Розділ 1

Мабуть немає в світі істоти покірнішої за вівцю. Схопиш за руно, вкладеш на бік, а вона лежить сумирно і мекає тихенько –– хоч стрижи, хоч ніж до горла приставляй, не пручатиметься. Ще й полохлива, мов заєць. Але, якщо косоокому страх видовжує ноги: десь лиш шелесне, а він, уже, плиг убік і тільки куріє степом –– то овечки рятуються в отарі. Зіб’ються до купи, притуляться одна до одної і бродять гуртом. Чи мандрують кудись, чи просто пасуться. Так і тупцяють на місці, штурхаючись кожухами…

Їм би й пастуха не треба, коли б у кожній отарі, немов навмисне, щоб та не застоювалася на місці, не заводилася бодай одна капосна вівця. Котрій, наче курдюк свербить. Все вона спокою собі не знаходить. Постоїть, покрутить куцим хвостиком і відбіжить на декілька кроків, наче там трава солодша. А за нею й інші тягнуться… Отак поволеньки, поволеньки і забредуть усі разом казна куди. Добре, хоч слід отари пізнати здалеку. Ратички у них гострі і те, що овечки не вигризуть, то витолочують до чорної землі.

Та все ж, з пастухом якось надійніше, спокійніше. Він отару і в шкоду не пустить, і від хижого звіра впильнує. Влітку поживи і в лісі, і в степу досить, тож вовки, а навіть, ведмеді не потикаються туди, де людським духом чути. Знають, що то така істота, з якою краще не зачіпатися, і наближаються до людських осель, тільки коли голод надто дошкуляти починає…

Зважаючи на все це, пастухами до отари зазвичай приставляють або якогось старезного діда з кількома хлопцями-підпасками літ восьми-десяти, або, якщо старий ще до якогось іншого діла зугарний, то й самих дітлахів відпускають. Адже при отарі завше ходить один або й два пси. І то не будь-які кобиздохи, а справжнісінькі вовкодави. Хоч і не надто далеко до села, а все ж, мало яка пригода у степу трапитися може. Зброї дітлахам не довіриш, бо ще б кривду собі заподіяли, а мудрий собацюра –– надійніший за рушницю буде. І отару припильнує, і малих вбереже.

Нині ж так випало, що на пасовисько з отарою відправили Андрія Сирітку. Чотирнадцятилітнього парубійка.  

Двійко його молодших зведених братиків, котрі досі випасали громадських овець, учора перекупалися в Верещиці, добряче застудилися і нині –– сиділи надуті, мов сичі, за припічком, в гарячому просі, дружно шморгали носами і вигрівалися. Тож, щоб не турбувати громаду, Гнат Сирітка вирішив, що може день-два обійтися без одного зі старших синів. А було їх, опріч чотирнадцятилітнього Андрія, ще двоє –– Іван та Микола. Найстарший — Іван уже козакував, а на рік од нього молодший Микола більше схилявся до ковальської справи і тримався батька. А той, бачачи такий хист сина, вже пообіцявся, на старості, передати йому кузню.

Мало того, що з батьком сперечатися не годиться, та й марна то справа, особливо, коли той потурав молодій мачусі, — а Олюнька за молодшими «сирітками» упадала немов за рідними. А, може, й більше. Якось довелося бачити каченят, котрих висиділа курка. Так ота мало не божеволіла, коли її пухнастий виводок радісно кидався у першу-ліпшу водойму. Мачуха, звісно, не аж настільки опікувалася хлопцями, але піклувалася про них щиро.

Зрештою, Андрій і сам охоче погодився підмінити хворих братиків. Хто інший з його ровесників, може й огинався б, що то не парубоцька справа (а то візьмуть собі за звичай: нині до отари приставлять, а назавтра, того й гляди, гусей чи свиней пасти пошлють), але Андрієві аж усміхалося побути на самоті і свіжому повітрі… На одміну від Миколи, хлопець недолюблював курний дух кузні, де завше чаділо вугілля, та шваркали окалиною розпечені залізні штаби.

Міцний, кремезний Андрій не роботи боявся, адже виріс при наковальні, і йому, поставному, міцному парубійкові було за жарт бухкати півпудовим молотом, але при цім, завше бракувало дрібки сонця і п’янких пахощів степу.

Тепер Андрій неквапом човгав ногами за отарою, що трималася купи і обраного напрямку стараннями здоровезного, по пупець хлопцеві, кудлатого вовкодава Бурого, вряди-годи цвьохкав для годиться довгим батогом і мріяв.

Воля!

Жила в цьому слові для молодого парубка незвідана таїна, від одної думки про яку паморочилося в голові і забивало подих. Він і сам до пуття не розумів, що то таке, але як тільки заплющував очі, то відразу бачив себе на степовій могилі, в сідлі. А ще — високий, вороний скакун широким галопом мчить степом, розвіваючи по вітру хвіст і гриву. А він, Андрій, схилившись до кінської шиї, мірить поперед себе гострим списом прудкого зайця, або й, навіть, вовка. І лише посвист вітру у вухах, тупіт копит та надсадне хекання загнаної звірини…

Чому саме такою уявлялася хлопцеві воля, він би нізащо не пояснив. Але –– ні робота в кузні, ні в полі, навіть –– косовиця, яку полюбляв змалку, не приносили йому такої втіхи, як думка про баского скакуна і безкрайній степ. Та що там праця –– розповіді Івана про службу у реєстровому війську і ті не будили в ньому такого завзяття. Жвавішав хлопчина лише, як старший брат починав оповідати про свої та чужі пригоди, котрі траплялися козакам у степових роз’їздах та далеких дозорах…

А ще, в мріях, парубійко бачив себе на сторожовій фігурі. Він пильно видивлявся у далечінь, сторожко виглядаючи ворога, а перед ним колихалося буйне і пахуче море різнотрав’я. Пишне, високе –– косулю не видно. Можливо, десь там причаїлася небезпека? І Андрій, вчасно помітивши підступних ординців, підпалює бочку зі смолою, подаючи знак козацьким паланкам, а сам скаче просто згори в сідло вірного вороного і знову несеться стрімголов степом. Де лиш вітер і посвист у вухах…

Хлопець так розмріявся, що явно відчув запах диму.

Глипнув перед собою, але нічого тривожного не побачив. У кількох десятках кроків неспішно кудлатиться далі сірувата овеча маса. Ліворуч, до пишних лугів, що звабно зеленіють по берегу Верещиці, очікуючи на косу, отару не пускає Бурий. По правому березі ріки спинаються вгору високі дуби, за котрими, аж до обрію вже потягнувся густий ліс. Що дивно — не така вже й повновода Верещиця, а деревам годі перекинутися на цей бік. Так і тягнуться понад рікою версти зо дві-три, аж там, певно, у вужчому місці перебираються і на лівий берег. А вже звідти, тримаючись обрію, затинають витягнуте коло обабіч рідної Андрієвої Пилипівки. Вряди-годи вибігаючи в поле чи пасовисько, мов та вередлива вівця, окремими купками. Даючи втомленим селянам змогу перепочити в полудень у прохолодному затінку та хмиз для вогнища.