Ця пропозиція була такою несподіваною, я не думала, що він говорить серйозно, лише щоб заспокоїти маму… Але зараз мами вже не було поруч, а він дивився на мене своїми золотаво-карими очима і очікував відповіді. Я відчула, як моє серце щосили закалатало в грудях.
— Не думаю. що це гарна ідея, — пробурмотіла я, хоча на мить в мене й виникла спокуса відповісти “так”, але я відігнала її, мій здоровий глузд все ж переміг. — Ми з тобою з різних світів, і навіть маючи спільну дитину, все одно залишаємося занадто різними…
Він якось так поглянув на мене. Здається, в його очах я побачила сум.
— Зрозуміло, — він кивнув. — Що ж, це твоє право. Я тоді, певно, піду. Кличте, якщо раптом помітите щось незвичне, або якщо буде якась загроза, — Люциус відвернувся від мене і присів навпочіпки навпроти Демʼянчика: — Бувай, малий, — він погладив його по волоссю.
— Ти ще прийдеш, тату? — запитав він.
— Так, авжеж, — Люциус усміхнувся. — Я не залишав і не залишу тебе, — він обійняв малого. — Поводься добре, не показуй людям силу.
— Не буду, — пообіцяв Дем’ян. — А ти мене навчиш робити такі вогняні двері?
— Так, але не зараз, трохи пізніше. Поки ще рано. Але до того може навчу чомусь іншому, — він підморгнув малому, а потім поглянув на мене, але нічого не сказав.
За мить зʼявились ті самі "вогняні двері" і Люциус зник за ними.
Тут до мене раптом дійшло, що малий назвв Люциуса татом.
— Синку, — сказала я, присівши перед ним, щоб бути на одному рівні. — А чому ти назвав дядю з ріжками татом?
— Хіба ти і бабуся не сказали так? — відповів він питанням на питання. — І я схожий на нього. У нас однакові ріжки. Але тато мені їх сховав…
Я й не думала, що він слухає наші дорослі розмови. Але, певно, вже не доцільно щось приховувати від нього. Я навіть провела долонею по його темному волоссю, такому ж, як у Люциуса, але жодних ріжок там, звісно, не відчула. Мабуть, він фантазує…
— Так, він твій тато, але не розповідай бабусі про ріжки і про вогняні двері, добре? І при ній не підіймай угору предмети, хай це буде наш секрет…
— Добре, — він кивнув. — Мамо, а тато правда тепер завжди буде приходити?
— Правда, — я кивнула. Подумала, що й сама хочу, щоб він приходив, поряд з ним я почувалася захищено, ніби знала, що зі мною нічого погано не станеться. А коли він ішов, то на душі ставало якось порожньо…
***
Наступного дня, коли я відвезла малого до садку, то вирішила зʼїздити на той будинок. Не дарма ж відьми дали мені зілля, чи що воно було… Треба було вигнати духа і зробити нормальні фотографії, щоб виставити будинок на продаж. Моя комісія мала бути досить великою цього разу, бо клієнт поспішав.
Я приїхала на місце і знову дістала фотоапарат в тій самій кімнаті, де було видно двері, яких не існувало.
Щоб впевнитись, що мені все це не наснилося, натиснула на кнопку, зробивши ще одне фото.
Подивилась на екран на фотоапараті і побачила тінь. Зробила ще пару кадрів. Двері поступово промальовувалися все яскравіше. Але ж мені було треба побачити не просто двері, а ту постать?
Я знайшла в сумочці вузлик із сушеним зіллям і переклала його до кишені. Згадала слова, які треба було сказати.
Аж раптом тінь вийшла зі стіни прямо мені назустріч.
— Ти не розумієш, що робиш, людино… — почула я гучний чоловічий голос, який луною відбивався від стін. А у тіні раптом зʼявились очі, які горіли червоним вогнем…
#286 в Любовні романи
#67 в Любовне фентезі
#89 в Фентезі
#17 в Міське фентезі
Відредаговано: 20.11.2026