X
Пізнім вечером верталася Степанія критим повозом додому. Повний місяць заглядав цікаво, до середини повозу, щоб довідатися, чи вона сама сидить? Але ні, з нею разом сидів у повозі Іван Куценко. Попрощавшися з графинею та мавкою, хотів Іван іти додому пішки й сам. Одначе Степанія наперлася, щоб він її трошки підвіз, бо вона боїться їхати сама поночі. Це одно. Друге: їй приємно буде побалакати ще трошки з Іваном по дорозі. Коли ж до того мавка і графиня просили його, щоб не відмовив проханню Степанії, він згодився та сів разом з нею до повозу.
Коли коні ударили жваво копитами землю та серед рівного тупоту повіз котився дорогою і підносився та гойдався, ніби той лебідь на озері, по цілім єстві Степанії розлилося якесь розкішне, їй уже давно не знане, тільки у снах вимріяне почуття, яке не говорило, а кричало до її душі: "Я так їхала би з ним і на край світу!.."
Від першого погляду вона закохалася в Івана, і його цілунок, який він віддав їй при заручинах з мавкою, котився жаром з її уст по всьому тілі і справляв їй невимовні радощі та одночасно пік і спалював її до дна душі. Вона хотіла клякнути перед Іваном і визнати йому все: яка вона нещасна з своїм чоловіком, як вона днями і ночами все тужить і тужить бодай за окрушикою кохання і зрозуміння, як у безсонних ночах подушки зливала сльозами несповнених надій і невтишимої туги за кохання, як у своїм житті ще не найшла ні одного мужчини, який би відчув її горе й самоту та її зрозумів би.
"Іване, ти чудовий хлопче,— так думала вона,— як ти мене сьогодні не зрозумієш, то я зроблю кінець моєму любовному сирітству та нещасному життю".
Але вона була певна, що такою сповіддю вона себе лиш осмішить перед Іваном і його відстрашить. Адже він щойно після заручин, а вона його майбутня тітка. Треба вжити інших засобів, щоб Іван міг її зрозуміти. Вона бачила своє положення супроти Івана і думала, що тільки якимись незвичайними жіночими хитрощами зможе підійти до мети, про яку Іван і поняття не має. І якраз з причини тих великих труднощів Степанія рішила всіма силами змагати до того, щоб Іван належав лиш до неї. Їй була байдужа доля сестрінки, старої графині, Івана і її власна. Вона стала тепер огнем, котрий хотів примусити яким-небудь чином Івана бути для нього оливою.
Степанія взяла Івана за руку і тремтючим од зворушення голосом заговорила:
— Вибач, Іване... можна до вас говорити "ти"?..
— Прошу дуже, адже ви, пані, моя тітка,— усміхнувся Іван.
— Так, Іванчику... хоча сказати… правда, я замолода тобі на тітку... Як гадаєш, скільки мені літ?..
Іван глянув на її обличчя, освітлене місяцем і відповів так, аби через прибільшення бодай одного року не образити жінки:
— Я думаю... вам тепер двадцять три роки...
— Одним роком помилився,— закликала Степанія з кокетливою вдячністю за те, що Іван уважає її такою молодою.
Іван, який припускав, що їй найменше тридцять п'ять літ, запитав з непомітною іронією:
— Отже, двадцять чотири роки, так?..
Коли Степанія притакнула, Іван подумав:
"Яка вона правдомовна у своїй неправдомовності!.."
— А скільки тобі, любий Іване?..
— Мені теж двадцять чотири.
— Ах, то ми однолітки! — кликнула захоплено Степанія й додала з святочною таємністю: — Знаєш, Іване, це має велике й рішуче значення...
— Яке? — дивувався Іван.
— Ми можемо закохатися одно в одному... — вимовила пані Гаєвичева, сміючись і важко дихаючи одночасно.
Іван на то спокійно і тактовно:
— Значить, я вас, пані, вже люблю, як свою тітку, а пані мене любитимуть, як свояка.
— Любий мій Іване, якби я тебе кохала... не як свояка... лиш як мужчину?..
— Так не можна, прошу пані.
Степанія закликала, немов ломила всякі перепони на своїй дорозі:
— Хто мені заборонить кохати когось так, як мені серце велить?..
Коли Іван мовчав, Степанія спитала:
— Іванчику... що ти зробив би, якби на дорозі твойого життя станула ще краща, ще миліша і ще багатша жінка, ніж моя сестрінка Галя?..
— Прошу пані, у моїй любові до Галі та її до мене багатство не має найменшого значення.
— Розумію, розумію, так воно справді! Так не забувай, Іване, що з любов'ю так річ мається: багатство для кохання — так, як паливо для печі. Холод руйнує здоров'я, убогість — кохання. Але не в тім діло. Відповідь же мені на моє питання з виключенням точки про багатство...
— Неможливо, прошу пані, щоб на дорозі мойого життя станула краща і миліша дівчина від Галі...
— Чому неможливо, Іване?..
— Тому, прошу пані, що кращої й любішої дівчини від Галі немає на світі.
— Кожний наречений уважає свою наречену найкращою й найліпшою на світі. Це лиш хвилеве засліплення, Іване.
Іван одчинив широко очі й запитав:
— Що значить "хвилеве засліплення"?..
— Іване, і в найпалкішому коханні все прийде отверезіння. Так само буде і з тобою. Тоді ти побачиш, що поза твоїм ідеалом, яким для тебе є Галя, ходять по землі жіночі єства, що визначаються ще ціннішими прикметами...
— Пані, я тих жіночих істот ніколи не побачу й не хочу їх бачити.
Степанія засміялась:
— Чи схочеш, чи не схочеш, Іване, то такі жінки ходять по світі, і я їх навіть особисто знаю. Особливо одну з них я знаю наскрізь...
Тут пані Гаєвичева нахилилася Іванові до вуха й шепнула:
— Вона так шалено закохалася у тобі, Іване, що сказала мені так:
"Коли Іван відкине мою любов, то мені життя так остогидне, що я скочу у став".
— Хто ж це такий?.. — дивувався Іван.
Степанія закликала радісно:
— А бачиш, Іване?.. Ти вже зацікавився тією жінкою!.. Чекай, я тобі назву її ім'я. Та найперше опишу тобі її. Отже, вона теж аристократка... з графського роду... Незвичайно багата... але в тебе це не грає ролі... Найкраще буде, як її порівняю з Галею... Вона красою може майже мірятися з Галею... Кажу "майже", бо хочу бути справедлива і під оглядом краси поставлю Галю на першому місці, а вона йде зараз після Галі... Тому кілька літ вона була ще краща від Галі... Але тому, що вона декілька літ старша, то хай Галя й зістане на своєму місці. Та зате у неї інші скарби, якими вона бере верх над Галею.