Розділ 2

«Буду тебе слухати ніч і день!
Буду тебе вабити від людей!
Буду твоя мелодія!..»
The Hardkiss, «Мелодія».
 

Його музика була такою якісною, що я аж здивувалася. Більше того, в цій пісні була присутня певна чуттєвість, яка просто таки захоплювала душу і не відпускала до останнього. Від голосу Кості моє тіло покрилося мурашками. Це було так хвилююче і відчувалося, що за цими словами ховається якась історія. Тепер мені не дивно, що в нього стільки шанувальників. Цей хлопець просто відкриття для сучасного шоу-бізнесу. 
— Ну і як тобі? — спитав у мене Ден.
— Нічого особливого. — збрехала я.
— Ти жартуєш зараз?— голосно спитав брат.— Та це безумовно найкрутіша пісня цього року. 
— Для тебе може і найкрутіша!— ображено відповіла я.— Але це не в моєму стилі.
— Ну зізнайся, що тобі сподобалось! 
— Мені не сподобалось!— заперечила  я.— Звичайна пісня про нещасливе кохання. Таких мільйони.
— Ого! А таких, як в тебе тоді скільки?
— Ну я розумію, що ти не сприймаєш мою творчість, але можеш хоча б так відкрито це не показувати!— сердито сказала я і пішла на кухню.
— Міл, я знаю, що для тебе дуже важлива кар'єра, але я вже тобі говорив, що буде набагато краще, якщо ти покажеш себе справжню. — заговорив брат і пішов за мною. 
— Але я боюся!— зізналась я.— Боюся змінити свій образ і втратити все.
— Може варто спробувати?
— Не знаю. Цей дует все одно буде, тому можеш не хвилюватися.
— Супер! Я дуже радий за тебе!— крикнув Ден.
— Ага. Якби я мала співати з кимось іншим, а не з тим Костею, то ти б не був таким щасливим. — відповіла я і взяла ще одну цукерку. 
— Ну тут ти права, звісно. — сказав брат і відсунув цукерки подалі від мене.— Ей, нам щось залиш! І взагалі, що твій тренер скаже? 
— Нічого не скаже!— обурилась я.— Мені сьогодні можна. Просто найжахливіший день в моєму житті. 
— Хм, якби у мене відбулося знайомство з Каєм, то це був би найщасливіший день в моєму житті.— захоплено сказав брат. 
— Костя, Костя, Костя!— сердито сказала я.— Ти можеш говорити про щось інше? Набридло вже про нього слухати.
— А чого ти взагалі злишся? Не можеш повірити, що є хтось кращий за тебе?
— Ти ж мій брат! Ти мав бути на моїй стороні!
— Я на стороні музики, а його пісні мені подобаються набагато більше ніж твої. — просто відповів брат, а я вже відчула, як зібралися в очах сльози. 
— Знаєш, що?— зі злістю сказала я.— Я йду геть, а ти сиди і слухай собі свого суперкрутого виконавця. І ці цукерки їж сам! 
Я розвернулася і пішла в коридор. Взувшись у свої новенькі кросівки, я все ж повернулася на кухню. 
— Передаси вітання мамі!— сказала я і взяла декілька штук цукерків. 
Коли я повернулася додому, то одразу ж налила собі бокал мартіні. Мені просто необхідно розслабитись. Ніхто в мене не вірить, але я доведу всім, що чогось варта. Вони думають, що Костя такий весь класний, але я покажу їм, що нічим не гірша за нього. Я взяла ноутбук і набрала в пошуку його ім'я. Мені одразу ж висвітлились його фотографії, а також відео з виступів. Я сіла на диван і ввімкнула перше відео. Це була остання його пісня. Як і та, що включав мені Ден, вона була наповнена глибоким сенсом і прихованими стражданнями. Саме для розбитих сердець і закоханих пар. Я почала переглядати коментарі, які були лише позитивними. За роки своєї кар'єри я отримувала багато критики і негативу в свою сторону, але всяко намагалася не зважати. В Кості ,натомість, нема жодного поганого відгуку та і дизлайків мало. Мені стало дуже образливо і я відчувала себе так, ніби знаходжуся на самісінькому дні. Чи може я дійсно гірша за нього? Зате, я виявилась значно кращою у кількості статей в інтернеті. В нього були лише інтерв'ю та декілька фотографій у журналах. Жодних скандалів і нічого про особисте життя. 
Потім до мене подзвонила Настя і я розповіла їй про сьогоднішні події. Виявилось, що вона теж є фанаткою Кості. Подруга просто кричала від радощів і заявила, що ми були б з ним красивою парою. На це я лише фиркнула і сказала, що такого ніколи не буде. 
Протягом двох тижнів Костя не намагався зі мною зв'язатися, а я сказала собі, що не збираюся робити перший крок. Я сиділа собі в студії на чорному диванчику і записувала думки в свій блокнот. Тільки в тиші мені вдавалося придумувати поезію. Так, саме поезію, а не пісні. Спочатку ти пишеш свої думки, а потім вже підбираєш музику. Здається, що все дуже легко і просто, але насправді це потребує багато часу та терпіння. 
— Міло, як там просувається ваша з Костею пісня?— спитав у мене дядько, коли зайшов у студію.
— Ніяк.— відповіла я і знизала плечима.— Ми не бачились з ним після того разу.
— Ти хоч уявляєш, що вам залишилось всього півтора місяці, щоб написати пісню!— суворо сказав дядько. 
— Ну то нехай він про це думає.— просто відповіла я і продовжила дивитися в свій блокнот. 
— Якщо ти будеш така байдужа до цього всього, то в тебе нічого не вийде.— сказав чоловік і подивився на мене.— Якщо ти хочеш довести всім, що ти заслужила своє місце під сонцем, тоді роби щось для цього. 
— І що ти хочеш, щоб я зробила?— спитала я.
— Зв'яжися з Костею і покажи йому, що тобі не все одно. Покажи їм всім, хто така насправді KAMILLA. 
Я розуміла, що дядько правий і мені варто щось змінити. Я завжди хотіла, щоб мене почали сприймати серйозно і якщо це станеться в дуеті з тим нахабою, то нехай воно так і буде. 
— Гаразд. Дістань мені його номер.— сказала я і побачила, що дядько усміхнувся. 
— Покажи йому, що в тебе є характер.— мовив він і простягнув мені карточку з номером телефону. 
Я дивилася на ці цифри і дуже сумнівалася в своєму рішенні. Дядько вирішив залишити мене саму і я була цьому дуже рада. Все ж таки я витягнула свій телефон і стала набирати його номер. Вже через секунду я почула гудки і почала хвилюватися. 
— Алло!— відповів приємний чоловічий голос.
— Костя?— навсяквипадок перепитала я.
— Ну і?
— Це я, Міла.
— Хто? — здивувався хлопець. — Не пам'ятаю я ніякої Міли. Вчора ж була Інна. 
Та цей придурок подумав, що я одна з його дівчат на ніч. От же ідіот! Від злості я ще сильніше стиснула телефон в руках.
— Та мені байдуже хто в тебе був вчора,ясно?— сердито сказала я.— Придурок, це — KAMILLA! Повторити по складах?
— Оу, і чого це ти вирішила до мене зателефонувати?— спитав хлопець з явним глузуванням.
— Ай, справді! Чого ж це я до тебе дзвоню? Напевно, щоб дізнатися, як ти провів свою ніч з Інною чи як її там?— роздратовано сказала я.
— Ну я можу розповісти в усіх деталях, якщо тобі цікаво.— відповів хлопець і я почула нотки загравання.
— Значить, слухай мене!— погрозливо мовила я.— Мені начхати на тебе і твоє життя, але, якщо ми вже повинні виступити в дуеті, то це має бути незабутнє шоу. Надіюсь, ти мене зрозумів.
— Так. Я цілком тебе розумію.— відповів хлопець.— Можеш повністю довірити мені написання пісні. Впевнений, нам вдасться всіх вразити. 
— Ми будемо писати пісню разом і це не обговорюється!— різко сказала я.— Я не збираюся співати ту дурню, що ти мені впихнеш. 
— Хм, а до цього часу в тебе були композиції наповнені глибоким змістом і душевними переживаннями, чи не так?— почав знущатися Костя.
— Мені набридла ця розмова. Коли ми зустрінемось, щоб почати писати?
— Та хоч сьогодні.— відповів хлопець.— Але я пишу тільки в одному місці. 
— Вибач?— перепитала я.
— Господи, де ти зараз?
— В студії.
— Добре, я через двадцять хвилин буду там. 
Костя завершив дзвінок, а я сіла знову на диван. Цих двадцять хвилин тривали ледь не вічність. І чого це я так хвилююся перед зустріччю з ним? Щоб хоч якось відволіктись, я почала писати деякі начерки в свій блокнот:
«Я намагаюся забути 
Все те, що разом відчували.
Ти хочеш знов нас повернути,
Але тепер стіна між нами.
Давай подивимось на зорі,
Поринемо в палке кохання.
Та вже нема свободи тої,
Що була до твого зізнання. 
Я ще раз хочу полетіти
Високо в небо та не впасти.
Дозволь мені до ніг припасти,
Ти будеш знову шепотіти...»
Від моїх думок відірвав мене стук у двері. Я швидко закрила свій блокнот і помітила, що до студії увійшов Костя. Я подивилася на нього і відчула, що мені в один момент стало жарко. Скуйовджене чорне волосся, джинси і шкіряна куртка. Від нього віяло мужністю і справжньою чоловічою сексуальністю.
— Що це в тебе?— спитав він і показав на мій блокнот.
— Та нічого важливого.— відповіла я.— Всього лиш начерки.
— Ну то що, поїхали?
— Куди?— здивувалась я.
— Як це куди? Пісню писати!— роздратовано мовив Костя.
— Ми хіба не тут будем це робити?
— Не знаю, що ти планувала робити тут.— сказав хлопець і зробив наголошення на останнє слово.— Але я тобі казав, що всі пісні пишу тільки в одному місці.
— Звідки я знаю, чи ти не плануєш мене десь вбити і закопати?— підозріло спитала я.
— Ти сама мені подзвонила. Можна сказати, що жертва прибігла до свого мисливця. — відповів Костя.
— Це ми ще подивимось хто з нас жертва, а хто мисливець.— буркнула я і накинула на плечі фіолетовий кардиган. — Веди до свого джерела натхнення. 
Він відчинив двері та пропустив мене вперед, а я аж здивувалася такій галантності. Та джентельменом він вирішив бути не довго, бо в ліфт всунувся першим. Не знаю чому, але біля цього хлопця в мене з'являлося певне хвилювання. І зараз, коли ми спускаємося в ліфті, я почала нервово стукати ногою. Напевно, він це помітив, бо я почула легкий смішок. 
Вже на вулиці мене чекав ще один сюрприз у вигляді чорного мотоцикла Кості. Він передав мені шолом, а я великими очима подивилася на нього.
— Я... Я не сяду на це.— розгублено сказала я.
— Та невже? І чому ж?— здивувався хлопець.
— Просто я ніколи не їздила на мотоциклах і мені страшно.— зізналась я.
— Ну сьогодні спробуєш!— просто сказав Костя. — Ти що серйозно боїшся?
— Не знущайся! — сердито мовила я. — Я попрошу Юру і він мене відвезе. Просто назви адресу.
— Е, ні! Це місце для мене дуже особливе і я будь-кого туди не приводжу. Мало того, що ти припхаєшся, то ще й твого Юри бракувало.
— Послухай, якщо тобі так неприємно зі мною спілкуватися, то ніхто тебе не змушує. І я не сяду на це твоє корито!
— Ну як хочеш!— сказав Костя і надягнув свій шолом. — Я нікого просити не збираюся.
Він перекинув свою одну ногу і сів на мотоцикл. За одну секунду почувся гучний рев і цей звір зірвався з місця. Він поїхав... Просто поїхав і залишив мене стояти одну з цим дурнуватим шоломом в руках. Такою злою я вже не була давно. Цей хлопець за дві наші зустрічі зміг довести мене до такої точки кипіння, що я готова його вбити. На щастя, не знаю правда чиє, але Костя за декілька хвилин повернувся. Він підняв відкидний візор і подивився мені в очі.
— Ну то що, їдеш, Камілло?— спитав хлопець і зробив наголос на моєму імені.
— Ага. — роздратовано буркнула я і підійшла до нього ближче. — Тільки допоможи мені натягнути цю штуку.
Костя надів мені шолом на голову і защепив ремінець. Він допоміг сісти на мотоцикл, бо мені на своїх каблуках було не дуже легко це зробити. 
— Готова?— спитав він, а я налякано кивнула.— Тримайся міцно.
В наступний момент ми з шаленим звуком рвонули, а я заплющила очі від страху. Мало того, що я була налякана, то цей придурок вирішив їхати зі швидкістю світла. Я міцніше стиснула руки на його талії і ще дужче притулилася до спини. Очі я так і не розплющила, аж поки він не зупинився.
— Все, приїхали.— повідомив Костя. — Можеш вже забирати свої руки. 
Я повільно відкрила очі і побачила, що ми зупинилися біля якогось лісу. Це він так жартує зі мною чи збирається мене вбити? Але просто зараз мені хочеться вбити саме його, тому я швидко зняла той дурнуватий шолом і злізла з мотоцикла.
— Ти хотів мене вбити, так?— голосно крикнула я.
— Не мели дурниць.— відповів він.
— Та ти гнав, як божевільний! А якби в мене серце зупинилося, що тоді б?
— Господи, та нічого тобі не сталося. Нащо так драматизувати?
— Бо мені страшно, ясно?— сердито сказала я.— І взагалі, що це за місце?
— Те саме місце, де я пишу пісні.
— Ти зараз знущаєшся з мене, так?— сердито гаркнула я.— Ти привіз мене в довбаний ліс, щоб писати пісню?! Це що, жарт якийсь? 
— Як ти мене вже дістала!— роздратовано  мовив хлопець і пішов кудись в по стежці.
Спочатку я просто стояла і дивилася йому вслід, але потім зрозуміла, що нічого тут не знаю і побігла його наздоганяти. Це було не дуже легко на моїх тоненьких підборах, але я старалася зі всіх сил.
— Костя!— крикнула я, але він не відгукувався.— Де ти?
Я зрозуміла, що заблудилася в невідомому лісі, а хлопця ніде нема. Що ж тепер буде? Не треба було його слухати і їхати сюди.
— Кость!— знову гукнула я і відчула, що на очі навернулися сльози.— Мені страшно...