Розділ 3

«Будь зі мною тихою струною!

Розкажи, як плавала одна
І у шторм, як не була собою
І про зраду розкажи,
Після терпкого вина...»
Grohotsky, «Будь зі мною»
 

На вулиці ще не було темно, але я завжди боялася таких тихих місць. Я нервово витягнула телефон, щоб подзвони до Кості, але мені не пощастило. В цьому клятому лісі ще й мережі немає. Клас! Я почала оглядатися в пошуках хлопця, але це мені нічим не допомогло. Ну а тоді я зробила найбільшу помилку: вирішила шукати вихід. 
Мені здалося, що ми йшли з півдня. Так, ми точно стартували з південного горизонту. Тінь падає здається в тій стороні, як там вчили з географії: «якщо в 12.00 тінь направлена на південь і кожної години Сонце рухається на 15 градусів, то...». Чорт, я заплуталась! Даремно я не вчила географію в школі. Які там ще є способи орієнтування? А, мох! Я подивилася на одне дерево і побачила, що з однієї сторони воно поросло значною кількістю моху. І що це означає? Південь чи північ? Напевно, південь. Так, точно південь. 
Я пішла в ту сторону, яку вважала правильною, але зайшла ще далі в ліс. Не знаю, скільки часу я так блудила, але мені вже справді стало страшно. 
Раптом я почула недалеко звук зламаної гілки і різко напряглася. 
— Хто тут?— крикнула я, але не почула відповіді. 
Цей звук знову з'явився і я почала бігти, як божевільна. Це було дуже складно, особливо, коли підбори десять сантиметрів. Втекти далеко мені не вдалося, бо вже в наступну секунду я перечипилась за коріння і впала на холодну землю. Мій телефон випав з моїх рук і відлетів кудись.
— Господи, Міло, ти ненормальна?— крикнув біля мене Костя, а я здивувалася, як він тут з'явився.
— Мої туфлі.— ледь стримуючи сльози сказала я і стала розглядати зламаний каблук.
— Ти ідіотка, та?— продовжував кричати хлопець.— Ти мало не скрутила собі голову, а єдине, що тебе зараз хвилює — це твої довбані туфлі?
— Чого ти на мене кричиш?— сердито сказала я.— Та ці туфлі дорожче коштують, ніж твоє корито! І взагалі це ти в усьому винен. Притащив мене в якийсь ліс та ще й залишив одну!
— Я просто не думав, що ти така тупа!— сердито сказав хлопець, але подав мені руку, щоб я встала.
— Та, я тупа!— почала кричати я.— Тому що послухала такого придурка, як ти!
Я вирішила піднятися сама, але мені це не вдалося і я знову боляче впала на своє м'яке місце. 
— От скажи мені, невже ти ніколи не чула, що коли заблудився, потрібно зупинитися в тому місці, де ти це зрозуміла? Чим ти керувалася, коли вирішила зайти в глибину лісу?— сердито кричав Костя, але все ж допоміг мені піднятися.
— Ну я подивилася на тінь і зрозуміла, що ми йшли з півдня, а потім ще мох ріс з тієї сторони...— почала говорити я.
— Ти справді така ідіотка чи прикидаєшся?— роздратовано спитав Костя.— Ми йшли з північно-західного горизонту! І тінь в полудень спрямована на північ ,а мох росте теж в тій стороні!
— Ну я просто переплутала північ і південь. Що тут такого?
— І навіщо я тільки зв'язався з тобою? Йди вперед, щоб я бачив тебе!— сердито наказав хлопець, а я лише кивнула.
На вулиці вже почало темніти, а я ледве йшла в одній нормальній туфлі. Мої білі джинси були повністю в болоті, а на в'язаний кардиган причепилось жовте листя. 
— Ти можеш йти швидше?— буркнув за моєю спиною хлопець.
— От спробував би походити на таких підборах, тоді б зрозумів мене.— огризнулась я.
— Тебе ніхто не змушує їх носити. Якби боса йшла і то було б швидше.
— Знаєш, що? Ти напевно правий!— сердито мовила я і взялася знімати туфлі. 
Босою йти виявилось ще гірше. Мало того, що це було неприємно, так ще й коріння та гілочки кололи в шкіру. Костя напевно зрозумів, що з цього нічого не вийде і вже в наступний момент я висіла в нього на плечі головою до того місця, в яке вже дуже давно хотіла його послати. 
— Відпусти мене!— кричала я. 
— Щоб ти повзла, як черепаха?— почав глузувати хлопець і вдарив мене по заду.— Треба навчити тебе бути слухняною.
— Забери свої брудні лапи від мене!— продовжувала кричати я.
— Здається, що зараз брудні лапи якраз у тебе. — відповів хлопець, а я вдарила його своїм кулаком по спині. 
Нарешті ми дійшли до того місця, де він залишив свій мотоцикл. Костя обережно поставив мене на ноги, а я ледь не впала від того, що мені голова пішла обертом. Через декілька хвилин я отямилась і помітила, що навкруги вже стемніло. Костя сів на мотоцикл і почав надівати на голову шолом.
— Чекай, а я?— здивовано спитала.
— Подзвони до свого Юри, щоб він приїхав за тобою. Ти вже сьогодні мені так набридла, що у мене нема жодного бажання перебувати в твоїй компанії ще хоч хвилину.— різко відповів хлопець.
Я почала шукати в кишені телефон і аж тоді згадала, що він випав з моїх рук, коли я феєрично поцілувалася з землею. 
— Я загубила телефон.
— Візьми тоді мій.— сказав Костя і простягнув свій айфон.
— Тут хіба ж мережа?— здивувалась я.
—Ми вже давно вийшли з лісу, тому тут все нормально ловить. 
— Ем...я не пам'ятаю номера Юри.— засоромлено зізналася я.
— Як можна не знати номер свого водія?
— Ну в мене проблеми зі запам'ятовуванням цифр. Я навіть свій номер плутаю.
— Вкотре переконуюсь, що в тебе зовсім нема розуму.— мовив Костя і похитав головою.— Так і бути, підвезу тебе. Тільки туфлі взуй.
Мені хотілося кинути йому декілька неприємних коментарів за те, що назвав мене тупою, але я стрималась. Додому ж якось треба добратися. 
— Тільки не жени, будь ласка. — попросила я і сіла ззаду нього.
— Як скажеш!— буркнув Костя і рвонув зі всією швидкістю.
Як завжди, він не послухав мене і вирішив випробувати міцність свого мотоцикла. Мене ледь не знудило від того, як швидко він їхав і це ще більше злило. Я страшенно хотіла, щоб цей жахливий день закінчився.
Нарешті ми зупинилися біля мого будинку і я, хитаючись, злізла з того мотоцикла. 
— Дякую за таку «неперевершену» поїздку.— вражено сказала я.— А ще більше за те, що послухав мене і їхав так «повільно»! 
— Будь ласка!— відповів хлопець і натягнуто посміхнувся. — Мені «дуже» подобається спілкування з тобою. Надіюсь, що воно найближчим часом не повториться. 
— Теж на це дуже сильно сподіваюсь.— сердито сказала я.— Тому що кожен день, коли я бачу тебе стає для мене просто жахливим! 
— Просто я подобаюсь тобі.— сказав Костя і знизав плечима.— Я всім подобаюсь і ти не стала винятком.
От же ж самозакоханий йолоп! Це ж треба придумати таке, що він мені мені подобається! 
— Угу, помрій собі трішки!— відповіла я і пошкандибала до свого під'їзду.
Нормальною ходою це назвати не можна було. Хотілося б мені пройтись перед ним, як модель, але маємо, що маємо. Сьогодні я більше подібна на кривеньку качечку. 
Вдома я набрала собі гарячу ванну і вже змогла справді розслабитись. Свої брудні білі джинси я вирішила одразу ж викинути. Подзвонити мені не було кому, бо телефон залишився в тому лісі, а там у мене всі найважливіші номери. Зараз мені все одно не хочеться ні з ким говорити, тому я просто після того як прийняла ванну лягла спати. Шкода, що заснути мені довго не вдавалося, бо в моїй голові постійно крутилися думки про того ідіота.
Через два дні я все ще не купила нового телефону. Мені було дуже шкода, що той загубився. Все ж таки там у мене було дуже багато фотографій і відео з подругами. Ну і звісно блог в Інстаграм.
Ми сиділи в студії зі звукоінженером Олегом і обдумували мою майбутню композицію. Все ж таки цей хлопець ще й дуже талановитий композитор.
— Слухай,Міл.— заговорив Олег після декількох невдалих спроб.— Спробуй взяти вищу тональність. 
— Не знаю.— розгублено відповіла я. — Мені потрібно налаштуватися.
Я почала згадувати всі пісні. Коли мені не вдавалося співати, то я починала виконувати композиції інших співаків. Того разу я вирішила заспівати пісню Sia «Chandelier». Я так захопилася, що не помітила, як в студії з'явилась ще одна людина. Здається, що ця пісня про тусовки і випивку, але насправді там значно більше сенсу. 
— Вау,— почула я голос Кості.— Заспівала про своє життя. 
— А ти не можеш, щоб не познущатися, так?— сердито сказала я,— І взагалі, що ти тут робиш?
— Якщо ти забула, то нам треба написати пісню.— відповів хлопець і сів на крісло. 
— Я більше не поїду до того лісу!— крикнула я.
— А я і не збираюся більше тебе туди відводити. Напишемо пісню тут.
— Ти ж казав, що можеш писати тільки в тому особливому місці!— сказала я і підозріло подивилася на нього.
— Не завжди. Інколи я пишу вдома чи на студії. — просто мовив Костя і знизав плечима.
— Та невже?— сердито крикнула я.— Навіщо ти тоді мене туди тащив?
— Я не думав, що ти в перший же день загубишся. Звідки я міг знати, що ти така дурепа?
— То ідіотка, то тупа, то дурепа!— ображено сказала я.— Може ти вже оприділишся!
— Мммм,— хлопець зробив вигляд, ніби думає.— Ти така багатогранна, що всі ці риси тобі підходять. Дуже складний вибір, тому не можу вибрати щось одне. 
Я ображено сіла на диван і схрестила ноги. Олег вирішив, що в нас з Костею дуже багато справ, тому вийшов зі студії. Я помічала, що хлопець постійно кидає погляди на мої ноги. Мені одразу ж стало жарко і я пошкодувала, що вдягнула сьогодні коротку сукню. 
— Ну то що, ми будемо щось писати чи як?— спитав Костя. 
— Треба вибрати якусь тему. Про що буде пісня?
— Напевно про кохання. Люди таке люблять.— відповів він.
— Я, звісно, з тобою погоджуюся, але як ми з тобою напишемо про кохання, якщо не переносимо один одного?— спитала я і подивилася на нього. 
— Спробуємо якось притупити нашу взаємну неприязнь.— відповів Костя.
— У мене нема жодних ідей.— розгублено зізналась я.— В мене останнім часом зовсім немає натхнення і я не можу нормально налаштуватися. Всі ці події просто вибили мене з колії.
—Я знаю, що зможе тобі допомогти. — сказав Костя. — Коли я не знаю, куди рухатись далі, то завжди йду в те місце, з якого все розпочиналося.
— Я вже казала, що не повернусь більше в той ліс.— буркнула я.
— Та не збираюсь я тебе більше туди вести, Господи!— роздратовано відповів хлопець. — Я скину тобі адресу і нехай Юра сьогодні ввечері о дев'ятій привезе тебе.
— Ти напевно забув, що у мене нема зараз телефону!— огризнулась я.— До речі, через тебе!
Костя витягнув щось з кишені та простягнув мені. Я взяла телефон в руки, а він був повністю новенький. В моєму були подряпини на екрані, а ще напевно він розбився в тому лісі.
— Ти купив мені телефон?— здивувалась я, але коли розблокувала, то аж рот відкрила. 
В ньому були всі мої контакти, фотографії та відео. 
— Ти повернувся за ним?— спитала я і подивилася великими очима на Костю.
— Довелося, це ж ніби через мене ти його загубила. От і знайшов його наступного дня, а вчора екран поміняв, бо він був повністю розбитий. — відповів хлопець.
— Не можу повірити, що ти це зробив!— сказала я і подарувала йому свою найкращу усмішку. 
— До речі, класна піжамка. — зауважив Костя, а я одразу ж почервоніла.
Він дивився мої фото, які я скидала Насті? Господи, та в мене там стільки всяких дурних відео! Надіюсь, що він це все не переглядав.
— Я сподіваюсь, що ти не читав моїх повідомлень.— сказала я.
— Тільки ті, що були про мене.— відповів Костя і підмигнув.
Мені одразу ж стало соромно, бо тиждень тому ми з Настею відверто переписувались про те, який він гарячий. Тепер Костя точно буде думати, що подобається мені. 
Хлопець піднявся зі стільця і зупинився біля дверей.
— Ввечері одягни не такий відвертий одяг. — сказав він мені.— Це не те місце, де треба показувати свої ноги.
Він ще раз ковзнув поглядом по мені, а тоді пішов геть. Я ще декілька хвилин дивилася на свій телефон, а потім побачила адресу, яку мені скинув Костя. 
Вже вдома я одягнула чорні легінси та подовжене бежеве худі. Своє волосся я стягнула у вільний пучок і підправила свій макіяж. Взувши кросівки та одягнувши на очі окуляри, я вийшла на вулицю. Юра вже чекав мене і я сказала йому адресу.
Їхали ми близько сорока хвилин, бо цей заклад знаходився на окраїні міста. Автомобіль зупинився і я виглянула з вікна. Це був старий пошарпаний будинок, з вивіскою «Dublin». Я повільно вийшла з машини і зупинилася біля старих дерев'яних дверей. Мені не дуже хотілося заходити туди самій, тому я просто скривилася і написала повідомлення Кості, що я вже тут. Я помітила, що до мене прямують якісь чоловіки, схожі на байкерів. Вони були одягнуті повністю в усе шкіряне і впевнено йшли в мою сторону. Мені одразу ж стало страшно і я вже захотіла втікати, як раптом почула, що з цього закладу хтось вийшов.
— Ти щось скоро.— сказав Костя і подивився на годинник.— У тебе ще навіть є десять хвилин.
— Як добре, що ти вийшов!— запаніковано мовила я і схопила його за руки.— Бачиш тих чоловік? Вони просто таки йдуть на мене. Мені аж страшно стало!
— Ти впевнена, що вони йдуть саме до тебе?— спитав хлопець і почав відкрито сміятися. 
— Ну так, вони ж в мою сторону направляються. — відповіла я і нахмурилась. 
— Міло, ти стоїш біля входу. — сказав мені Костя.—Вони йдуть в паб, а не до тебе. 
Дійсно, ці чоловіки пройшли попри нас і навіть не подивилися в мою сторону. Костя продовжував сміятися, а мені стало якось образливо. 
— Дуже смішно, та?— сердито спитала я.— Знову привів мене в якесь дурнувате місце і виставив ідіоткою. Дуже рада, що змогла тебе розсмішити, але прямо зараз я йду геть!
Я розвернулася, щоб піти до автомобіля Юри, але хлопець схопив мене за руку і різко притягнув до себе. В один момент ми опинилися в обіймах один одного і я ледь не потонула в його сірих очах. Він зняв мої окуляри і кинув собі в кишеню куртки.
— Тобі вони не знадобляться.— сказав він мені.— Тебе тут ніхто не знає. 
— З чого ти взяв, що я піду туди?— спитала я, все ще перебуваючи в його обіймах.
— Міло, не ображайся. Це справді було смішно.— мовив хлопець, ледь стримуючи усмішку. 
Я швидко вирвалася з його обіймів і сердито подивилася йому в очі.
— Не треба постійно робити з мене дурепу, добре?— сказала я.
— Ти сама себе такою робиш!— відповів хлопець, а тоді важко зітхнув.— Ходи зі мною. Я обіцяю, що тобі сподобається. 
Костя простягнув мені руку, а я дуже вагалася в тому, чи варто мені її приймати.