Еліс Гутгаліс
СІКА
Фастів, четвер, 6 листопада 1952 року.
Пізня осінь у Фастові пахла не так, як у Харкові, звідки був родом батько Сметани.
Це був концентрований запах повоєнного відродження — суміш чаду від спаленого вугілля, ливарного коксу та мазуту. Навіть дерева у парку Маяковського біля ХТЗ здавалися припорошеними сірим металевим пилком, а вітер з боку неосяжних цехів приносив стійкий присмак заліза та солидолу, який в’їдався у шкіру назавжди. І цей «тракторний» аромат не міг заглушити навіть їдкий, кислуватий дух квашеної капусти, яку солили у бочках у дворах на Холодній Горі.
А у Фастові осінь пахла мокрим шлаком з котельні школи №1, солодом з пивзаводу Зіберта, де з 1906 року варили темне пиво, і прілим листям над Унавою. Ріка за школою стояла чорна, важка, тягла жовте опале листя і шматки фанери. Над нею висів туман і дим від бадилля — вчителі палили на городах за школою картоплиння, хоч це суворо забороняли. На вокзалі Фастів-1 всю ніч сперечалися паровози — один гуде на Київ, другий відповідає на Козятин, третій відгукується на Житомир. Фастів був залізничним вузлом, тому всі паровози тут гули протяжно, з перекличкою.
Соборна в ті роки ще називалася вулицею Леніна, але місцеві бабусі вперто звали її Великою. По обидва боки тягнулися два ряди дореволюційних будинків — одноповерхових, побілених вапном так, що крізь нього просвічувала червона цегла. Внизу юрбилися колишні купецькі лавки з великими вікнами, забитими фанерою. На фанері — красиво намальовані плакати: «Хай живе 35-та річниця Великого Жовтня!» та «Слава товаришу Сталіну!». А на розі вулиці виднілася стара аптека 1903 року з кованими решітками, з якої пахло йодом та мікстурою.
Тротуар на вулиці був викладений з битого каменю, в калюжах відбивалося сіре, непривітне листопадове небо, а дроти над вулицею дзвеніли від вітру.
Школа №1 стояла на Леніна, 33. До революції — земська двокласна. Двоповерхова, з високим ґанком і колонами, де ще видно слід від збитого двоголового орла. Підлога всередині була наспіх пофарбована коричневою фарбою, яка вперто липла до підошов. В коридорі — чавунна буржуйка, біля якої грілася малеча з початкових класів. В актовому залі пахло мастикою і старими нотами, бо піаніно стояло, але грати не було кому. З вікон другого поверху видно весь старий Фастів — колишній костел Воздвиження Святого Хреста 1911 року, гострий, без хрестів, де тепер розташований склад райспоживспілки, і далі — чорну Покровську церкву 1740 року, збудовану коштом козацького полковника Семена Палія. Вона стояла на пагорбі, як страж, і дивилася на Соборну.
На розі вулиці вже ставили трибуну з неструганих дощок і прибивали червону тканину, яка від мряки потемніла і стала схожа на запечену кров.
Сьогодні уроки скоротили до 35 хвилин. Завтра — п'ятниця, 7 листопада. Подвійне свято — 35-та річниця Жовтня і дев'ять років, як 7 листопада 1943 року визволили Фастів від фашистів. Зранку по радіо в кожному класі крутили радянські марші. А за вікном мрячило і, треба сказати, що мряка у Фастові була дрібною, як пил. Вона не падала, а наче нерухомо висіла у повітрі.
У дворі, за котельнею, де не діставав холодний вітер, стояли чотири фанерні, в людський зріст, зроблені в артілі інвалідів. портрети на палицях.
Сталін, Молотов, Калінін, Ворошилов. Фарба на них потріскалася від сирості, на вусі у Сталіна підозріло відлущилася, а замість орденів на кітелі «першого червоного офіцера» розпливалася якась бура пляма.
Біля них тупцював 10-Б.
— Сметана, ставай в сіку! — скомандував Гриб.
У Харкові ця гра так і називалася — сіка, сіковка, хоча у Фастові казали — хлюст.
Славко Роговський на прізвисько Сметана мав таке світле волосся, майже біле, що в сутінках воно світилося.
Син військового прокурора.
Його батька забрали в тридцять сьомому. Славкові тоді було три роки. Він майже нічого не пам'ятав, тільки одну картинку, яка врізалася на все життя: ніч, двері відчиняються, батька забирають, а в коридорі стоїть злий дядько в шкіряній куртці і щось шипить — погане, зле — прямо в обличчя йому і його матері. Що саме — він не пам'ятав, тільки шипіння і запах тютюну та шкіри. А потім мати розповідала все життя, що коли батька виводили, він встиг сказати їй останні слова: «Бережи сина та вір у партію».
Славко не розумів цих слів до кінця. Берегти — це зрозуміло. А як вірити в партію, яка забрала батька? Але він вчився на самі п'ятірки, ніби хотів оцінками довести тій партії, що батько не ворог.
А потім була війна. Коли Фастів окупували німці в сорок першому, вони змусили всіх дітей ходити до школи. Славку тоді було сім років і він майже два роки ходив до школи при німцях. Вчився в тій же школі №1 на Соборній, тільки над входом висів інший прапор і вчили німецьку мову. Вчився за тією ж партою, де зараз сидів Ситников.
А після визволення Фастова в листопаді сорок третього це навчання не зарахували. Сказали — окупаційна школа не рахується. І в перший клас він та його однолітки пішли вже дев'ятирічними, переростками. Тому зараз, в 10-Б, в листопаді п'ятдесят другого, йому було вже сімнадцять, а виглядав на всі дев'ятнадцять. Він був найстарший в класі і тому стояв в сіку першим — бо був вищий за всіх.