Розділ 1

- Ми не можемо продати Вам цю книгу. На ній стоїть відмітка вісімнадцять плюс, - з байдужістю сказав касир, а Керрі зітхнула дістаючи пластикову картку паспорта.

В магазині стояв стійкий запах фарби. Тієї самої. Неповторний запах нових книг. Керрі вже уявляла як відкриє новий томик і з задоволенням глибоко вбере повітря у свої легені.

Касир, ще зовсім молодий рудоволосий хлопець, з подивом дивився на паспорт у в руках у дівчинки, але утримався від питань все ж таки пробиваючи товар. А потім ще довго проводжав дівчину шокованим поглядом. Керрі відчувала його на своїй спині. Та наступний покупець вже чекав й у нього не було часу на зайві думки.

“ І потрібно мені було йти у новий книжковий?” Сама у себе запитала Керрі. “Звичайно потрібно, цю книгу ще не привезли у мій книжковий. Воно того вартувало” Думала вона стискаючи у руках новеньку книжку в темній обкладинці.

В її улюбленому книжковому, у “Зоряному королівстві”, її добре знали й завжди зустрічали посмішкою. Й не відмовляли у кухлику кави. Касир/бариста, на ім'я Кріс питав про те як пройшов день й огортав запахом легких парфумів з присмаком кави. Він без питань пробивав їй потрібні книги та час від часу приносив їй букетики білих лілій.

Вона вже уявляла, як прийде додому, зробить собі велику чашку чаю, та почне читати вдихаючи запах фарби.

Чоловік у чорному костюмі вже чекав на Керрі біля автомобіля. Чорні окуляри закривали очі анітрохи не пом'якшуючи грубі риси обличчя. Книжкові магазини - майже єдине місце куди її відпускали без супроводу.

- Їдемо додому, Томе, - сказала чоловіку, що притримав їй дверцята автомобіля.

Автомобіль їхав. За вікном проносилося яскраве місто. Його вулички дихали смородом автомобілів та сяяли яскравими вогнями ліхтарів та рекламних вивісок. Вузенькі вулички вели у пітьму. Кам'яні джунглі в одному з їхніх проявлень.

Добре це чи погано? Та Керрі про це не думала. Вона взагалі зараз ні про що не думала. Вона кінчиками пальців торкалася корінця свого нового друга. Лише десь далеко з’явилася та зникла згадка про реакцію касира з книжного.

Так, вона - Керолайн МакКлауд - давно вже до такого звикла. Довге волосся кольору спілого каштана, сірі очі, м’які, дитячі риси обличчя та гостре підборіддя. Хто завгодно прийме її за дитину. Точніше вона й була дитиною. Або ні?

Керолайн МакКлауд двадцять. Це можуть підтвердити документи в її гаманці та її батьки.

Керолайн МакКлауд дванадцять - так скаже будь-який лікар.

Керолайн МакКлауд не пощастило - так подумає вона сама.

Патологія яку назвали на її честь - “Синдром Керрі”- уповільнює розвиток організму через аномально знижену температуру тіла. Керрі насправді так і не зрозуміла, як це працює. Зараз температура тіла Керрі всього тридцять два градуси за Цельсієм. Хоча так було не завжди.

У рік її нормальна температура була тридцять шість градусів рівно, і виглядала вона як усі її однолітки. Коли їй було сім її температура впала до тридцяти чотирьох й другокласницею вона ще досі виглядала на п’ять. На той час це не дуже виділяло її серед однолітків. Лікарі говорили, що вона абсолютно здорова дитина, не зважаючи на аномальну температуру тіла її тіло розвивалося без особливих патологій, хоча й повільніше ніж в інших.

В п'ятнадцять вона виглядала на десять, її температура сягнула тридцяти трьох градусів. За вісім років ззовні вона змінилася на п’ять. Не така велика різниця? Але ця різниця залишила її далеко позаду однолітків. Друзів в неї не залишилось - ніхто не хотів тусити з “малечею”.

І ось, їй вже двадцять. А ззовні вона ще навіть не підліток. І з друзів в неї лише книги. І, можливо, Том.
Хоча він скоріше дядько. Хо буде вважати охоронця своїм другом? Точно не вона.

Керрі навчилася додавати собі віку за допомогою макіяжу. Це виявилося не так вже й складно, але зійти хоча б за шістнадцятирічну вдавалося лише з великою кількістю косметики та у вільному одязі. Пощастило що вона доросла хоча б до сто п'ятдесяти сантиметрів. Тіло у Керрі все ще дитяче, але його ховали за собою джогери та толстовки великого розміру.

Керрі влаштовує її життя. Замість друзів - книги. Невизначене майбутнє, але довге-довге життя. Років через сім вона буде достатньо доросла, щоб дозволити собі дорослі атракціони та самій сісти на сидіння водія в її автомобілі. Дивна й дитяча мрія, але Керрі дозволила собі мріяти по-дитячому.
Може до того часу в неї будуть не лише паперові друзі.

Квартира зустріла Керрі тишею. Том залишився на першому поверсі розігріваючи вечерю й на себе й на дівчинку. Поверхом потягнувся приємний запах млинців.

Керрі ж, не звертаючи на це уваги, підійнялася у свою кімнату й дістала нову книгу. Вона сіла на своє ліжко й почала знімати плівку з красуні. Провела по корінцю, тепер відчуваючи кінчиками пальців рельєфну позолоту. “Якщо нічім не закріпити, зовсім скоро від неї не залишиться й сліду” - невдоволено подумала дівчина, дивлячись на свої пальці з золотавими блискітками на них.

Друга частина з серії. Керрі довго чекала на неї, та хотіла вже почати чекати, але втрималася. Том покликав її до кухні.

Том жив з Керрі вже понад три роки. Він з’явився ще коли батьки не поїхали в експедицію на схід. Він іноді зникав на ніч чи на декілька днів. Але завжди повертався вчасно. Й завжди піклувався про Керрі. Може трохи невміло чи за чужим наказом. Але він слідкував за тим, щоб вона поїла хоч раз за день та не пила багато кави. Хай там як - організм у неї дійсно дитячий і не варто цим нехтувати.

Саме Том оберігав її від людей з недобрими намірами - педофілів завжди вистачало. Том був з нею коли почалися перші місячні і Том купляв їй ліки коли вона хворіла знову переївши морозива.

Том який ніколи її не зрадить.

Вони повечеряли в тиші. Як і майже завжди. Вони взагалі рідко говорили. Керрі майже нічого не знає про Тома. Та їй це й непотрібно. Керрі просто вірить йому. Вірить що Том буде з нею завжди. Як ці чорні окуляри які він завжди одягає як тільки виходить з дому і як цей легкий запах гелю для душу. Незмінно поруч.