Розділ 23

Вечеря у рідних Свята була настільки приємною, що я б справді хотіла частенько сюди приходити. Мені дуже сильно сподобалася мама хлопця, а ще здається, що я їй теж. Вона з якимось особливим теплом дивилася на мене. Я відчувала себе так, наче знайшла ту сім'ю, якої мені так сильно не вистачало. Ну а Юля з Сонею просто неймовірні дівчатка. Тепер я вперше задумалася про те, що колись стану мамою. Раніше в моїй голові були лише мрії про кар'єру. Я марила славою та більше нічого не хотіла, окрім неї, але зараз не впевнена, що це головне. Здається, я дуже сильно заплуталася. 
— Напевно, ми вже підемо, — сказав Свят, коли на вулиці добряче стемніло.
— Ми й так вас потурбували, — заговорила я та піднялася зі стільця.
— Ну що ти, — мама хлопця усміхнулася мені. — Наші двері завжди для вас відкриті. Ми дуже раді, що у Свята тепер з'явилася ще одна близька людина.
— Ти ще прийдеш до нас? — спитала у мене Соня, а я трохи розгублено подивилася на неї.
— Звісно, — відповів замість мене Свят. — Ми тепер з Регіною часто будемо приходити разом.
Дівчинка раптом обійняла мене, а я так розчулилася, що ледь не заплакала. Невже тепер у мене є справжня сім'я? Ми попрощалися зі всіма, а тоді вийшли на вулицю.
— Мені так сподобалися твої рідні, — сказала я до Свята, коли ми йшли до моєї квартири.
— Ти їм теж дуже сподобалася, — хлопець легенько усміхнувся.
— Я не очікувала такого, справді. Твої племінниці такі чудові. Юля більш серйозна, ніж Соня. Можливо, через те, що старша.
— Просто Юля подібна на свого тата, а він дуже спокійний та зосереджений. Ну а Соня, то копія Віри. Не лише зовні, але і характером.
— На тебе вона теж дуже схожа, — я тихо засміялася. — Якщо чесно, то я дійсно думала, що мені доведеться нарощувати волосся. А ти правду казав?
— Ти про що? — Свят трохи нахмурився.
— Про те, що любиш мене? — я уважно подивилася на нього.
— Це все косички, — хлопець усміхнувся, за що отримав легкий удар в плече. — Ау, не можна битися.
— А тобі не можна так жартувати. Я взагалі-то серйозно питала.
— Все, що я коли-небудь тобі казав — суцільна правда. Навіть тоді, коли говорив, що між нами можлива лише дружба. Я справді так думав, Регіно, бо боявся цих почуттів.
— Знаю, але ж зараз все добре? — я краєм ока глянула на Свята.
— Добре, — хлопець кивнув, — а попереду ще краще.
— Знаєш, а я зараз часто задумуюся, що буде, коли Руслан повернеться в гурт, — я трохи сумно опустила голову. — Рано чи пізно це станеться, але що мені далі робити?
— Ми щось придумаємо, — Свят міцніше стиснув мою руку.
— Тепер все частіше задумуюсь про те, що ця вся слава не для мене. Можливо, велика сцена — це не моє? Напевно, я так і до кінця життя заслуговую лише на те, щоб співати в ресторанах. Це єдине рішення на майбутнє, бо більше я нічого не вмію.
— Навіть не думай про це, — хлопець раптом зупинився та уважно подивився на мене. — Де та дівчина, яка з першого дня говорила, що буде відомою співачкою та здобуде таку славу, що нам і не снилося? Де та Регіна, що понад усе хотіла досягти успіху та довести всім, що вона має талант?
— Не знаю, — я знизала плечима. — Ми звикли будувати собі якусь казку, мрії, що ніколи не здійсняться, а коли все відбувається по-іншому — розчаровуємося. От і зараз у мене таке дивне відчуття якоїсь зневіри. Я нічого не хочу, бо відчуваю себе бездарною. Скільки на тому світі талановитих людей, але чомусь справжнього успіху досягають лише одиниці. Чому так? Чому одним все дається просто і легко, а іншим доводиться роками працювати?
— Це, напевно, питання, на яке ніколи ніхто не дасть відповіді, — хлопець глянув мені прямо в очі, — але розчарування — це останнє, що ти повинна відчувати. Тобі не варто сумніватися у своєму таланті. Ніколи нічого не досягається легко, але ти заслуговуєш на те, щоб стати відомою. Тебе вже знають, а тепер у тебе ще й з'явилися шанувальник. Принаймні, один точно є, — хлопець широко усміхнувся, — ти дуже талановита, справді. Ну а я ніколи не брешу.
— Цю невеличку славу мені вдалося досягти лише тому, що Руслан запропонував замінити його. Навіть ті шанувальники — ваші, але аж ніяк не мої. Пора вже змиритися, що в майбутньому мене чекає лише купа дітей.
— Хм, мені таке подобається, — Свят підморгнув, а я просто закотила очі.
— Ходімо, — я потягнула його за руку в сторону будинку, — мені ще завтра треба з Федосовим зустрітися.
— Знаєш, що мене завжди цікавило?
— Що?
— Ти взяла собі прізвище батька? — раптом спитав хлопець. — Пам'ятаю, як ти представила на нашій першій зустрічі себе Федосовою.
— Ні, у мене прізвище матері, — швидко сказала я. — Якщо чесно, то я б дуже сильно хотіла змінити, але спершу в мене дійсно має бути батько. На жаль, він зараз тільки умовно, за результатом тесту ДНК. Ну а тоді я назвала себе його прізвищем, бо справді хотіла, щоб так було.
— Я впевнений, що завтра ви поговорите, і вам вдасться порозумітися.
— Побачимо.
До будинку ми йшли довго, адже я жила трохи в іншому районі. Так не хотілося відпускати Свята, але і підпускати його ближче до себе було страшно. Напевно, я боялася, що він знову використає мене лише для задоволення, а тоді кине. Спершу мені треба переконатися в його серйозних намірах. Тому ми просто попрощалися ніжним поцілунком.
Як тільки я опинилася у своїй квартирі, то одразу ж втомлено лягла на ліжко. Стільки всього сталося за цих два дні, що голова йде обертом. Не хочеться думати про погане, тому я просто закрила очі та заснула.
З самого ранку відчувала на душі тривогу, бо навіть не знала, що буде після нашої з батьком розмови. Не люблю загадувати наперед, але ці думки самі лізли в мою голову, тому довелося лише покірно їх прийняти.
Зустріч з татом назначена аж на шосту вечора, тож я вирішила зателефонувати до Свята. Чомусь хлопець не відповідав, а це ще більше змусило мене хвилюватися. Можливо, у нього щось трапилося, а я просто про це не знаю. Згодом він все ж написав мені, що подзвонить пізніше, адже зараз зайнятий. Це чомусь здалося мені дуже дивним, адже він не казав вчора, що у нього сьогодні якісь справи. Дурні думки закралися в моїй голові, але я намагалася викинути їх. Щоб хоч якось розслабитися, ввімкнула собі свій улюблений старенький фільм про цілеспрямовану Скарлетт, яка ніколи не думає ні про що сьогодні, а краще вирішить усі проблеми завтра. От і я тепер так буду робити.
Захопившись фільмом, я хоч трохи змогла заспокоїти свої нерви. На вулиці було дуже холодно, тому я вирішила надягнути ще й шапку та шарф. Добре, що хоч сніг не падав. Зимою в такий час вже темніє, тому я уявлення не мала, куди саме запросив мене тато. Я вирішила викликати таксі, адже ще не дуже добре орієнтувалася в столиці. Їхали ми дуже довго і згодом зупинитися біля якогось парку в іншому кінці міста.
Коли я вийшла з таксі, то одразу ж відчула якийсь страх. Не дуже люблю такі місця.
— Ти прийшла, — почула за спиною голос батька та аж підскочила від несподіванки.
— Ти налякав мене, — я обернулася до нього обличчям.
— Знаю, що варто було назначити зустріч раніше, але...— почав він.
— Але у тебе були важливіші справи, — продовжила я.
— Так, — тато кивнув мені головою в якусь сторону. — Ось там знаходиться лавочка, на якій я завжди сиджу та просто думаю.
— То твоє особливе місце — це лавочка? — трохи здивовано спитала я.
— Знаєш, всі думають, що мені у житті було просто, — батько попрямував туди, а я ж йшла поруч, — але це не так. Мені довелося дуже багато працювати, щоб стати тим, ким я є зараз. Мої батьки були звичайними вчителями та хотіли, щоб я теж ним став. На жаль, я не зміг виконати їхню волю, адже марив музикою. Вона стала для мене усім. Спочатку мріяв стати відомим музикантом, але це було дуже складно. Потім мене все ж помітив один продюсер та запропонував співпрацюю. Він ясно сказав, що я не стану відомим співаком, але у мене є талант знаходити таких людей. Спочатку це здавалося мені образливим, але згодом я зрозумів, що так воно і є. Тоді я став його помічником, а потім вирішив, що пора вже і мені стати на цей шлях. Так все і почалося.
— Цікаво, — сказала я та обійняла себе руками.
Ми підійшли до тієї лавочки, а тоді тато просто сів на неї. Я ж зробила те саме, хоча і мені було дуже сильно холодно.
— Я так багато разів розчаровувався у собі, що хотілося все кинути. Та все ж доля усміхнулася, і я зміг стати тим, ким дуже сильно хотів. Але знаєш, в мені інколи прокидається той мрійливий музикант, що бажав слави.
— І що ти тоді робиш? — поцікавилася я.
— Пишу пісні, — чоловік легенько усміхнувся, — але їх ніхто ніколи не бачив. Так от, Регіно, в житті мало мріяти. Якщо ти хочеш чогось досягнути, то повинен багато працювати. Я не звик нікому нічого дарувати просто так, тому не дивуйся, що не горів бажанням допомагати тобі.
— Я розумію, але це було дуже образливо, — я відвела погляд. — Мені здавалося, що саме ти є тим моїм шансом, щоб усі мрії здійснилися. Можливо, я просто вірила в ту дитячу казку, коли з'явиться тато, і все буде так, як захочу. Ці бажання маленької дівчинки так засіли десь глибоко в душі, що я справді сподівалася на це. На жаль, жорстока реальність знову нагадала про себе. Я ніби вкотре переконалася, що мені нічого світить.
— Напевно, моє рішення було неправильним, — батько важко видихнув та подивився на мене. — Мені потрібно було допомогти тобі, але тоді я ще навіть не міг толком усвідомити, що у мене з'явилася донька.
— Я звикла жити заради себе та не отримувати ні від кого допомоги. Але від тебе я її дуже сильно чекала. Коли приїхала сюди, то відчула себе маленькою дитиною, що не знає навіть, де вона знаходиться. Я була така розгублена і мені хотілося відчути твою підтримку, та її не було. Хоча знаєш, ти дав мені зрозуміти, що з мене таки нічого хорошого не буде. Це були всього лише мої мрії. Напевно, ти зразу помітив, що я не зможу стати відомою, тому і вирішив не допомагати.
— Регіно, ти вже популярна, — тато раптом взяв мене за руку. — І хоч ти цього не бачиш, але люди люблять тебе. Їм подобається, як ти співаєш та як поводиш себе на сцені.
— Вони люблять лише "Азимут", а ще всі з нетерпінням чекають повернення Руслана. А що мені тоді робити? Повертатися у своє рідне містечко та знову співати в тому барі? Чи може вийти заміж за першого зустрічного та народити купу дітей? — я з якоюсь надією подивилася на батька. — Таке життя не для мене, але я не настільки сильна, щоб знову все вирішувати самій.
— Тоді ми придумаємо щось разом. Можемо створити новий гурт, де ти будеш солісткою, — сказав тато, а я трохи нахмурилась. — Навіть вже можеш шукати собі учасників, і як тільки Руслан повернеться в "Азимут" ми представимо вашу групу.
— Навіщо тобі ще один рок-гурт? — тихо спитала я.
— Тому що я готовий допомогти тобі, і хочу це зробити. Мені шкода, що я так поводив себе раніше, але ти моя донька, а батьки повинні допомагати своїм дітям.
— Ти це зараз серйозно? — я ледь стримувала сльози.
— Цілком, — тато піднявся з лавочки. — Напевно, ти вже змерзла, а тут неподалік є чудова кав'ярня, тому можемо ще там посидіти.
— Гаразд, — я кивнула та теж піднялася.
— До речі, мені тут сказали, що ти хотіла б взяти моє прізвище, — раптом сказав він, коли ми йшли вулицею.
— Свят розказав тобі? — спитала я, примружуючи очі.
— Якщо ти раптом думала, що я проти, то це не так.
— Тут не в прізвищі справа. Я б хотіла бути Федосовою не лише в документах, але і в житті. Мені хочеться, щоб ти це нарешті визнав та прийняв мене.
— Я цілий вечір намагаюся тобі це сказати. Тепер мені вдалося прийняти те, що у мене є донька. Я дуже сильно хочу виправити всі свої помилки та допомогти тобі. Прошу в тебе вибачення за своє ставлення, Регіно, і сподіваюся, що ти все ж пробачиш мені.
— А хіба у мене є інший вибір? — я легенько усміхнулася. — Завжди мріяла про батька, тому думаю, що ми можемо спробувати зробити так, щоб наші стосунки стали кращими.