Валерія
— Максиме, ти сьогодні збираєшся мене тренувати чи жаліти?
— Валеріє, я вже сорок хвилин намагаюся зрозуміти, що ти зранку випила замість кави.
— Звичайну каву.
— Тоді наступного разу пий без кофеїну.
Я розсміялася й поправила волосся, яке вибилося з високого хвоста.
Сьома сорок п'ять ранку.
Більшість нормальних людей у цей час снідали, збиралися на роботу або мріяли поспати ще хоча б десять хвилин.
А я вже майже годину намагалася покласти свого тренера на лопатки.
І, мушу визнати, отримувала від цього неабияке задоволення.
— Ще раз, — сказала я.
Максим похитав головою.
— Ти ж розумієш, що я можу просто дозволити тобі перемогти?
— Можеш. Але тоді я знайду іншого тренера.
— Шантаж.
— Мотивація.
— Ти нестерпна жінка.
— Зате платоспроможна.
Він голосно засміявся.
Ми тренувалися разом уже шість років. За цей час Максим навчився двох речей: не сперечатися зі мною щодо бізнесу й ніколи не сприймати мої жарти як ознаку того, що я збираюся поступитися.
Особливо на тренуванні.
Я любила цей зал.
Величезні панорамні вікна, темні мати, дзеркальні стіни, запах свіжої кави з бару на першому поверсі й знайомий звук боксерських мішків.
Один із дванадцяти спортивних клубів моєї мережі.
Мій перший клуб.
Той самий, який я відкрила п'ятнадцять років тому, вклавши в нього майже всі свої заощадження.
Тоді тут було лише дві тренувальні зали, старенькі тренажери й адміністраторка, яка одночасно продавала абонементи, відповідала на дзвінки та заварювала чай.
Тепер — три поверхи, басейн, боксерський ринг, окремі зали єдиноборств і понад сорок співробітників.
І все це належало мені.
Не чоловікові. Не батькові. Не багатому спонсору.
Мені.
У сорок два роки я мала достатньо причин пишатися собою.
Але сьогодні мене цікавило зовсім інше.
— Максиме, ти відволікся.
— Ні, я просто...
Він не договорив.
Я скористалася моментом, перехопила його руку, змістила рівновагу й виконала прийом, який ми відпрацьовували останні два тижні.
За мить Максим уже лежав на матах.
Я переможно підняла руки.
— Є!
— Це було підступно!
— Це було красиво.
— Ти скористалася тим, що я розмовляв!
— А хто тобі заважав мовчати?
Максим засміявся, залишаючись лежати.
— Валеріє, одного дня я просто звільнюся.
— Не звільнишся.
— Чому?
— Бо хто ще платитиме тобі за те, щоб ти лежав на роботі?
Він розреготався.
І саме в цей момент я почула незнайомий чоловічий голос.
— Гарний прийом. Але правий бік ви залишили відкритим.
Я обернулася.
Біля входу до зали стояв чоловік.
Високий.
Темноволосий.
У чорній футболці, яка підкреслювала спортивну статуру, і темних тренувальних штанах.
На одному плечі висіла велика спортивна сумка.
Його передпліччя вкривали чорні татуювання, що зникали під короткими рукавами футболки.
Коротке волосся було трохи скуйовджене.
На обличчі — легка щетина.
На вигляд років двадцять сім. Можливо, двадцять вісім.
І він дивився на мене з таким спокійним виразом обличчя, ніби щойно не втрутився в чуже тренування.
Я повільно опустила руки.
— Перепрошую?
— Кажу, прийом гарний. Але ви занадто рано відкрили правий бік.
Максим підвівся на ліктях.
— О, це цікаво.
Я кинула на нього попереджувальний погляд.
— Максиме, мовчи.
— Уже мовчу.
Незнайомець усміхнувся.
— Я не хотів заважати.
— Але вирішили, що без вашої поради я не переживу цього ранку?
— Ні. Просто подумав, що ви захочете знати.
— А якщо не захочу?
— Тоді можете забути, що я сказав.
Він відповідав настільки невимушено, що це навіть починало мене веселити.
Я схрестила руки на грудях.
— Ви завжди роздаєте поради незнайомим людям?
— Лише коли бачу потенціал.
— Який щедрий комплімент.
— Це не комплімент.
Він зробив невелику паузу.
— Хоча мушу визнати, я захоплююся такими сильними жінками.
Максим за моєю спиною тихенько пирснув.
Я підняла брову.
— Он як? І багато ви таких знаєте?
Незнайомець удав, що замислився.
— Особисто? Поки що жодної, яка б так ефектно поклала свого тренера на лопатки.
— Тобто досвід у вас невеликий.
— Сподіваюся, ви допоможете його розширити.
Максим уже відверто сміявся.
— Валеріє, я його обожнюю!
— Максиме!
— Усе, усе. Мене тут немає.
Я знову подивилася на незнайомця.
— А ви завжди такий самовпевнений?
— Ні. Іноді я ще й скромний.
— І коли це трапляється?
— Коли сплю.
Цього разу я не стримала усмішки.
Ну треба ж.
Прийшов невідомо звідки, почав повчати мене у власному клубі, а тепер ще й жартує.
— І що ж привело вас сюди, містере Скромність?
— Робота.
— Ви шукаєте роботу?
— Саме так.
— І ким плануєте працювати?
— Тренером із боксу.
Я окинула його поглядом.
Тепер усе ставало зрозумілішим.
— Ага. Тобто ви вирішили продемонструвати свій професіоналізм, критикуючи чужі тренування?
— Не зовсім. Я прийшов на співбесіду. Але побачив ваш прийом і зупинився.
— І не змогли промовчати?
— Вибачте. Професійна звичка.
— Дуже небезпечна звичка.
— Для кого?
Я усміхнулася.
— Зараз з'ясуємо.
— Валеріє, — почав Максим, — може, не треба?
— Чому?
— Бо ти знову щось задумала.
— Я просто хочу подивитися, на що здатний наш гість.
Незнайомець поставив сумку на лаву.
— Без проблем.
— Чудово. Тоді покажіть.
— Що саме?
— Те, за що вам повинні платити зарплатню.
Він засміявся.
— Справедливо.
Максим підійшов ближче.
— Ти боксер?
— Так.
— Стаж?
— Сім років тренувань. Останні два допомагав тренувати молодшу групу.
Я кивнула.
Сім років — непогано.
— А чому вирішили змінити клуб?
— Хочу працювати там, де є можливість розвиватися.
— Гарна відповідь. Завчена?
Він подивився на мене.
— Ні. Але можу придумати гіршу, якщо ця вам не подобається.
Максим знову засміявся.
— Валеріє, беремо його. Нам таких не вистачає.
— Нам не вистачає дисциплінованих тренерів, Максиме.
— Ну, з дисципліною ще попрацюємо.
Я повернулася до незнайомця.
— У нас є боксерський ринг. Ходімо.
Він підхопив сумку.
— Ви теж займаєтеся боксом?
— Іноді.
— Тоді можу показати вам кілька речей.
— Ви ще не влаштувалися на роботу, а вже плануєте мене тренувати?
— Мені подобаються складні завдання.
— Обережніше. Можете отримати більше, ніж розраховували.
— Звучить багатообіцяюче.
Я похитала головою.
Нестерпний. Просто нестерпний.
І чомусь це зовсім мене не дратувало.
У боксерській залі було майже порожньо.
Лише двоє постійних клієнтів працювали з мішками.
Я попросила Максима провести коротку перевірку.
Незнайомець переодягнувся, забинтував руки й одягнув рукавички.
Я сіла на лаву біля рингу.
— Ну що, містере Скромність, здивуєте мене?
Він підняв погляд.
— Постараюся.
І вперше за весь час нашого знайомства перестав жартувати.
На рингу переді мною стояв зовсім інший чоловік.
Зосереджений.
Спокійний.
Уважний.
Він слухав Максима, швидко реагував на команди, точно працював ногами.
Кожен рух був продуманим.
Жодної зайвої метушні. Жодного бажання покрасуватися.
Я спостерігала мовчки.
Хлопець знав свою справу.
І це було ну дуже цікаво.
Після кількох хвилин Максим зупинив перевірку.
— Непогано.
— Дякую.
— Навіть дуже непогано.
Я підвелася.
— А тепер хочу подивитися, як ви пояснюєте.
Незнайомець зняв рукавички.
— Кому?
— Мені.
Він усміхнувся.
— Нарешті.
— Що нарешті?
— Я вже думав, що ви ніколи не дозволите мені виправити той правий бік.
Максим закотив очі.
— Ох, хлопче...
Я простягнула руку по рукавички.
— Давайте, тренере. Покажіть, чого я не знаю.
Він став навпроти мене.
— Підніміть руки.
Я виконала.
— Тепер зробіть крок уперед.
Я зробила.
— Бачите? Ви занадто поспішаєте перенести вагу.
— І що?
— Через це втрачаєте можливість швидко повернутися в захист.
Я повторила рух.
Він уважно подивився.
— Уже краще.
— Яка честь.
— Не поспішайте радіти. До ідеалу ще далеко.
— Ви неймовірно люб'язний.
— Намагаюся.
Він показав рух ще раз.
Без зайвих пояснень.
Чітко.
Зрозуміло.
Я повторила.
І цього разу сама відчула різницю.
Чорт забирай.
Він мав рацію.
— Ну? — запитав він.
— Що?
— Стало краще?
Я зняла рукавички.
— Припустімо.
— О, це вже майже комплімент.
— Не звикайте.
— Навіть не планував.
Я глянула на Максима.
Той стояв біля канатів із таким задоволеним обличчям, ніби щойно виграв у лотерею.
— Що? — запитала я.
— Нічого.
— Максиме.
— Просто вперше за шість років бачу людину, яка змусила тебе визнати, що ти можеш щось робити неправильно.
— Я нічого не визнавала.
Незнайомець усміхнувся.
— Зате я почув.
Я повернулася до нього.
— Ви дуже ризикуєте.
— Сподіваюся, це не вплине на мою співбесіду.
— Ще й як вплине.
Він трохи нахилив голову.
— У кращий чи гірший бік?
Я витримала паузу.
— Побачимо.
За пів години ми повернулися до основної зали.
Я вже знала дві речі.
По-перше, цей чоловік справді був хорошим боксером.
По-друге, він мав талант говорити саме те, що хотів, абсолютно не переймаючись наслідками.
— До речі, — сказала я, коли він збирав сумку, — як вас звати?
Він завмер.
Повільно повернув голову.
— Ви зараз серйозно?
— Абсолютно.
— Ми майже годину сперечаємося, а ви навіть не знаєте мого імені?
— Ви теж мого не запитали.
— Я збирався.
— А я випередила.
Він усміхнувся й простягнув руку.
— Дамір.
Я потиснула її.
— Валерія.
— Приємно познайомитися, Валеріє.
— Навзаєм, Даміре.
Він відпустив мою руку.
— То що скажете? У мене є шанс отримати роботу?
— А ви впевнені, що хочете тут працювати?
— А чому ні?
— У нас досить суворе керівництво.
— Переживу.
— Вимогливі клієнти.
— Звик.
— І дуже непроста власниця.
— Ось як?
Він зацікавлено підняв брову.
— Кажуть, жахлива жінка, — додала я.
Максим за моєю спиною почав підозріло кашляти.
— Валеріє...
Я махнула рукою, наказуючи йому мовчати.
Дамір усміхнувся.
— А ви з нею знайомі?
— Досить близько.
— Тоді передайте, що я не боюся складних жінок.
Я повільно усміхнулася.
— Обов'язково.
— І ще скажіть, що її клуб мені сподобався.
— Навіть попри недосконалу техніку деяких відвідувачів?
Він засміявся.
— Особливо через них.
Максим більше не витримав.
— Даміре, я зараз тобі одну річ скажу...
— Максиме! — різко перебила я.
Він підняв руки.
— Усе. Мовчу.
Дамір перевів погляд із нього на мене.
— Я щось пропустив?
— Нічого важливого.
Я взяла зі столика рушник.
— Завтра о дев'ятій приходьте на офіційну співбесіду.
— До кого?
— До керівництва.
— А ви будете?
Я зробила вигляд, що замислилася.
— Можливо.
— Тоді прийду.
— А якби мене не було?
Він усміхнувся.
— Усе одно прийшов би. Мені ж потрібна робота.
Я засміялася.
— Принаймні чесно.
— Завжди намагаюся.
Він перекинув сумку через плече.
— До завтра, Валеріє.
— До завтра, містере Скромність.
Дамір уже майже дійшов до дверей, коли раптом обернувся.
— І ще дещо.
— Що цього разу?
— Не забувайте про правий бік.
Я схопила невеликий рушник і жартома кинула в його бік.
Він легко ухилився.
— Бачите? — засміявся. — Реакція у вас чудова!
І вийшов.
Максим мовчав рівно три секунди.
Потім вибухнув сміхом.
— Господи, Валеріє! Я думав, ти його зараз приб'єш!
— Не перебільшуй.
— Він назвав тебе складною жінкою!
— Я сама себе так назвала.
— І запропонував передати це власниці!
Я теж засміялася.
— Зате чесний.
Максим похитав головою.
— Ти справді збираєшся взяти його на роботу?
— А чому ні?
— Ти ж бачила його характер.
— І техніку теж бачила.
— Характер у нього ще той.
— Максиме, я наймаю тренера, а не чоловіка.
Він примружився.
— Я нічого такого не казав.
— Але подумав.
— Ну... я ж не сліпий.
Я взяла пляшку води.
— Іди працюй.
— Як скажете, бос.
Я вже прямувала до виходу, коли він гукнув:
— Валеріє!
— Що?!
— А ти помітила, як він на тебе дивився?
Я обернулася.
— Як?
Максим усміхнувся.
— Наче ти не його майбутня начальниця, а найцікавіша людина, яку він сьогодні зустрів.
Я закотила очі. Тема чоловіків мене давно не цікавила.
— Ти передивився романтичних фільмів.
— Можливо.
— Точно.
Я вийшла із зали.
Але дорогою до свого кабінету несподівано згадала його слова.
«Я захоплююся такими сильними жінками».
Самовпевнений красень та ще й із почуттям гумору.
І, що найгірше, талановитий.
Я похитала головою.
Ні, Валеріє. Тобі сорок два.
У тебе дванадцять спортивних клубів, три нові проєкти й купа справ.
Останнє, що тобі потрібно, — думати про незнайомого тренера з татуюваннями.
Я зайшла до кабінету, увімкнула комп'ютер і відкрила пошту.
На екрані вже чекали сімнадцять нових листів.
Серед них був один від відділу кадрів.
Тема: «Кандидат на посаду тренера з боксу. Дамір».
Я відкрила повідомлення.
«Валеріє, надсилаємо резюме кандидата, який сьогодні має пройти попередню співбесіду. Молодий, перспективний, із хорошими рекомендаціями. Просимо погодити кандидатуру після перевірки професійних навичок».
Я усміхнулася.
— Уже перевірила.
Потягнулася до вкладеного файлу.
Але саме тоді задзвонив телефон.
— Валеріє, — почула я голос своєї помічниці, — представники нового клубу вже приїхали. Вони чекають на вас у конференцзалі.
— Іду.
Я закрила пошту, так і не відкривши резюме.
І вийшла з кабінету.
Тоді я ще не знала, що за кілька днів мені доведеться повернутися до цього документа.
Щоб прочитати лише дві цифри.
20 років!!!
І зрозуміти, що чоловік, якому я подумки дала щонайменше двадцять сім, значно молодший, ніж мені здавалося.
Але навіть це буде не найбільшим сюрпризом.
Бо справжня проблема ховатиметься не в його віці.
А в тому, чиїм сином він виявиться.
#2889 в Любовні романи
#1275 в Сучасний любовний роман
#387 в Сучасна проза
Відредаговано: 21.11.2026