені було приємно, що він несе мене, хоч і головою донизу. Потім я трохи вирівнялася,бо зрозуміла, що мені не дуже добре. Це було не надто хороше рішення з моєї сторони, бо таким чином я випадково вдарила його ногою в живіт, а він трохи похитнувся і повалився на мокрий та брудний асфальт. Я опинилася зверху на ньому і моє падіння було не таке вже і болюче. Порівняно з Костею, який мало того, що вдарився спиною, ще й прийняв удар мого тіла.
— Все нормально?— спитала я, але не поспішала вставати. 
— Так, все просто чудово,— усміхнувся Костя.
— Вибач, я ненавмисно.
— Знаю,— сказав хлопець і подивився мені в очі.
Він заправив пасмо волосся мені за вухо, та ніжно погладив по щоці.
— Дякую тобі,— заговорив він,— Ти стала моїм спасінням і повернула в мені ті забуті відчуття. Міло, ти мені дуже потрібна.
— Ти мені теж,— прошепотіла я і нахилилася, щоб поцілувати його. 
Мені було байдуже, що ми незрозуміло де знаходимось та ще й валяємось на мокрому асфальті. Головне те, що просто зараз він тут, поруч зі мною. 
— Тримайте мене семеро! Це що таке?— почула я за спиною чоловічий голос і різко підняла голову.
— О, ми на місці,— повідомив мені Костя, а я швидко злізла з нього. 
— Ви що здуріли? Чого лежите на асфальті?— спитав якийсь хлопець, що стояв біля відчинених дверей гаражу. 
— І тобі привіт, Свят!— сказав Костя і піднявся на ноги. 
Хлопець лише засміявся і оглянув мене з ніг до голови.
— Відколи це ти сюди своїх подружок приводиш?— спитав хлопець.
— Міла не подружка, вона — моя дівчина,— відповів Костя, а я широко усміхнулася. 
Це якось так дивно звучить, але дуже приємно. Через те, що на вулиці було темно, я не змогла розгледіти того хлопця. Цей Свят відчинив широко металеві двері старенького пошарпаного гаражу, і пройшов всередину.
— Пацани, вгадайте, кого я щойно знайшов на асфальті біля дверей?— сказав голосно цей Свят. 
— Невже Рія повернулася?— вражено заговорив хтось інший.
— Ага, ще й не сама!
Костя зайшов всередину і потягнув мене за руку в цю невеличку коробку. Мені одразу ж стало не по собі, бо я не любила ці знайомства. За невеличким столиком було п'ять крісел, а посередині імпровізована сцена з інструментами. Свят підійшов до хлопців за столик і сів на одне з крісел. Три голови оглянули нас з Костею з ніг до голови, а на обличчі Руслана з'явилася широка усмішка. Це єдина людина, яку я тут знала, але не важко було здогадатися, що саме тут збирається вся група. 
— Добрий вечір!— пропищала я і подарувала їм свою найкращу усмішку.
— Чому ви такі брудні?— спитав якийсь русявий хлопець, а я оглянула себе. 
Мої черевички на підборах були повністю в болоті, а пальто внизу в плямах від калюж та бруду. В Кості була ще гірша ситуація, тому я лише відвела погляд.
— Кажу ж, що побачив їх на асфальті. Костя лежав на землі, а зверху ця дівчина,— заговорив Свят, а я одразу ж почервоніла.
— Блін, а я подумав, що це Рія повернулась,— засмучено сказав якийсь хлопець.
— Це ще хто така?— тихо спитала я в Кості, а він лише закотив очі.
— Безпритульна кішка, яка постійно приходила сюди. Андрій її дуже сильно полюбив, але вона десь зникла,— відповів хлопець.
Костя взяв мене за руку і потягнув ближче до хлопців. Він допоміг мені зняти пальто і повісив його на якусь невелику вішалку. 
— Це моя дівчина — Міла,— заговорив до всіх Костя,— Думаю, що всі ви її добре знаєте. Це Толік— наш ударник, Свят — бас-гітарист, Рій — клавішник, а Руслана ти знаєш. Він зараз вокаліст і гітарист.
— Он чому кішка називалася Рія!— голосно сказала я і подивилася на брюнета, який називався Андрієм,— Це типу твоя пара, так? Рій-Рія. 
Хлопці голосно засміялися, а Костя сів на одне з крісел. Він потягнув мене до себе і посадив на коліна. Мені це було трохи дивно, але я не пручалася. Тим більше, що тут не було вільних крісел, а стояти я точно не збиралася. 
— Я назвав її Рія від слова «мрія»,— сказав до мене той Андрій. 
— А, круто! А чому саме від слова «мрія»?
— Не знаю,— хлопець знизав плечима,— Я коли її побачив, то одразу ж так вирішив. Шкода, що вона кудись втекла.
— Так, шкода,— погодився русявий хлопець Толік,— Це була єдина твоя дівчина. 
— Зате, тільки вона мене по-справжньому кохала,— сумно сказав Рій, але, здавалося, що він собі так жартує.
— Не хвилюйся,— усміхнулась я,— Знайдеш ти ще свою Рію.
— Рій-Рія,—сказав хлопець,— А мені подобається, як звучить. 
— Давайте їх якось назвемо,— запропонував Свят і подивився на нас з Костею. 
— Може МілКай?— запропонував Толік.
— Ні!— заперечив Костя,— Мені не подобається.
— КамКай?— спитав Свят, а Костя похитав головою.
— А як щодо КайЛа?— спитала я.
— О, круто!— зауважив Толік.
— Нехай,— погодився Костя, а я усміхнулась йому. 
— То у вас тут репетиції?— згодом спитала я.
— Так, ми завжди тут збираємось вночі,— відповів Руслан і витягнув з-під стола ящик з пивом. 
— А чому вночі?
— Бо вдень в нас робота,— усміхнувся Толік,— Руль в нас економіст, Свят — механік, Рій — ветеринар, а я — вчитель фізики.
— Ти?— засміялась я.— Вчитель?
— Так, і ці діти просто жахливі, — Толік закотив очі.