Розділ 2

Хлопцеві не треба було довго гадати, щоб збагнути, що саме трапилося.

В його ріднім селі побували людолови. Не вберегла Пилипівку ні достатня віддаленість від Дикого Поля, ні близькість Корсунського замку, ні козацькі роз’їзди, а ні сторожові вежі… Якомусь татарському чамбулу все-таки вдалося непомітно пробратися у глиб краю і захопити зненацька багате село. І самого Андрія від неволі врятувало лише чудо… Видно ординців було мало, і вони не стали гаяти час та сили на пошук тих, хто міг під час нападу утекти і сховатися. Ясир і так лічив понад сотню-півтори… Хоча, судячи з того, що вже смеркалося, а в селі не було видно жодного руху, — могло так статися, що окрім парубка з басурманської пастки, не вихопився ніхто. Бо людолови ніколи не наскакують з одного боку, а завжди беруть село в кліщі, наче рибу широким неводом загортають.

Те, що пилипівчанам не дали часу оговтатися і стати до оборони власного майна, було пізнати по малій кількості згарищ, і тому, що на вулицях майже не траплялися мертві. Без трупів не обійшлося, але на таке велике село кілька десятків убитих, то справді не багато. Особливо, зважаючи на те, що старих татари в ясир не беруть.

Андрій увійшов у село, мов сновида. Він не заплакав, не кинувся до рідної домівки, а важко пересуваючи ноги, брів серединою вулиці, і наче занотовував у пам’яті побачене.

Ось лежить біля порогу хати старий Микита Хрущ. Нещадним ударом сива голова діда розтрощена так, що пізнати його можна лише по одежі… Поруч –– стара Текля. Як прожили разом весь вік, та і померли разом — в один час. Неподалік — убитий стрілою пес. Через двір — просто перед вигорілим до тла свинарником –– лягла на землю долілиць бондарева Мотря. Розтята навкіс на спині сорочка, аж зачорнілася від застиглої крові. Певно, молодиця кинулася випускати свиней, що гинули у полум’ї, коли якийсь ординець зопалу рубонув її по плечах.

 Майже навпроти –– горілиць, утиканий відразу кількома стрілами, впер у небо збайдужілі до світу очі Охрім Каленик. Сильний чоловік не дався нападникам. Став з люшнею на воротах і боронив сім’ю, доки міг. Та, видно, не довго… Ні перед ним, ні обабіч не видно плям крові.

Але і бусурмани мали таки добре квапитися. Бо навіть аркани не метнули, застрелили міцного чоловіка, за якого можна було на невільницькому ринку взяти чималі гроші, аби лиш не перешкоджав, та й погнали далі. А, може, хто з його дівчат надвір вискочив? У Каленика в хаті росли близнючки Оксана і Галя. На два роки старші за Андрія. Гарні дівчата. Казали, що до Оксани по жнивах Семен Стодоля сватів збирався засилати… От і не стали людолови час на їхнього батька марнувати. Щоб більш ласий шматок першими ухопити.

Серед татар завше так — хто сирівці пов’яже, той і хазяїн. Звісно, бек свого не подарує. Але, навіть якщо й забере, то не задарма. А вродливі полонянки — то найдорожчий крам. Якось узимку, коли на дворі гуляє хуртовина, і старші розпочинають різні балачки: про минуле чи які інші цікаві речі, говорив дід Карпо, що на найбільшому Османському невільницькому ринку, що у Кафі, турки найгарніших часом і на вагу купують. Скільки заважить, стільки грошей і відсиплють. Та не срібних шелягів, а золотих дукатів. Особливо, якщо незаймана. Для гарему…

Брехав, певно. Бо ж хто не знає, що старий Карпо часто полюбляє таке бовкнути, що ні в тин, ні в ворота. То про те, як ще молодим у степу з вовкулакую стрівся, і якби не наспів припадком один характерник, то й не жив би все, розповідає. То про русалок, що у Верещиці водяться, тільки не поруч з селом, а там, за дальнім скрутом, біля виру. Яких він на власні очі бачив і ледве живий втік. І про мавку, котру у лісі зустрів на Іванів день… Тож, віри його словам небагато. Однак, ніхто з дорослих, що були при тій розмові, не перечив. То, може, на цей раз і правду сказав. Ну, що полонянок на вагу купують.

Думки скакали хлопцеві по голові, мов стривожені блохи. Ні на мить не зупиняючись. Та воно й добре. Бо досить лиш на мить затриматися на котрійсь, як того й гляди, від горя і жаху розум стратиш.

Андрій звернув праворуч і опинився на власному подвір’ї.

Брама навстіж, двері у хату зірвані з петель і відкинуті вбік. На чисто виметеному подвір’ї столочено, як на вигоні. Але крові не видно…

Хлопець, знесилено присів на призьбу, не важачись увійти до середини. Боявся побачити там мертвих. Хоча, чим швидка смерть гірша за бусурманську неволю, він не замислювався. Просто –– Крим, невільничий ринок, були десь там, далеко і більше скидалися на страшну історію, що плетуть старі люди довгими зимовими вечорами. А смерть, невмолима, безжальна –– стояла поруч.

Парубійкові навіть здалося, що помітив, як її невиразна постать у білому балахоні і з косою на плечах майнула за кут сусідської обори. Та, певно, примарилося, бо Бурий, що йшов на вепра чи на вовка самітника, мов на зайця, а тепер дрібно тремтів і ні на крок не відступав від людини, у той бік навіть вухом не повів. По підібганому хвосту було пізнати, що пес залюбки чкурнув би з мертвого села якнайдалі, але коли Андрій все ж переборов себе і ступнув у хату, вірний сторож сів на порозі і погрозливо вишкірив ікла. Охороняючи господаря навіть від тої небезпеки, котру сам не міг розпізнати.

У світлиці та прибудові усе перевернуто, розкидано. Андрій нагнувся і підняв з підлоги подушку, покрутив її в руках, не знаючи куди приткнути, та й поклав на лаву… Вперше за стільки років Андрій роззирався по рідній домівці, немов по чужій хаті. Навіть в той перший страшний рік, коли вони залишилися без матері, а її молодша, бездітна сестра Олюнька ще не перейшла хазяйнувати в оселю Сиріток, тут не було такого безладу. Старші старанно дивилися за малечею, і старанно підтримували заведений покійною матусею лад. Одне тішило: ніде, ні на підлозі, ні на білих наліжниках та ковдрах не виднілося й цятки крові. Або людолови нікого не застали, і тому так люто все розшарпали, що навіть вишиті рушники з ікон поздирали, або –– усіх скрутили та забрали в полон сплячими, без опору. Зрештою, а хто б мав опиратися? Хворі хлопчаки? А мачуху могли і в хліву чи в стодолі запопасти.