Розділ 4

Стомився так, що й не зчувся як доплентався до облюбованої вчора купи сіна, впав на неї і заснув. Немов у яму впав. Зате прокинувся ще задовго до світанку і зрозумів, що виспався. Зате прокинувся шлунок, нагадуючи, що його вже другий день забувають нагодувати. Полежав ще дрібку, поглядаючи на небо і пестячи кудлаті голови псів, що віддано тулилися до нього з двох боків, Андрій потягнувся і встав. Нема ради, як би сумно та гірко не було на душі, а жити треба далі. А, значить, і голодом себе нічого морити.

На пошуки їжі далеко не пішов. Ні, воно, звісно, у власній хаті пошукати було б і легше, і швидше. Але не зміг себе примусити. Немов яка незрима стіна повстала між ним і рідною домівкою. Та така міцна, що ніяк не подолати. То ж, зайшов у ту хату, під стінами котрої ночував. Обійстя Журавлів. Де віднедавна стала господинею його сестра.

В хаті, як і всюди, куди увірвалися людолови, панував цілковитий безлад, але Андрієві то не перешкоджало, бо, на відміну від голомозих, коті хапали лиш те, що бачили, він знав де шукати.

Кожна піч, то не лише кухонна плита і груба, але й хитрий сховок, куди ставлять приготовану страву, щоб та довше залишалася теплою. Тож і не здивувався, коли відсунувши заслінку, знайшов у заглибленні горщик. Вийняв, придивився ближче. Пахнуло гречаною кашею.

Звісно, за два дні й мови не могло бути, аби вона ще зберігала тепло, але голодному парубкові то було байдуже. Вийняв з-за халяви ложку і присів до столу. Перепріла каша, щедро приправлена шкварками зі смаженою цибулею, пішла, немов брехня по селі. І не зчувся, як ложка по денці зашкрябала.

— Фухх, — видихнув сито, злегка попускаючи пас.

Оглядівся. В хаті панувала темрява, але того місячного світла, що проникало досередини крізь невеликі віконця, було досить, аби побачити на поставці великий, дивом вцілілий, глечик. Встав, підійшов, застромив носа. Не помилився, узвар.

Узяв глечик, вийшов надвір і присів на призьбу. Не міг довго зоставатися межи стінами. Тиснули вони на нього. Немов хто тягар на плечі накладав. Не знав чому, та й не замислювався. Хата для селянина лише взимку цінність має, бо править за сховок від холодів, а влітку люди буває і тижнями досередини не заходять. І працюють, і їдять, і сплять надворі. Та й чого там тіснитися, коли навколо така безмежна краса?

Нині на небі панував місяць. Великий, круглий. Світив так яскраво, що навіть Чумацький шлях годі було розгледіти. А дрібніші зорі і зовсім поховалися, вряди-годи проглядаючи дрібними, наче кристалики солі, цятками.

Попиваючи узвар, Андрій зібрався було подумати над подальшою долею, але перешкодили пси. Білка все ще не була певна і трималася трохи осторонь, зате Бурий не вагався. Підійшов ближче і буцнув господаря чолом у стегно. Потім підвів кудлату голову і вимогливо подивився хлопцеві у вічі.

— Чого? — не одразу второпав той.

Бурий махнув хвостом, шумно втягнув повітря носом і коротко гавкнув. Мовляв, думай швидше.

— Тьху-ти, — Андрій, плеснув себе по коліні. — А про вас то я зовсім забув. Сам набив кендюха, а вам хоч би скибку хліба вкраяв. Вибачай, друже. Але ви теж ліниві. Скільки птиці навколо гасає, не могли впіймати собі котру гуску чи курку?

Бурий лише голову на бік схилив. Мовляв, чи ти, хлопче, сповна розуму? Де це бачено, щоб поважний пес домашню птицю душив? І не соромно таке пропонувати?

— Ех, братику… — зітхнув Андрій. — Нічого ти не розумієш. Усе змінилося. Тепер можна.

Пес на таке навіть вухом не повів. Бо щоб і де не мінялося, а господарське займати зась. Нині курку задушиш, а завтра — вівцю. І чим тобі будеш ліпшим за свого лютого ворога — вовка? Навіть думати про таке невільно. А от просити нагодувати, за вірну та віддану службу, то цілком інша справа. Звична і буденна.

— Та, добре, добре…

Оскільки здоровезних псів кашею не наситиш, Андрій спершу взяв зі звичного місця за дверима каганець, викресав вогню, а потім подався у льох.

Як не квапилися татари, а сюди зазирнули. Воно й не дивно, ясир у дорозі треба чимось годувати. Дорога у Крим далека і важка, а бусурманам треба довести туди полон цілим. Кожен, хто вмре по дорозі, то вже збиток. Звісно, ніхто не впадає за бранцями, як мати коло дитини, але й з голоду вмерти не дадуть. Ну а де набрати провіанту на сотню чи більше, якщо не обнести їхні ж оселі.

Однак, поспіх дався взнаки. Грабіжники хапали що ближче і більше, а в дальші кути не зазирали. Тож, знайшовся і добрячий шмат копченого м’яса, що впав на долівку і забився під полицю. І почата головка сиру… М’ясо взяв для собак, сир — для себе. Запримітив ще макітру топленого смальцю, і кільце ковбаси, що сиротливо висіло на кілку в дальньому куті льоху. Але залишив. Не ставало рук.

Вибрався надвір. Розділив м’ясо на дві половини і кинув псам. Потім, знову присів на призьбу. Неквапом відгризаючи від сиру невеликі шматки.

Східний край неба починав неквапливо рожевіти. Займався новий день. А з ним -насувалися і нові турботи. Тепер, коли була віддана остання шана загиблим односельчанам, розпач стих, відчуття непоправного горя трохи притупилося і, немов, відійшло набік, настав час хлопцеві і про себе подумати. Що робити? Як йому далі бути?

Рідна Пилипівка видавалася хлопцеві одною великою пусткою. Білі, ще до вчорашнього дня, привітні хатки –– примарами. Охайні подвір’я, завше сповнені пташиного лементу та дитячого сміху –– цвинтарними огорожами. І хоч степовий вітер уже давно видмухав з села їдкий дим згарища, Андрієві й надалі вчувався гіркий і нудотний сморід. Тим паче, що цього ранку, вперше за безліч літ, не палилося в печах, і побіля хат не пахло ні печеним хлібом, ні свіжою, чи підгорілою стравою. Сумно і прикро стало в Пилипівці.

Тож, аби залишатися жити тут, у нього й гадки не було. А куди податися і що робити далі, хлопець ще не надумав.

Зітхнув, відкусив ще шматок сиру і замурмотів стиха:

–– Можна було б до Івана податися, але де його шукати? Полк у Черкасах стоїть, те мені достеменно відомо. Та тільки брат там майже не буває… Сам розповідав, що як не в далеких роз’їздах, то в дозорі сидить. Пильнуючи кордони…