XII
З книжкою на колінах сидів Іван Куценко під сосною та вдивлявся у пахучу зелень гущі, у якій недавно відчинилось віконце, щоби показати йому мавку, його долю.
Здавалося йому, що синє небо нахилилось дуже низько над землею, примостилося на темних верховіттях лісу, щоби зблизька приглядатися, як буде виглядати дивна стріча найщасливішої, найкращої жіночої істоти з нуждарем та викидьком життя.
Щоб довідатись, яка таємна і незглибна сила може звести на спільну розмову горду графську доню з найбіднішим сином мужика.
Мабуть, уся природа в лісі почувала, що небавом станеться щось надзвичайне тут.
І ось пополудневе світло сонця розіллялося іскристо — самоцвітним морем на весь ліс.
І вистелило темні сплети верховіть казково тканими світляними хустками.
Позолотило тут і там чатиння на землі й облило повінню вирійно-серпанкового проміння зелень папороті і кущів.
Розснувало перлоцвітне павутиння соняшно-промінних струн і пов'язало ними гілля з гіллями, кущі з кущами й людську душу з небесами.
І на ті таємні струни світла сіли пташечки, одіті й обжемчужені промінням сонця.
І співають, і щебечуть вічну пісню молодості, радості і весни життя.
Розтужена, розмріяна душа сама переміняється у соняшно-світляну пташку.
І на стрічу зелені лісів і синяві небес і безконечності світів співає пісню одушевлення й захоплення:
— Хвала життю!
* * *
Чим більш Іван дивився на зачинене віконце зелені, тим більше неправдоподібним видавалося йому, що мавка прийде.
Як могло статися те, про що уява нуждаря ніколи не була в силі мріяти й у сні недуги та гарячки?
А проте розказується у казках про горді та чудові царівни, що цікавилися долею забутих, найнещасливіших молодих людей.
Одначе це лиш туга, мрія і поезія, що вириває душу зі сніжних обіймів марної буденщини і сірої та морозної дійсності.
Та невже ж лиш дійсне те, що тільки око бачить: кущ переді мною... порохнявий пень... ложка страви, що до уст іде?..
Чи дійсне тільки те, що вухо чує: п'яний регіт алкоголю... скрегіт злоби... гук гармат... зойк... проклін?..
Невже це не вища, справжня дійсність: полум'я, чуття і туга, думка і образ мрії, для якої і якою дух живе, кривавиться, паде в знесилля, щоби знов піднятись до висот надземних?
* * *
На книжку глянув, що лежала на колінах.
"Метаморфози" Овідія.
І несподівано Іван почув, як мовчалива мудрість оцієї книжки починає нове світло сіяти в його душі.
Пригорнув книжку до грудей і думав:
"Тобі, мій друже, книжко, я завдячую, що я побачив мавку.
Завдяки тобі знайшов я мрію, що мене, нуждаря, зробила найщасливішою людиною".
Поцілував книжку і присягнув на неї: чи мавка явиться йому, чи ні, він од сьогодні продовжатиме науку, яку людська злоба йому перервала.
Тепер, коли явиться мавка, він не стане перед нею, як жебрак, непотріб і ледащо, лиш як молода людина, котра віднайшла загублений свій шлях.
Тим більшу вдяку та пошану відчуватиме до мавки, бо лише вона одна доконала чуда, що не вдалося нікому перед тим: вона несвідомо спонукає його не плисти порохнявою колодою по крутіжі життя, лиш вибрати собі мету і прямувати всіма силами до неї.