Розділ 15

Розділ 15

Агата

Мій геніальний, надто сильно обнадійливий план руйнується. Просочуючи сльозами подушку після того, як чоловік пішов, я шкодую про одне: що не кинула йому в спину сумку з принизливими відступними.

Я її навіть не розстібала. Не хочу знати, у скільки він оцінив моє кохання. Всі повітряні замки один за одним руйнуються. Мені нема за що триматися у своїй дурній вірі в краще.

Краще не буде. Навіть так само вже не буде. Ігор хоче від мене одного: щоб відчепилася. Зникла. Випарувалася.

І мені навіть задоволення не приносить той факт, що в рукаві залишився «козир», якого він не врахував.

Під ранок я згортаюся калачиком на нашому старому ліжку і все ж таки засинаю. Обіймаючи не лише себе, а й нашу дитину.

Мені сниться хлопчик із ясними очима, носиком-кнопкою та чарівною посмішкою. Він біжить до мене, розкинувши руки, і я ловлю, щоб кружляти під дзвінкий дитячий сміх.

Поруч із нами нікого більше немає. Тільки синє небо з пухнастими хмарами. Гарний лужок. І теплота.

Я розцінюю цей сон як знак: впораюсь. Мені є, заради кого жити.

Прокидаюся сильною, як самій здається, а не розбитою слюнтяйкою.

У шлюбі з Ігорем я надто поклалася на чоловіка, який, як виявилося, цього не заслужив. Ну що ж… Це моя помилка. Мені її і виправляти.

Крім того, що я майже колишня дружина Ігоря Серебрянського, ще я, як і раніше, не найгірший у країні архітектор, майбутня мама і самодостатня жінка, яка за бажання здатна і кран відремонтувати, і лампочку поміняти.

А ще мені потрібно добре харчуватися, не забувати про вітаміни, зберігати спокій та піклуватися про сон.

Тому я дозволяю собі повний жіночих радощів ранковий душ. Замотую пахуче після маски волосся величезним рушником, затягую вузол на ворсистому халаті і готую собі споживший сніданок з яйцями, авокадо, овочами та червоною рибою.

Замість кави роблю чай. Вмикаю ненав'язливу музику.

За день мені явно не відболить, але я щосили намагаюся знаходити в собі хороші думки, хороші почуття.

Зі страхом, але беруся будувати плани…

Поставивши тарілку в посудомийку, кружляю по кухні у сумнівах. Врешті наважуюсь. Беру мобільний, набираю Артура.

Хмикаю про себе гірко, що відповіді від Ігоря довелося б чекати довго, та й ніхто не гарантує, що мені відповіли б, а тут... Два гудки і я вже чую життєрадісне:

– Алло, Агато! Як ти? – Серце коле. Ігор учора про це не спитав. Йому не цікаво.

– Я добре спасибі. А ти?

Слухаю розповідь Артура про його справи, дивлячись на себе в дзеркало. Під очима мішки, що неприємно, звичайно, але куди більше за обличчя мене цікавить живіт. Він плоский і під вузлом халата зовсім не видно, але я фантазую, як ростиме, як я його нагладжуватиму, воркуватиму, як вперше відчую удар ніжкою, як дам п'ять мініатюрній ручці…

Це буде хлопчик чи дівчинка? Він буде схожий на мене чи Ігоря?

Дурниці, Агато… Навіщо ти сама робиш собі боляче?

Усвідомлюю, що задеревенілими пальцями стискаю вузол пояса халата. Розтискаю їх і знову намагаюся вникнути у слова Артура. Вдається жахливо. Та й я не потім зателефонувала, щоби вислуховувати його звіт про робочі аврали.

Кашляю, а потім перебиваю, майже не відчуваючи сорому.

– Артур… Я подумала… – Роблю паузу, але ловлю себе на тому, що сумніватися пізно. Настав час приймати дорослі рішення та керувати своїм життям. – Я згодна на твою пропозицію. Коли я можу розпочати роботу в Італії?

***

Поклавши слухавку, відчуваю себе людиною, що зробила крок у прірву. Поки не розумію, чи є за спиною парашут і чи розкриється, але до землі далеко. На місці страху оселяється ейфорія.

Я кілька разів підходжу до сумки і одразу ж накриваю злість. Хочу то виставити на сходову клітку, то відчинити вікно на балконі та засіяти зеленими купюрами весь район. Вона злить мене настільки, що ігнорувати її у своїй квартирі до від'їзду я просто не зможу.

Можна дочекатися, коли мені привезуть документи про розлучення і вручити людині, яку надішле Ігор, але я вирішую зробити не так. Відвезу йому сама.

Це вже не останнім шансом для нас. Просто я вчора до пуття нічого не сказала, а хочеться. Нехай він знає, що як від мухи відмахується від дружини, котра його кохає. Кохає, але вже не пробачить.

Я викликаю таксі і беру щедре підношення чоловіка із собою.

Хоч як не дивно, але в дорозі не хвилююся. Не репетирую промову. Не відчуваю сліз, що підкочують до горла. Благати більше не буду. Виправдовуватися також.

Зараз усі мої спроби налагодити стосунки та щось з'ясувати здаються дурними. Для чого я все це робила? Правда, в тому, що Ігор навіть детекторові брехні не повірив би, бо вірити не хоче.

Виходжу з машини, посміхнувшись і подякувавши водію, що подав руку. Він обходить машини, сідає в неї і стартує, обдаючи спину вітерцем. А я дивлюся на фасадну частину нашого з Ігорем будинку.