Розділ 3

Трохи згодом, обійшовши усе село, Андрій налічив ще зо три десятки убитих односельчан. Переважно літніх людей, чиї старечі ноги уже б не здолали довгої і важкої дороги на чужину, та й надавалися лише для того, аби пильнувати малих внуків, та курей від шуліки, –– тож і на невільничому ринку нічого не вартували. З розповідей, хлопець знав, що людоловам в першу чергу потрібні були міцні чоловіки та гарні молодиці. Але понад усе бусурманами цінилися молоді хлопці, котрих ще можна було навернути до магометанства і перетворити в яничарів. Ну і, звісно ж, гарненькі дівчата. За ними бусурмани полювали найбільше. Одна вродлива юнка могла принести татарину, в добрий для торгу день, більше зиску, аніж кілька десятків звичайних бранців чи цілий гурт худоби.

Зазирнув і до оселі Журавля, куди цієї весни пішла за невістку його, старша на рік, сестра Маруся. Проте й там, усе було як і в інших хатах –– безлад і пустка…

Все вказувало на те, що людолови напали на село в той час, як ті, хто працював в полі, вже вийшли до роботи. А в селі залишилися лише ті, хто порався по хазяйству. Інакше не пояснити, чоту рідко на якому з більш як півсотні дворів пролилася кров нападників або господарів. Бо ж не могла сотня чоловіків не вчинити опору. Звісно, селянин то не козак. Але навіть щур, коли життям важить, здатен прогнати пса. Не стояли б вони покірно, даючи взяти себе в полон і дивлячись, як в’яжуть сирівцями їхніх жінок та дітей. Кожен схопився б, як не за шаблю, то за вила і спробував би продати волю якомога дорожче. Але трупів було обмаль. Всього десяток голомозих. Та й з тих, четверо в кузні.

Що до селян, то опріч батька з братом, та Охріма Каленика, Андрій ще натрапив на десяток, застрелених чи зарубаних у сутичці, дорослих чоловіків. На церковному подвір’ї, кілька кроків не добігши до дверей храму, застиг у калюжі крові панотець Михайло. І на вигоні, там де людолови шикували в дорогу ясир, біліли тіла кількох молодиць, з задертими на голови подолами, і лежали, порозкидані, мов непотріб, з півтора десятка мертвих немовлят. Решта ж люду, цього багатого села, пропало навіки, –– наче й не жили ніколи в Пилипівці понад три сотні християнських родин…

–– Годилося б поховати… –– до самого себе промовив уголос хлопець, з усіх сил тамуючи сльози і повагом, наслідуючи дорослих, уже вкотре, мов до людини звертаючись до вовкодава. –– Але, не дам ради… Щоб одною лопатою стільки могил викопати, та ще й стільки трун збити, тижня не стане. А тепер –– літо… Спека… Що ж мені робити? Мовчиш? Ото ж бо…

І проказавши так, хлопець остаточно збагнув, що тепер йому вперше доведеться про все подбати самому, не очікуючи батькової поради, і зробити теж власноруч. Хоч він ще не цілковита сирота, бо і брат Іван десь у війську, і сестра Маруся, і мачуха з братиками, раз їхніх тіл не знайшов, ще живі, але тут, поруч нього, немає нікого, хто б підказав, як бути далі, допоміг чи, бодай, розрадив добрим словом.

Андрій пригадав, що у скрутну хвилину, коли треба було коло чогось добряче поміркувати і прийняти важке рішення, батько сягав по люльку і тютюн, примовляючи, що добра затяжка прочищає розум... Але від тої згадки у нього лишень знову сльози на очі навернулися.

Андрій зітхнув і шморгнув носом.

Пробував він якось, крадькома від дорослих, затягнутися димом –– але так бухикав потім, що зарікся навіки торкатися бісівського зілля. Чарка оковитої, котру зі словами «Геть, журбо!», до останньої днини піднімав за обідом дід Омелько, теж не обіцяла розради. У свої п'ятнадцять, Андрій уже знав, що горілка помічна на горе і, може, хлопець і хильнув би трохи, щоб забутися, та вирішив не ризикувати — міри ж не знав, а бачив до чого може призвести зайва чарка. Тоді як зараз на останню прислугу чекали десятки небіжчиків. Душі людей, котрих він знав змалку, і ще вчора бачив живих і здорових, нині лише на нього мали надію, що їх поховають за християнським звичаєм, а не покинуть, як падлину, –– поживою для гайвороння та дикої звірини…

Загалом, дивна то була картина –– в розгромленому людоловами селі, серед десятків замордованих людей –– знаючи, що неподалік лежать його мертві батько і один з братів, сидів враз осиротілий п’ятнадцятилітній хлопець і не плакав, не шарпався безцільно в розпуці, а неквапом розмірковував, як найшвидше і не надто порушуючи традиції, поховати небіжчиків.

Може, далося взнаки те, що він уже пережив смерть матері, а, може, розум підлітка просто відгородився від страшної дійсності, не впускаючи в душу весь жах того, що сталося...

А тим часом Андрій мерзлякувато щулився, чухав Бурого за вухом і далі радився з собою і псом:

–– Я й одну велику могилу так швидко не викопаю… Знаєш, Бурку, все скоро ніч на дворі, а мені навіть спати не хочеться. Моторошно тут. Правда?

Вовкодав мотнув кудлатою головою і коротко гавкнув. Потім неспокійно вивільнився з обіймів господаря і ступнув у бік найближчих кущів бузку, звідки долинуло ледь чутне шарудіння. Підібрався, повів носом і… привітно заметляв хвостом. Шарудіння стало голоснішим, і з корчів випхалася морда Білки, молодої сусідської суки. Брудно-біла шерсть на голові вівчарки запеклася від крові, а відрубане вухо теліпалося, немов ганчірка. Собака, непевно хилитаючись, добрела до хлопця і безсило звалилася біля його ніг.

Андрій обережно оглянув уже присохлу рану. На щастя, шабля бусурмана лиш ковзнула по твердій кістці, приголомшивши пса. А от з вухом було зле, обрубок тримався лише на клаптику шкіри. Хлопець вийняв ножа, якого завше мав при собі, і, завдяки гострому, мов бритва, лезу, так легко відтяв відрубане вухо, що вівчарка навіть не смикнулася.   

–– Потерпи, Білочко… –– лагідно проказав хлопець, поплескуючи її по спині. –– Зараз дам тобі чогось попити… Вуха тобі назад вже ніхто не притулить, але ти і без нього писана красуня… Правда ж, Бурку?

Здоровенний вовкодав звично промовчав, зате присунувся ближче до лежачої ниць Білки і заходився делікатно вилизувати закривавлену голову суки.