Розділ 3.2

– Вирішила порадувати себе подарунком на честь нашого розлучення?

Від сказаного без краплі тепла питання трусить. Спочатку мені хочеться кинути у відповідь імпульсивне: «так!», але я прикушую кінчик язика і глибоко дихаю.

– Знаєш що... Це тобі під хвіст потрапила якась вожжа, і ти вирішив, що нам треба розлучитися. Я з тобою розлучатися не збираюся. – Чеканю так, начебто на всі сто впевнена в тому, що в мене вистачить сил підтвердити слова діями. Хоча насправді… Це у Серебрянського натовп висококласних юристів, у мене – лише зачеплена гордістю та бажання довести чоловікові свою невинність.

Ігор мовчить. Я знаю його досить добре, щоб уявляти, як від злості хвилюються вилиці і, можливо, навіть вінка на скроні здулася.

Зазвичай, якщо у нього траплялося сильне напруження на роботі, я цілувала його в ту саму скроню, шепотіла всякі дурниці, вульгарності, ніжності, відволікала від складнощів на себе. А тепер сама спричинила неконтрольовану нервову напругу, хай і не зі своєї вини.

Я впевнена, що стаття в журналі зачепила його дуже сильно. За п'ять років знайомства жодного разу не бачила його таким розлюченим, як зранку.

– І що ж ти зробиш? – У голосі чоловіка чується одразу і втома, і іронія.

А я пирхаю.

– Подивишся… – Насправді, гадки не маю, але так швидко здатися не можу. – Але заблокувати мені карти – це було низько, Ігорю. Низько! Невже ти не знаєш, що обвинуваченим у найжахливіших злочинах все одно дають останнє слово? Невже нічого не чув про презумпцію невинності?

Чоловік дослуховує, а потім голосно і неправдоподібно весело сміється. Ми з ним – два жахливі актори. Я знаю його надто добре, щоб не сумніватися в тому, що насправді чоловікові ні біса не весело.

– Я так розумію, ти дарма час не марнувала… Замість того, щоб зайнятися чимось корисним, писала полум'яні промови. Тільки знаєш що, рідна?

Його звичайне звернення «рідна» зараз б'є в груди і звідти прокочується всіма нервовими закінченнями. У ньому не тепло, бажання, хіть, до яких я звикла, а знущання.

– Розлучення буде. Це не обговорюється. У твоїх інтересах не тріпати мені нерви надміру, бо інакше… – Ігор гальмує. Зважує, чи що? Я не знаю, що скаже, але хвилююсь сильніше.

Сідаю на лавку біля декоративного фонтанчика і незрячим поглядом дивлюся на людей, що снують навколо.

– Що інакше? – Запитую сіли , якимось висушеним ніби голосом. Сама не знаю, навіщо.

– Подивишся, – а отримавши невизначену відповідь, раптом для себе ж видихаю. Заплющую очі і ковтаю. Я не готова усвідомити, що цього ранку прокинулася у світі, де замість мого найкращого в світі люблячого чоловіка поруч... Негідник.

– Тобто ти ще не придумав, чим мене шантажуватимеш?

– Агато…

Ігор гальмує мене, і нехай я нібито вже не зобов'язана йому підкорятися, але на владне звернення реагую звично – притискаю вуха, як слухняне, нехай і бунтуюче час від часу, щеня.

Всередині мене стільки сумнівів та страхів, що вони заважають вести конструктивний діалог. Я уявлення не маю, як житиму, якщо Ігор не відтане. І мова, звичайно ж, не про гроші.

Ми ж дітей планували... Удвох хотіли... Я займалася облаштуванням дитячої, яка неодмінно нам знадобилася б. А зараз?

– Що там із карткою? – після недовгої паузи чоловік перепитує теж трохи сілим голосом.

Я зовсім його не розумію, чесно. Він то здається злим до сказу, то якимсь навіть… Дбайливим?

– В ювелірному я отримала три відмови від банку.

– Сума яка? – Ігор включає діловий тон, у мене ниє серце. Хочу попросити: розмовляй зі мною, як із дружиною, а не співробітницею, але стримуюсь.

Озвучую, відчуваючи, як щоки спалахують соромом. Сама розумію, що психанула. Але я дуже хотіла привернути його увагу.

Чую в трубці, що чоловік поперхнувся. Прокашлюється, а я суплю брови. Немає сенсу вибачатиметься, напевно…

– Я дуже на тебе розлютилася… – Шепочу, Ігор закашлюється ще раз.

– Якщо ми порівнюємо ступінь злості, Агато, то я мав змотатися в салон і купити собі Феррарі. Розумієш?

Грудна клітка наповнюється обуренням, на язику крутиться чергова тирада про те, наскільки він неправий, але я з останніх сил тримаюся. Просто на слово він мені не хоче вірити. Тим більше, не слухатиме по телефону.

– Я не проти, якщо ти купиш собі Феррарі і конфлікт буде вичерпаний.

Моя примирлива пропозиція, здається, сильно дивує. У трубці спочатку пауза, потім я чую легкий подих вітерця. Це Ігор хмикає.

А в мене серце стискується. Я дуже люблю його хлопчачу пустотливу усмішку. Не хочу втратити!

– Гроші на карті тимчасово будуть заблоковані. Це моє рішення, Агато. Тобі краще з ним не сперечатися.

– Ти вирішив покарати мене, залишивши без копійки?

– Дослухай… – Ігор вимагає, а потім замовкає на якийсь час, ніби перевіряючи, чи ще перебиватиму. – Увечері мій водій привезе тобі гроші. Готівкою. Не на  новий набіг на ювелірний, звичайно, але й кричати про те, що я посадив тебе на чорний хліб, підстав не буде.