Розділ 3

Свят якраз зачинив двері, вдаючи, що я не стою поряд, а тоді просто розвернувся та попрямував до свого мотоцикла. Ну нахаба.
— Мені потрібна твоя допомога! — крикнула йому я, а він зупинився.
— Моя? — здивувався хлопець та розвернувся до мене обличчям.
— У мене вимкнувся телефон і я не можу викликати таксі, щоб повернутися додому. — сказала я та трохи роздратовано подивилася на нього. — Через тебе, до речі!
— Ой, тільки не треба шукати винного у твоїх бідах. — хлопець трохи скривився, а тоді витягнув з кишені свій телефон. — Візьми, викличеш собі таксі.
Я взяла його телефон та швидко набрала номер, а вже через декілька хвилин почула гудки. Нарешті на іншому кінці лінії відповіли, і тільки я збиралася відкрити рот, як з його телефона почувся противний писк.
— Що це? Він вимкнувся! — майже кричала я, бо мені хотілося проклинати весь світ.
— Напевно, я його погано зарядив. — сказав Свят й забрав у мене телефон. — Переважно слідкую за цим, а тут щось не помітив.
Я навіть здивувалася, що він спокійний та і не сказав мені нічого поганого. Невже він може бути нормальним?
— І що мені тепер робити? — я важко видихнула та оглянулася по сторонах. — Автобуси звідси якісь їздять, чи щось таке?
— Ну щодо такого виду транспорту не знаю, але я можу тебе підвезти. — запропонував він, чим мене ще більше здивував.
— О, ні! — заперечила я та похитала головою. — Я не збираюся сідати на мотоцикл та ще й з тобою!
— Ну як хочеш. — просто сказав хлопець та розвернувся.
Він підійшов до мотоцикла та зняв шолом. Мені чомусь стало трохи холодно, тому я охопила себе руками та дивилася в різні сторони, не знаючи, що робити.
— Яка ймовірність того, що я можу зловити автомобіль, який їде в ту сторону міста, в яку мені потрібно? — спитала я в хлопця.
— Ніяка. Тут взагалі рідко їздять автомобілі. Ну і ще одне, — він трохи прискіпливо оглянув мене, — тебе можуть прийняти за цікаву дівчину.
— Цікаву дівчину? — перепитала я і трохи нахмурилась. — Ох, зрозуміла. Та ні, я не така.
— Ну ти можеш погодитися на мою пропозицію, або йти добру годину пішки.
— Гаразд. — я підійшла трохи ближче до нього. — Просто я раніше не їздила на мотоциклах.
— Щось я сумніваюся, що ти з боязких дівчат. — хлопець глянув на мене, примруживши очі.
— Та я не боюся. — я видала знервований смішок. — Тут хіба є чого боятися? Просто не знаю чого очікувати від їзди з тобою, адже буквально декілька годин тому ти мене ледь не збив!
— Але ж ти в порядку.
— О, то мені ще пощастило? Може подякувати за те, що змилувався над моєю душею.
— Так, досить базікати! Я так розумію, що ти живеш в Гната? — Свят уважно глянув на мене своїми карими очима.
— Поки що. — відповіла я та трохи розгублено подивилася на мотоцикл.
Свят навіть подав мені руку, але я відмовилася і спробувала сама залізти на нього. Благо, ноги довгі, тож мені це було не так вже і складно. Хоч з чимось в тому житті пощастило. Мама хоч і не могла похвалитися своєю професією, але зовнішність в ній відігравала не малу роль. Хоча я і була більше схожа на батька, але від неї у мене була фігура. І за це я завжди їй вдячна, адже рідко так може пощастити. Я все ж сіла на той мотоцикл, але пошкодувала, що вдягнула сьогодні спідницю. Її довелося добряче підтягнути до верху, щоб сидіти було зручно.
Я трохи невпевнено обійняла Свята руками, але, здається, це так треба робити. Ну принаймні, я бачила таке у фільмах. Хлопець вирішив не чекати поки я налаштуюся, а просто рвонув на величезній швидкості. Від здивування я трохи скрикнула, але все кудись зникло, коли я відчула цю енергетику. Так приємно мчатися нічним містом, щоб вітер розвівав волосся, а очі закривалися від сильного пориву. Просто неймовірні враження, і це мені дуже сильно сподобалось. Тому коли Свят зупинився біля під'їзду квартири батька, я відчула, що мені цього мало.
— Вау! — вражено, але тихо сказала я, коли намагалася злізти з мотоцикла.
— Сподобалось? — спитав Свят та зняв свій шолом.
— Непогано. — відповіла я, стримуючи свою усмішку. — Можливо, якби вів хтось інший, то мені більше сподобалося.
— Ти навіть не уявляєш, як тобі пощастило, що ти їхала саме зі мною. — впевнено сказав хлопець, а я здивовано підняла одну брову та склала руки на грудях.
— І чому це?
— Знаєш, скільки дівчат хочуть проїхатися зі мною?
— Ох, не треба мені твоїх дівчат. Я таким не цікавлюсь, дякую.
— Ну я ж бачу, що ти вражена, тому не обов'язково брехати, що тобі не сподобалось.
— Ну гаразд, — погодилась я та уважно подивилася йому в очі, — це було круто. Та якщо врахувати те, що це моя перша поїздка, то я просто не маю з чим її порівняти. Не знаю, як у тебе, а я все оцінюю саме в порівнянні.
— Тоді таким чином оціни свою можливість стати відомою. — серйозним тоном сказав він.
— Не розумію, чому ви думаєте, що я бездарна? — спитала я та нахмурилась, бо відчула навіть якусь образу.
— Ніхто не каже, що ти не талановита. — почав говорити він. — Просто ніщо так легко не дається, а якщо ти отримаєш славу лише через те, що донька Гната, то повір мені, тебе ніколи не приймуть гідно. Так, тебе можуть любити слухачі, тобою можуть захоплюватися, але знайдеться дуже велика кількість людей, яка говоритиме, що ти цього не заслужила.
— Знаєш, я доведу всім, а в першу чергу тобі, що варта популярності. І не тому, що мій тато відомий продюсер, а тому, що у мене є талант. Я вже чекаю, щоб побачити твоє обличчя, коли мені даватимуть нагороду, і не одну.
— Звучить, як погроза.
— Вважай, що так воно і є.
Я махнула йому на прощання рукою та попрямувала до свого під'їзду. Вже через хвилину я почула гучний рев мотоцикла, який починав стихати, віддаляючись. Я швидко зайшла у ліфт та втомлено сперлась до стіни. Чому вони всі так сильно недооцінюють мене? А ще Руслана не було, хоча я впевнена, що він би щось сказав їм. Думаю, що йому б сподобалися мої пісні. Можливо, мені навіть би вдалося їх заспівати. Я вийшла з ліфта й зупинилася біля дверей квартири батька. Витягнувши ключі з сумочки, я відчинила їх та зайшла всередину. Так сильно хотілося зняти ці кляті босоніжки, від яких вже ноги боліли. Я полегшено видихнула, коли стала босоніж на холодну підлогу. Від цього задоволення я навіть очі закрила, а коли відкрила їх, то зустрілася поглядом з сердитими очима батька.
— Ти чому не відповідаєш на мої дзвінки? — трохи суворо спитав він, а я навіть здивувалася.
— У мене телефон вимкнувся. — відповіла я.
— Гаразд, а казати мені, коли ти виходиш з дому не треба?
— Знаєте, я могла б подумати, що ви за мене хвилюєтесь, але знаючи всю ситуацію, скажу вам одне, — я уважно подивилася на нього, не стримуючи своєї образи. — як тільки тур закінчиться, то я спершу з'їду з цієї квартири, а потім взагалі зникну з вашого життя. У вас як не було раніше доньки, так і не буде. Не хвилюйтеся за це.
Я просто пройшла повз, відчуваючи сльози на очах. З дитинства мріяла познайомитись зі своїм батьком, і щоб він полюбив мене сильно. Мріям інколи суджено збуватися, але не завжди це так приємно, як могло здаватися. Я зайшла до себе в кімнату та просто сіла на ліжко. Він ніколи не полюбить мене, бо я для нього просто ще одна проблема. Ну а я не хочу витрачати свої сили на людей, які не заслуговують цього. Хай буде так. Я поїду в той тур, а потім зроблю усе, щоб стати ще популярнішою, ніж цей суперкрутий рок-гурт.
З таким думками я лягла спати, і з ними ж прокинулася. Тепер я знала точно, що мушу досягнути своєї цілі. Ну а спершу треба зробити так, щоб ці хлопці дозволили мені співати свої пісні на їх концертах. А значить, я стану їм другом, кожному з них. Зроблю так, щоб вони довіряли мені, а потім, коли у мене буде більше перспектив, просто кину їх. Так буде правильно, і я це знаю.
Протягом усього дня я збирала свою валізу в тур. Так, на це не потрібно стільки часу, але я така людина, що постійно відволікається. Сьогодні вперше за той час, що я тут,  до мене подзвонила Ната. Вона довго розповідала про свого нового хлопця. Ну а мені інколи здається, що вона дзвонить до мене лише для того, щоб поділитися своїми радощами чи проблемами. Так і цього разу сталося. Як тільки я захотіла розказати їй про свою ситуацію, як вона просто сказала, що у неї зараз важливі справи. Я перечити не стала, тому просто зібралася зі своїми емоціями та продовжила складати речі під улюблену музику. Батька цілий день не було вдома, а мені так ще краще. Образливо бачити те, як він мене зовсім не сприймає. Відколи я тут, то ще жодного разу не готувала, адже він постійно харчувався у якихось ресторанах, а я ж просто замовляла собі піцу чи ходила в кафе неподалік. Та сьогодні у мене з'явився не лише час, але і бажання щось приготувати. Мої кулінарні здібності дуже простенькі, адже ми з мамою ніколи не могли дозволити собі щось дороге. Завжди обмежувались звичайними продуктами. Ну а в інтернаті харчування не з найкращих. В холодильнику було дуже мало всього, і єдине, що я змогла приготувати — це млинці. Добре, що хоч якийсь абрикосовий джем був. Я пила чай та їла млинці, паралельно переглядаючи фотографії хлопців з концертів. Ну і відео. Я просто не могла відвести погляду від Руслана, бо настільки він був мені приємним. Мені в голову прийшла геніальна ідея. Я вирішила таки подзвонити до нього, бо так захотілося поговорити з ним. Ну а ще я завжди думала, що ніколи не треба боятися робити перших кроків, якщо інша людина тобі подобається.
— Слухаю. — почула я голос Руслана й одразу ж усмішка з'явилася на моєму обличчі.
— Привіт. — тихо сказала я. — Я тут щось сплутала з годиною. Коли ми завтра виїжджаємо?
— Ну виїзд о третій годині дня, але треба, щоб ти з'явилася трохи раніше. — відповів він.
— Дякую дуже, а то я щось забула. — збрехала я. — А ти о котрій годині там будеш?
— Десь о другій. Не хвилюйся, Регіно, ми тебе не залишимо. — сказав хлопець, а мені здалося, що він навіть усміхнувся. — Налаштуйся на позитивні емоції, бо це буде дуже круто.
— Та і так налаштована дуже позитивно, адже я ж їду з вами.
— Ну побачимось тоді завтра. На добраніч, Регіно.
— Тобі теж. Хороших снів.
Я не могла стримати усмішки, бо мені так було приємно. Він такий добрий та милий до мене, що це вселяє якусь надію. Розмова з Русланом значно покращила мій настрій.
Наступного дня я вже не могла дочекатися, щоб нарешті зустрітися з ним. Тато попрощався зі мною та побажав мені удачі. Але він, як завжди, тримався осторонь. До автовокзалу я їхала з його водієм. Ми зупинилися на стоянці, і чоловік витягнув мою валізу. Я усміхнулась йому та попрямувала до компанії з хлопців, яку помітила ще здалеку. Ну а ще між ними стояла якась дівчина, яку я раніше не бачила.
— Ну ми Іринку дуже любимо. — почула я голос Свята, який поклав свою руку на плече дівчини. — Вона у нас тут діамант.
— Невже така цінна? — перепитала вона та засміялася.
— Ну ти ж у нас одна тут дівчинка. — мовив Свят та мило усміхнувся їй. Ох, то він вже подумав, що я не з'явлюсь. О, ні, дорогенький. Ти тепер моя перша ціль, бо з тобою подружитися буде найскладніше. Ну що, зробимо йому сюрприз? Я наліпила на обличчя найкращу та найщасливішу усмішку.
— Не одна! — радісно сказала я та підійшла до них. — Я теж з вами!