Пролог

Хурделиця вила і казилася за вікном, люто жбурляючи в шибу повні пригорщі колючого снігу. Йорданський мороз, посилений вітром, легко протинав і найгрубіший кожух, пробираючи до кісток. Було неймовірно холодно і страшно! Надворі... А у закутаній по самісінькі вуха у солом’яну загату хатині, ще й біля добре натопленої груби –– несамовитість зими здавалася не такою вже і страшною. Бо хоч від настирливого шкряботіння хурделиці у вікна, та плаксивого завивання вітру у комині робилося трохи моторошно, але не більше, ніж тоді, як треба було пройти у садок повз будку сусідського пса. Барс умів виплигнути так зненацька і так люто вишкірити зубиська, що Ігорчик аж присідав зі страху. Хоча й знав, що ланцюг короткий, і пес не досягне.

Вкутаний товстою периною до самісінького підборіддя малому навіть захотілося, щоб хурделиця змогла увірватися до хати, щоб побачити як уся її затятість враз щезне від одного лиш дотику до розпеченої груби. Хлопчикові було душно, але рук з-під перини він не витягав, бо дідусь наказував не розкриватися. Може, вранці Ігорчик і не був би таким слухняним, але ближче до вечора сердити дідуся не вартувало.

Хлопчик голосно зітхнув і вкотре очікувально глянув на двері. Дідусь сьогодні затримувався, а йому, змушеному через застуду весь день лежати в ліжку, геть нетерпеливилося.

Але сінешні двері нарешті скрипнули, і в кімнату, крізь шпарку для ключа, примарою впливла сизувата хмаринка холодного повітря. Якийсь час дідусь ще сопів і відкашлювався у сінях. Тупотів валянками, бурмотів щось. Та минули й ці повільні хвилини, і він показався на порозі, заносячи з собою свіжість зими та пахощі розворушеного сіна. Дідусь Степан був кремезний, рум’яний і виглядав так, наче після п’ятого десятка решта літ оминули його боком.

Він підійшов до печі, притулив до гарячого кахлю закоцюблі долоні і поцікавився в онука:

–– Як ся чуєш, Ігорчику? Голова не болить?

–– Ні, –– жваво відказав хлопчик, тамуючи кашель. –– Я вже зовсім здоровий, дідусю.

–– Липового чаю хочеш?

–– Бабця недавно давала... Не хочу. Від нього піт тече. А я й так цілий день мокрий лежу...

Дідусь підійшов до ліжка і поклав зашкарублу долоню на чоло онукові. Потім засунув руку під перину і помацав пальцями сорочину.

–– Зачекай ще трохи, нехай добре нагрію руки. Тоді переодягнешся у сухе і зможеш розкритися. Бо таки добре упрів... Їсти хочеш?

–– А що? –– не надто зацікавився онук.

–– Баба Галя картоплі відварила, підсмажила цибулі... А до того є кисле молоко, огірки солені, капуста квашена.

–– Після огірків у горлі буде дерти. Молоко зимне. Капусти з олією йому дамо, –– озвалася бабуся з кухні. –– Але ворушіться, лежибоки, бо я вже зараз несу... А хворому ще й шматок сала натертий часником буде.

–– Ну, –– вдавано споважнів дідусь. –– Раз так, хлопче, то мусиш хутко перевдягатися! Сало не гоже примушувати на себе чекати.

Промовляючи це, він узяв з-за припічка суху, добре нагріту сорочку і підійшов до ліжка.

–– Хутко, раз-два...

–– Раз-два, –– повторив хлопчик, з усіх сил намагаючись вислизнути з мокрої одежі, але та, як навмисно прилипла до тіла. –– Допоможи, дідусю, –– попросив нарешті, стомлений нерівною боротьбою.

–– Та ж ти навіть ґудзиків на рукавах не порозщіпав, –– засміявся дідусь. –– Оце так зголодніла дитина!

–– Хто це тут у нас зголоднів? –– зайшла до кімнати бабуся з тарелями в руках. –– Якщо має апетит, значить скоро виздоровіє... Ось, їжте, хлопці.

Перевдягненому в сухе, Ігорчику подали тарілку паруючої картоплі з квашеною капустою і дрібно порізаний окраєць рожевого сала. А перед дідом опинилася ще й почата карафка з горілкою. Дідусь не любив офіційного застілля, не зносив п’яниць, але часом, за вечерею, особливо з морозу, вживав один або два «наперстки».

–– Щоб добре спалося і дурне не снилося, –– мовив дідусь, перехиляючи келишок. Потім смачно захрумтів капустою і заходився біля картоплі.

На якийсь час у кімнаті чути було лише як черкають об тарелі ложки, та підвиває за вікном хурделиця. Певно, теж зголодніла, тож сердилася, що її не пригощають.  І лиш коли вечеря уже наближалася до кінця Ігорчик наважився запитати:

–– Що ти сьогодні читатимеш мені, дідусю? –– запитав з тривогою. Бо знав: остання сторінка книги, яку читали останні чотири дні, була перегорнута вчора, а доки мама приїде на чергові відвідини з міста і привезе нову книжку, мине ще цілий тиждень.

–– А нічого, –– замислено відказав дідусь, підбираючи решкти їжі шматком хліба. –– Досить тобі усілякими дурницями голову забивати... Усілякими індіанцями, піратами та мушкетерами. Воно, може, й цікаво слухати, та не повчально і в душі не бринить. Не відлунює... Сьогодні я почну розповідати тобі, онучку, про нашого славетного пращура. Про запорозького козака і отамана Андрія Сирітку. Книги цієї нема і, може, й не буде ніколи... Хіба, що ти сам напишеш, як виростеш… –– дідусь трохи помовчав, а тоді похопився. –– Але я розговорився, а ти їсти перестав, картопля прохолоне...

Від усього почутого, Ігорко й справді зовсім забув про їжу.

–– То ти, діду –– козак?!

–– Який з мене козак, –– гірко посміхнувся той. –– Не ті в мене роки... та й час тепер, щоб козакувати. Але, хто його знає, може, й повернуться ще ті дні і та слава, коли не треба буде людям приховувати свій рід… Таїти імена пращурів.

–– А ось і чай з медком для хворого, - увійшла до кімнати з горням у руках бабця. -. Дідові не дамо. Дід нехай воду з криниці п’є. Йому по чарці горілки навіть корисно буде...

І примовкла, почувши останні слова. Спершу підозріло глипнула на дідуся і лише потім забрала в хлопчика тарілку, а натомість, всунула в руки горнятко.

–– Пий поволеньки, не обпечися.

–– Дідусю, дідусю, –– Ігорко потрохи сьорбав пахучий напій. –– А коли ти почнеш розповідати?

–– Що ти там знову надумав, гаспид? –– вдарила руками об поли баба Галя. –– Вже зараз мені кажи! От лихо, що мале, що старе –– в обох розуму катма. І мені через вас спокою нема. Навіть не важся, старий, щось зайве дитині бовкнути! А як обмовиться десь, не приведи господи? За Іваном в Караганду захотів? Тільки відбудувалися…