Розділ 5

В першу чергу треба було усвідомити, що збирається він не на ночівлю з табуном чи отарою. І навіть не в триденну мандрівку, як ходив кілька років тому з батьком в гості до дядька Семене у Корсунь. Він збирався покинути рідну домівку назавжди і перебратися на нове, невідоме, необжите місце. А, значить, там йому бракуватиме геть усього.

Андрій пригадав, як вибиралася з Пилипівки родина Хрущів. Молодший брат Микити — Тарас, не хотів товктися зі старшим на одному подвір’ї, а у його жінки Катерини була своя хата в Озернім, звідки та була родом. Батьки Катерини померли, от і стояла там домівка пусткою, готова прийняти нового господаря. А пригадавши — геть знітився. Бо згадав теж і три вози, повні речей, які Микита забирав із собою.

Ні, віз то він ще б знайшов. Татари не всі забрали — бачив кілька, як бродив селом. Але коней бусурмани не залишило жодного. А ні овець, ні псів у шлею не запряжеш. І самотужки не потягнеш. Треба було вигадувати щось інше. 

Андрій почухався в потилиці, розмірковуючи. Єдине, що спадало на гадку — невеличкий возик. Був у батька такий, аби щось важке, в кузні з місця на місце перевезти. Тягнути його в хлопця б вистарчило сили. Але возик був маленький — багато не покладеш. Звісно, куди більше, ніж понесеш за плечима, однак…

І, щоб остаточно зрозуміти, скільки саме всього йому треба, хлопець почав подумки перебирати речі, без яких на новому місці ніяк не обійтися.

В першу чергу — інструмент. Без хорошої сокири, а краще двох-трьох, бо там коваля поблизу не буде, ніяк. Якось батько казали, що сокиру людям подарували архангели, які не могли споглядати, як з голими руками на Землі бідують люди після вигнання з Раю. Бо то і зброя — від звіра захиститися, і інструмент — з яким і хату збудуєш, і взимку не замерзнеш. А як треба, то й поголитися можна.

То ж, сокира була на першому місці.

Потім — вила. В першу чергу як зброя. Навіть від вовків відбитися можна. А для селянина вила навіть краще за спис будуть. Звичніше. Та й два вістря — не одне.

Услід за вилами згадав про косу.

Овець треба буде чимось годувати і взимку. Без сіна не обійтися. А де воно візьметься, як нічим буде накосити трави? А коса інструмент вередливий і крихкий. Однієї, як не пильнуй, надовго не вистарчить. Значить, теж треба брати з запасом.

Андрій зітхнув і підвівся.

— От що… Нічого час марнувати. Треба йти до кузні, притягти возика і одразу все на нього складати. Одразу стане видно, скільки того добра назбирається. А тоді вже й подумаю: без чого ніяк не обійтися, а що зайве. Бо вигадувати можна довго, а як почну пакувати, то добре як половина того на візок влізе.

Дорога до кузні лежала повз церкву, і на подвір’ї священника Андрій побачив таке, від чого настрій хлопця одразу покращав. Двоколісний візок, на одного коня. Перше — він був значно легший за воза, бо зроблений не для перевезення вантажів. Друге — візок мав значно більші колеса, ніж возик з кузні. Що було значною перевагою. Степ лише здалека виглядає рівним, немов стільниця. Насправді, ямок, ритвин, усілякого груддя там стільки, що маленькі колеса весь час на чомусь би застрягали, вимагаючи додаткових зусиль. Тоді як велике колесо з легкістю таку перешкоду подолає.

Окрім того, візок священника мав над собою просторий шкіряний каптур, аби захищати панотця в дорозі від негоди. Справжній курінь на колесах. І речі везти, і самому сховатися в негоду. Літо літом, а злива, буває, так вперіщить, що й обрію не видно.

Не гаючи й хвилі, хлопець зайшов на подвір’я і взявся за голоблі. Смикнув… і мало не скрикнув од радості, коли візок, й на мить не опираючись, зрушився з місця і слухняно покотився за ним.

— Во ім’я Отця, і Сина… — перехрестився Андрій на церкву. — Дякую…

Відчинив ворота і потягнув возика до своєї хати. Неймовірно тішачись з того, як легко той йде.

На подвір’я затягати не став, спинився на вулиці.

Хата вже звично стрічала пусткою. Дивно було не чути звичного гамору, який завше долинав з подвір’я, і від того знову зробилося сумно. Та так, що сльози самі на очі навернулися.

— Де ж то ви тепер? — зітхнув гірко. — Чи живі хоч ще?

Однак, сльозами горю не поможеш, а праця — найкраща розрада.

Першим ділом пішов до стодоли. Де батько тримав увесь реманент. Знайшов там дві сокири — легку, теслярську і велику, до важкої роботи. Пару вил. Три коси. Дві набитті на кісся і одну запасну. Серп. Подумав, а потім прихопив і граблі… Багато не важать. Як будуть зайві — відкласти встигне.

Потім переніс на візок ящичок з цвяхами, що наробив Микола, переймаючи ковальську науку. Цвяхи були різних розмірів і товщини, але там, куди він збирався, не буде жодних. Тож, кожному місце знайдеться.    

Далі настала черга пил. Дід Омелян на старості взявся до столярки, то ж пил було кілька. Андрій вибрав широку одноручну, з великими зубцями, для товстої деревини. Всерйоз майструвати він не збирався — а для буденної потреби, така пила була в сам раз.

Подивився на молотки… Почухав потилицю. Інструмент добрий. Але і важкий. Та й скільки він з них користі матиме? Тих кілька десятків цвяхів, з його запасу і сокирою можна забити. Тож, ще хвильку повагавшись, вирішив молотки залишити.

З хати виніс два цебрики. В них склав посуд. Кілька казанків, пательню, трійко полумисків. Два глеки. Чотири горнятка. Взяв би все кухонне начиння, але мав пам’ятати про вагу. Тож на візок зносив лише найнеобхідніше і з невеличким запасом.

Андрій був розумним і завбачливим, але, як і будь-хто з молоді, далеко вперед не заглядав. Не замислювався над тим, що майбутнє то не рік-два, а значно довше. Тож і припаси готував з огляду на такий термін. Не заглядаючи і не загадуючи далі.  

Наступним по важливості, після інструменту йшов одяг і взуття. Особливо зимове. Без якого, як ляже сніг та затріщать морози, в степу певна смерть.

Усе те колись лежало в скрині, тепер було недбало розкидане по підлозі. Бусурмани, певно, похапцем шукали грошей. І мали знайти. Бо шкіряної торбинки, куди батько складав зароблене в кузні, не зауважив.