Розділ 14.2

***

Літак ще тільки приземляється на смугу, а я вже готова рвонути до виходу.

– Та не нервуй ти так, – шипить поруч Христина, помітивши як сильно я вчепилася пальцями у свою сумочку.

– Як не нервуватись? Моя доля, можна сказати, вирішується. У мене за годину запис у клініці, а мені ще багаж забрати треба.

– Я заберу, не парся. Іди до виходу одразу, не можу на тебе дивитися навіть, мені вже твій стан передався. Хочеться теж зробити десять тестів на вагітність, раптом це заразно, – сміється подруга, намагається хоч якось мене підбадьорити.

– Ну, дякую, – хмикаю, а сама згадую як зранку з надією розпаковувала нові тести. Але дві смужки нікуди не зникли. Тільки яскравішими стали.

Ото правду кажуть: коли щось не виходить, треба відпустити ситуацію і все саме прийде. Але саме зараз я не розумію, що робити. Ні, я шалено рада цій дитині, навіть якщо Ігорю вона непотрібною виявиться, я зможу її любити за двох. Адже як би не було, а Серебрянський назавжди залишиться для мене чоловіком, з яким я провела найкращі роки свого життя.

На трап я йду першою, безцеремонно розштовхуючи інших пасажирів. Все всередині мене тремтить від напруження. Серце в грудях прискорено б'ється від хвилювання. Я роблю глибокий вдих, намагаючись заспокоїтись.

Навколо нічого не помічаю, біжу до виходу та ловлю таксі. Все поглядаю на телефон, перевіряючи час. Я встигаю, навіть почекати ще доведеться.

Штовхаю скляні двері і опиняюся у просторому світлому холі клинки. Підходу до адміністратора, щоб відзначитися, що прийшла і опускаюся в м'яке крісло, чекаючи коли мене покличуть. А сама намагаюся придумати як повідомити Ігоря про свою вагітність. Мене розриває від бажання це зробити. Немов дитина може повернути нашу любов і шлюб у колишнє русло.

Ні, спочатку дочекаюся висновку лікаря. Потім Серебрянському скажу.

Можливо, я думаю надто наївно, але так хочеться щоб ця чорна смуга минула і все знову як раніше було.

– Агата Серебрянська? – звучить доброзичливий голос медсестри, яка зупиняється на мені.

– Так це я.

Я підводжуся з крісла і йду за нею. Вона штовхає двері кабінету, кладе на стіл лікаря роздруківку і виходить, залишивши нас наодинці.

Я опускаюся на стілець навпроти неї. Складаю руки на колінах, дивлюся на Віолетту Володимирівну та починаю ще більше нервувати.

– То які у вас скарги? – Запитує вона, так і не дочекавшись від мене ні слова.

– Я зробила кілька тестів на вагітність, і вони виявилися позитивними. У мене кілька років завагітніти не виходило, тому я трохи нервуюсь, боюся, що це могло бути помилкою.

Лікар усміхається, потім ставить кілька стандартних питань.

Я безперервно тремчу, коли готуюся до УЗД. Затримую подих, готуючись почути слова, які повністю змінять моє життя.

– Термін у вас дев'ять тижнів, – починає лікар, натискаючи на якісь кнопки. – Плодне яйце імплантувалося у стінку матки, жодних відхилень не виявлено. Все відповідає нормі. Ось ця маленька цятка – ваша дитина.

Вона тицяє пальцем в екран, бажаючи мені показати обриси малюка, я повертаю голову до екрану, але нічого там не бачу. Як там дитину знайти?

У мене в грудях усе перевертається. І справді вагітна! Так недоречно згадую про те, що займалася спортом, а ще вела не найздоровіший спосіб життя в останні тижні. Ставлю Віолетті Володимирівні питання, що турбують мене, але жінка заспокоює мене, запевняючи, що все буде добре.

З клініки виходжу зі знімком УЗД у руках. Розумію, що повідомити таку новину Ігорю телефоном буде неправильно. Нам треба зустрітись особисто. Обличчям до обличчя. І зрозуміти, що нам робити тепер.
Дістаю телефон, дзвонити йому чогось страшно. Тому швидко друкую повідомлення.

"Привіт. Я хотіла поговорити з тобою. У мене є новини. Можемо зустрітися сьогодні?"

У цей же момент у моїх руках оживає телефон, я вирішую, що це мій чоловік, але на екрані висвічується «Артур». Розчаровано зітхаю, приймаючи виклик. Совість все ще не на місці через ту бійку. Мені соромно перед чоловіком за запальність свого чоловіка.

– Так, Артур?

– Привіт, Агато. Ти ще не вирішила? Моя пропозиція щодо роботи в Італії актуальна, навіть незважаючи на те, що твій чоловік намагався мене придушити, – сміється він.

– Артуре... ти пробач, але в мене тут з'явилися нові обставини. Не думаю, що зможу прийняти твою пропозицію. Але дякую, що цінуєш мене як співробітника, навіть незважаючи на те, що я так раптово покинула вашу команду.

– Дуже шкода, Агато. Але якщо передумаєш – дзвони. Я завжди тобі містечко знайду, – з жалем промовляє Артур.

Вимикаюсь, і відразу ж повідомлення перевіряю. Одне вхідне. Від Ігоря. Коротке. Без привітань.

«Будь дома до восьмої, я теж поговорити хотів. Заїду»

Прикриваю повіки, на обличчі посмішка розтягується. Намагаюся уявити реакцію чоловіка на таку новину. Чи зрадіє він? Адже він дітей навіть більше за мене хотів. І ось нарешті вийшло... У такий складний період нашого життя.