Пролог. Останній маршрут

Скайрім. Чужа кров

Книга перша

      Туман спускався з гір швидше, ніж Назар очікував. Ще пів години тому верхівки смерек чітко вимальовувалися на тлі похмурого неба, а тепер біла пелена повільно поглинала схили, ховаючи стежку, каміння й навіть дерева за кілька десятків метрів попереду. Вітер посилився, принісши із собою холодну вологу, від якої одяг неприємно липнув до тіла. Назар зупинився біля старої смереки, поправив лямку рюкзака й поглянув на годинник. До місця, де на них чекав мікроавтобус, залишалося трохи більше години ходьби. Принаймні за нормальних умов. Зараз він не був упевнений, що група зможе підтримувати звичний темп.

— Ну що, командире, довго ще мучитимеш? — почувся позаду втомлений чоловічий голос.

     Назар обернувся. Валентин, кремезний чоловік років сорока п'яти, стояв, спершись руками на коліна. Червоне обличчя блищало від поту, а вираз очей свідчив, що романтика гірських походів остаточно втратила для нього привабливість.

— Якщо перестанеш питати кожні десять хвилин, може, навіть швидше дійдемо, — відповів Назар із легкою усмішкою. — Як коліно?

— Коліно нормально. А от легені, здається, вирішили залишитися десь на підйомі. Ти казав, маршрут середньої складності. Мені страшно уявити, що у вас називається складним.

— Складний — це коли я не маю часу слухати твої скарги. А зараз у нас усе добре. Давай перепочинемо хвилин п'ять, поп'єш води й рушимо далі.

     Валентин невдоволено пробурмотів щось про туристичні агентства, які навмисно заманюють людей красивими фотографіями, але слухняно опустив рюкзак на землю. Назар тим часом оглянув решту учасників походу. Вісім туристів, різного віку й фізичної підготовки. Для більшості це була перша серйозна подорож у гори. Двоє молодих хлопців трималися бадьоро, хоча один помітно натирав ногу. Подружжя з Тернополя фотографувало все, що встигало з'явитися з туману. Найстарша учасниця, пані Оксана, спокійно пила чай із термоса, ніби щодня долала подібні маршрути. За десять років роботи Назар навчився визначати справжній стан людей не за словами, а за дрібницями. За тим, як людина ставить ногу на спуску, як довго шукає пляшку води, чи починає відповідати коротко й роздратовано. Втомлений турист рідко визнавав, що йому потрібна допомога. Особливо якщо поруч ішли люди, перед якими не хотілося виглядати слабким. Назар підійшов до хлопця, який відставав, і кивнув на його черевик.

— Романе, покажи ногу. Ти вже хвилин двадцять намагаєшся не наступати на п'яту, і я починаю підозрювати, що це не новий стиль ходьби.

— Та нічого страшного. Просто трохи натер. Я дійду, не переживайте.

— Я знаю, що дійдеш. Питання в тому, навіщо робити це через біль, якщо можна зараз витратити кілька хвилин і виправити проблему. Сідай, діставай запасні шкарпетки. Подивимося, що там.

    Поки хлопець розшнуровував черевик, Назар витягнув невелику аптечку. На п'яті виявився чималий пухир, який, на щастя, ще не лопнув. Він обробив шкіру навколо, наклеїв захисну пов'язку, перевірив сухість шкарпеток і допоміг правильно зашнурувати взуття. Роман кілька разів пройшовся стежкою, здивовано відзначивши, що тепер справді легше.

— Бачиш? — сказав Назар. — У горах не потрібно доводити, який ти витривалий. Потрібно зробити так, щоб усі дійшли додому. Це різні речі.

     За кілька хвилин вони продовжили спуск. Назар ішов попереду, час від часу звіряючи напрямок із туристичною картою на телефоні. Супутниковий сигнал у цій частині маршруту був нестабільним, але карта залишалася завантаженою в пам'ять пристрою. На всяк випадок він носив звичайний компас — невеликий, металевий, із потертою кришкою. Колись він належав батькові. Для сучасних походів річ була майже зайвою, проте Назар звик тримати її в рюкзаку. Механіка не залежала від акумуляторів, а знайомий предмет нагадував про часи, коли вони з батьком разом вибиралися на риболовлю чи в ліс.

     Батька не стало дев'ять років тому, матері — трохи більше восьми. За цей час Назар навчився спокійно відповідати на запитання про родину, розбиратися з усіма побутовими справами самостійно й не чекати, що хтось зателефонує ввечері, аби просто запитати, як минув день. Він давно перестав сприймати власну самотність як трагедію. У нього була робота, друзі, невелика квартира, автомобіль, плани на наступний туристичний сезон. Життя тривало, і здебільшого його все влаштовувало. І все-таки іноді, повертаючись із чергової подорожі, він ловив себе на дивному відчутті. Провівши кілька днів серед людей, за яких відповідав, він раптом опинявся вдома, де ніхто його не чекав. Можна було замовити вечерю, ввімкнути фільм, відкрити ноутбук і зайнятися новими маршрутами. Можна було навіть насолоджуватися тишею. Проте час від часу хотілося розповісти комусь про побачене, не добираючи слів і не намагаючись бути цікавим співрозмовником. Останні кілька місяців така людина, можливо, почала з'являтися в його житті. Телефон у кишені коротко завібрував. Назар дістав його й побачив повідомлення від Марти.

      «Сподіваюся, ти ще не загубив нікого зі своїх туристів? Бо я вже починаю хвилюватися за ту нещасну групу, яку ти завів у гори».

Він усміхнувся...

     «Усі живі. Один погрожує написати скаргу за надмірну кількість підйомів. Інші поки тримаються».

Відповідь прийшла майже одразу.

     «А ти сам як?»

     Назар на секунду замислився. Питання було простим, але чомусь приємним. Марта працювала у невеликій книгарні в Івано-Франківську. Познайомилися вони випадково, через спільну компанію друзів, і відтоді час від часу зустрічалися за кавою або переписувалися вечорами. Жоден із них не називав це стосунками. Назар не був упевнений, чи варто поспішати, а Марта, схоже, теж не хотіла нічого форсувати. Проте останнім часом він дедалі частіше ловив себе на бажанні побачити її.

      «Трохи втомився. Завтра повертаюся. Можемо нарешті випити кави, і цього разу я не розповідатиму дві години про гори».