Розділ 26

Від шоку в мене ледь телефон не випав з рук. В голові з'явилося дуже багато питань, а я не могла вимовити жодного слова. Всі образи вмить зникли, коли мною заволодів страх. Я справді боялася, що сталося щось жахливе. Навіть голос Руслана не міг привести мене до тями, і я просто стояла посеред аеропорту. Без жодних вагань, я побігла до виходу та одразу ж спіймала таксі. Хвилювання змушувало моє серце битися з шаленою швидкістю, а в голові лише крутилися думки, щоб з ним все було добре. Я досі не розуміла, що сталося, адже на словах Руслана про те, що Свят в лікарні, моя свідомість наче відімкнулася. Байдуже на те, що я тепер нікуди не полечу, байдуже на новий гурт і на нові можливості. Єдине, що мене тепер хвилює — це Свят.
Як тільки автомобіль зупинився біля лікарні, я схопила свою валізу та одразу ж побігла всередину. Бігаючи по невідомих мені коридорах, нарешті помітила Руслана.
— Що з ним? — спитала я, коли підійшла до хлопця.
— Регіно, ти тільки не хвилюйся, але… — він поклав свої руки мені на плечі.
— Що сталося? — прошепотіла я та відчула неприємний клубок в горлі.
— Свят потрапив у аварію, — пояснив Руслан. — На жаль, він не зміг впоратися з керуванням.
— В-він живий? — тихо сказала я, тремтячи голосом.
— Так, але стан важкий. Зараз він в реанімації.
— Як? Як це сталося? Свят же дуже вправно водить.
— Ти не знаєш, але... — Руслан трохи розгублено подивився по сторонах.
— Але що? — я відчула, що по щоках потекли перші сльози.
— Він брав участь в перегонах.
— Тих, що на тому закинутому стадіоні? — перепитала я, а хлопець кивнув. — Я знаю про це, бо Свят раніше привозив мене туди.
— Тут трохи інша ситуація.
— Руслане, ти скажеш мені нарешті, що відбувається?
— Регіно, це не такі перегони, які ти бачила, — хлопець потягнув мене до крісел та посадив на одне з них. — Те місце, куди він тебе привозив — це просто для любителів. Ну а Свят брав участь в таких, за які платять гроші. Там набагато жорсткіша конкуренція.
— Нічого не розумію, — я хмуро подивилася на Руслана.
— Ти ж знаєш, що мама Свята хворіє?
— Ну він згадував якось про це, але ми ніколи не підіймали цю тему. До того ж я нещодавно познайомилася з цією жінкою, і з нею ніби все добре було.
— На жаль, це не так, — Руслан уважно подивився на мене. — Минулого місяця в неї значно погіршився стан і Свят не придумав нічого кращого, щоб брати участь в перегонах. Йому потрібно було багато грошей, а це швидкий спосіб отримати кошти.
— Ти знав про це?
— Він вчора мені розповів, тоді, коли ви посварилися. Щоб заробити більше грошей, він майже кожного дня брав заїзд. Ну а ще крім цього гурт, тому не дивно, що Свят був таким втомленим.
— Чому він не сказав про це мені? — спитала я та витерла свої сльози. — Я ж не чужа для нього людина.
— Напевно, Свят просто не хотів, щоб ти думала, що він використовує тебе.
— Я б ніколи так не подумала. З ним же все буде добре, правда?
— Буде, — Руслан сів поруч та обійняв мене однією рукою. — Він же у нас дуже сильний.
— Як трапилась ця аварія? — спитала я, хоч і розуміла, що мені важко буде слухати.
— Сьогодні я був з ним, бо вже знав про це, і сказав, що більше не дозволю йому брати в цьому участі. Я пообіцяв, що ми всі разом допоможемо йому. Свят вперто відмовляв мене, але потім все ж погодився. Це мав бути його останній заїзд. Він був таким розгубленим, пригніченим, а ще дуже втомленим. Погода раптово погіршилася. І як тільки вони з суперником рушили, почалася сильна злива. Свят не зміг впоратися з керуванням.
— А зараз як він?
— В реанімації, — Руслан важко видихнув, — але я впевнений, що завтра вже все буде краще.
— Має бути, — сказала я та поклала свою голову хлопцеві на плече. — Він ще має мені все пояснити.
— Регіно, ти мусиш вислухати його. Я певен, що Свят справді тебе дуже сильно кохає.
Я нічого не відповіла йому, лише сиділа, заплющивши очі, та сподівалася на краще. Не знаю, що буде далі з нами, але зараз важливо лише те, щоб з ним все було добре.
Свят був у важкому стані, тому він декілька днів не приходив до тями. Я постійно навідувалася до лікарні та чекала, коли ж хлопець отямиться. З його рідних про аварію знала лише сестра, адже мамі не хотіли про це говорити. Все-таки вона зараз теж в поганому стані. Віра часто приходила сюди, але вона виглядала такою втомленою. Це і не дивно, бо в один час в неї стільки переживань. Хлопці постійно навідувалися у лікарню й усім так хотілося, він якнайшвидше прийшов до тями. Нарешті це сталося, і з самого ранку до Руслана подзвонив лікар та сказав, що Святові нарешті стало краще. До нього повернулася свідомість і його нарешті переводять у звичайну палату. Як тільки Руслан сказав мені про це, я одразу ж поїхала до лікарні.
— До нього можна? — спитала я в лікаря.
—Тільки якщо ненадовго, — відповів він та слабо мені усміхнувся.
— Дякую, — сказала я та обережно взялася за ручку дверей.
Всередині було сильне хвилювання, і я повільно відчинила двері в палату. Коли зайшла, то відразу побачила Свята, що лежав на невеликому ліжку із закритими очима. Напевно, він заснув. Повільно підійшовши, я сіла на крісло, що стояло поруч та обережно взяла його за руку. Вона була такою холодною, а по шкірі виднілися синяки. На обличчі теж багато було гематом, а також гіпс на лівій руці. Я відчула сльози на своїх очах, бо мені в один момент стало його шкода. Вії хлопця затріпотіли, і він повільно відкрив очі.
— Привіт, — ледь чутно сказала я та усміхнулася.
— Т-ти н-не поїхала? — тихо спитав Свят, уважно розглядаючи мене.
— Ні, — я похитала головою. — Не встигла. Якраз повинна була сідати в літак, коли мені подзвонив Руслан і сказав, що ти в лікарні.
— Вибач, — прошепотів хлопець, а я трохи нахмурилась, — через мене тобі довелося залишитися тут.
— Це неважливо, — я міцніше стиснула його руку. — Головне, що з тобою все в порядку. Всі так хвилювалися за тебе, і дуже сильно чекали, щоб ти нарешті отямився.
— Вдома хтось знає? — трохи схвильовано спитав Свят.
— Лише Віра. Твоїй мамі нічого не говорили, щоб вона не переживала за тебе. Правда вона постійно питає, чому ти не приходиш до неї. Віра сказала їй, що у нас зараз тур.
— Це добре.
— Святе, — я уважно подивилася на хлопця, — чому ти не сказав мені, що твоя мама хвора? Їй потрібно багато грошей, але ми всі могли б допомогти.
— Тобі Руслан розповів? — я кивнула. — От тому і не сказав. Не хотів, щоб ти думала, ніби я використовую тебе заради грошей, чи щось таке. В тебе ж якраз налагодилися стосунки з батьком, і я справді хвилювався, що ти не так мене зрозумієш. У хлопців зараз своїх проблем багато, щоб допомагати ще й мені. До того ж я не звик приймати чужу допомогу. Я прийняв рішення, що сам знайду гроші. Неважливо, яким шляхом.
— Ти повинен був мені розповісти. Я ж не чужа для тебе людина.
— Регіно, зрозумій мене, будь ласка, — Свят важко видихнув. — Я завжди сам вирішував усі свої проблеми, а це справді виглядало б так, наче я все спланував. Спочатку познайомив тебе з рідними, потім допоміг помиритися з батьком, а тоді почав вимагати від тебе гроші.
— То ти весь цей час був на тих перегонах? — тихо спитала я.
— Я не зраджував тобі, чесно, — хлопець уважно подивився на мене. — Я б не посмів цього ніколи зробити. Вона просто сказала, що хоче поговорити. Пам'ятаєш, я розповідав тобі, що вона ще раніше хотіла, щоб ми з нею знову були разом?
— То це та твоя колишня? — спитала я та відвела погляд, бо ще досі відчувала образу за той випадок.
— Так, Катя. Вона за день до премії знову телефонувала мені. Звідкись дізналася, що ми з тобою разом і почала говорити різні дурниці. Я пообіцяв їй, що ми поговоримо особисто. Насправді мені хотілося сказати їй, щоб вона нарешті відчепилася від мене. Катя знову почала говорити про те саме, і як тільки я хотів назавжди закрити цю тему, як вона поцілувала мене. Від здивування, наче втратив дар мови й не одразу зрозумів, що відбувається. Ну а потім побачив тебе і відчув до себе таку ненависть. Я не думав, що так легко зможу втратити тебе. Знаю, що обіцяв зробити тебе щасливою, але все так навалилося в один момент. А потім ще й Руслан сказав, що ти прийняла рішення виїхати з країни. Я справді хотів поїхати в аеропорт, пояснити все та зупинити тебе, але у мене був дуже складний вибір. З однієї сторони ти, а з іншої — кошти на лікування. І я обрав не тебе… Та якщо чесно, то я тоді відчував себе жахливо. Мені було соромно, що знову тебе розчарував, хоча і не хотів цього. Знаю, що ти навряд чи мені пробачиш…
— Вирішимо це тоді, коли тобі стане краще, — сказала я та легенько усміхнулася. — В мене якраз буде час, щоб подумати.
— Гаразд, — Свят кивнув, — але я хочу, щоб ти знала, що я ніколи не брехав тобі, і всі мої слова були правдою. Я справді кохаю тебе.
— Знаю, — прошепотіла я.
Хлопцеві хоч і стало краще, але відновлення було дуже повільним. Понад місяць він пролежав у лікарні, а я постійно сиділа поруч з ним. Наші стосунки, здається, стали кращими, але ми ще досі не вирішили, що далі. Хоч нам вдалося порозумітися і я змогла йому повірити, та все ж поки не говорила, що пробачила.
Нарешті Свята виписали з лікарні. Ми поїхали з ним у його квартиру. Напевно, доведеться деякий час навідуватися до нього, адже йому ще досі трохи важко ходити. Він хоч і намагається довести всім, що з ним вже все добре, але я помічаю, що йому боляче.
— Не можу повірити, що я вдома, — сказав хлопець, коли зайшов усередину своєї квартири. — Таке відчуття, наче це чийсь чужий дім.
— З поверненням, — я усміхнулася йому.
— Ріккі, ти скучив за мною? — спитав Свят, коли собака підбігла до нього.
— Дуже. Він так чекав на тебе, а мені доводилося тут його веселити, — сказала я та взяла собачку на руки. — Тепер він більше мене любить, ніж тебе.
— Ти завжди йому більше подобалася, але… — хлопець забрав з моїх рук Ріккі. — Він дуже сильно звик до мене.
— Тут я можу посперечатися, бо поки ти був у лікарні, то годувала його я і спала з ним теж я.
— Ти з ним спала? — Свят трохи нахмурився, а я просто знизала плечима та попрямувала до вітальні.
Я обійняла себе руками та подивилася у велике вікно. Ця квартира стала мені наче рідною, адже майже весь час я жила тут, доглядала за Ріккі та возила Святу речі. Я трохи здивувалася, коли хлопець раптом обійняв мене. Хоч ми й порозумілися, але все одно не дозволяли собі жодних проявів почуттів.
— Регіно, то що ти подумала? — спитав Свят, міцно притуливши мене до себе. — Пробачила мені?
— Не знаю, — я знизала плечима, — напевно.
— Думаю, пора вирішити, що буде з нами далі, — сказав хлопець.
— Мабуть, треба.
— Щось мені не дуже подобаються твої сумніви, але… — раптом перед моїми очима з'явилася його рука з ключем. — Пропоную тобі жити зі мною і завжди бути поруч. Ну то як?
Я не змогла стримати сором'язливої усмішки, бо мені справді було приємно. Взявши ключі в руку, я обернулася обличчям до Свята і сказала:
— Тільки за умови, що ти більше нічого не будеш від мене приховувати.
— Обіцяю, — хлопець усміхнувся, а тоді поцілував мене. — Я тебе дуже сильно кохаю.
— І я тебе, — сказала я та міцно обійняла Свята.