Я вирішила прийти йому на допомогу:
— Мамо, я сама нічого не сказала Лук’яну, — відповіла я. — Він реально не знав…
— Сказала чи ні, він же чоловік, мав розуміти, що ти могла завагітніти! Чому ж не перевіряв? Не питав? — вона поставила руки в боки. — Я не дуже задоволена. Ти наступаєш на ті ж граблі знов.
— А до чого тут граблі? — серйозно поцікавився Люциус.
— Це значить, що я повторюю ту ж помилку, — пояснила я.
— Він що, іноземець? — мама поглянула на мене. — Якийсь дивний…
— Ну, Лук’ян ці роки жив за кордоном, — сказала я перше, що спало на думку. — Тому ми й не бачились, але ось він повернувся і одразу приїхав до мене…
— Ага, в дуже теплих краях, — кивнув Люциус.
— Але ж якось він тут був, коли ти завагітніла, — мама підтисла губи.
— В гості приїздив до рідних, — відступати було вже нікуди, раз почала говорити неправду, то треба продовжувати…. — І тоді ми познайомились. А потім він поїхав, а я не знала його номера телефона, щоб подзвонити…
— Авжеж, і соцмереж не існує, — вона закотила очі. — І взагалі, спати з чоловіком, не знаючи його номеру… Я не очікувала від тебе такого!
— Стася не винна, — заступився за мене Люциус.
— Я закохалася, — сказала я, відчуваючи, що червонію. — А Лук’яна немає в соцмережах. Він принципово їх не веде. Номер його телефону в мене був записаний, але я його загубила. І так ми втратили зв’язок…
— Ви щось приховуєте, — мама з підозрою дивилася на нас.
— Що нам приховувати? — я закліпала очима. — Навіщо? Думаєш, якби я знала, як його знайти, то не повідомила б про народження сина?
— Ну, не знаю, — вона замислилась. — Добре. Хай буде так. Але все одно щось мені не клеїться. Пройшов не тиждень і навіть не рік. Якби він тебе кохав, то обʼявився б.
— Він був далеко, не міг приїхати, — я поглянула на Люциуса явно натякаючи, що хай уже й сам щось скаже. Згадала що він казав про теплі краї і додала: — В Африці! Досліджував тамтешні джунглі… А там, як розумієш, зі зв’язком проблемно…
— Так, — він кивнув. — Я подумав, що Стася передумала зі мною зустрічатись, бо я поїхав далеко. І не став наполягати, бо це здалось логічним! — заявив він.
— Ото всі чоловіки такі, — насупилась мама. — Їм аби втекти кудись за тридев’ять земель, а потім повертаються так, ніби нічого й не сталося… А жінці в цей час якось самій доводиться викручуватися, і дитину на собі тягнути…
Але хоч вона й бурчала, я бачила, що вже не так гнівалась, як одразу. Певно вирішила, що хоч “Лук’ян” і не ідеальний, та все ж краще, ніж коли в мене зовсім немає пари.
— А ви знову за кордон збираєтесь? — запитала вона. — Ще на три роки зникнете?
— Ні, не збираюсь. Тепер я буду тут. Ну, працювати буду, авжеж, але тут, — невизначено відповів Люциус.
— І ви одружитесь зі Стасею? — продовжувала “допит” мама.
— Мамо, припини, це якось уже неввічливо! — сказала я.
— Ну, я не те щоб проти… Якщо Стася захоче, я тільки за, — сказав Люциус, поглянувши на мене.
— Авжеж, вона захоче, — мама поглянула на мене, і в її погляді читалося: “Навіть не думай відмовлятися!”
— Ну, я подумаю… — сказала я, відчуваючи, як кров приливає до щік.
— Добре, тоді я певно вас залишу. Вам є про що поговорити! — заявила мама. — Демʼянчику, я піду додому! — вона погладила малого, який уважно нас слухав і сидів тихо, по голові. — Бувай!
— Бувай! — усміхнувся малий і послав їй повітряний поцілунок.
Коли мама вийшла, я поглянула на Люциуса:
— Щодо одруження… ти що, серйозно?
— Так, серйозно, — він кивнув знов. — У нас є син і ти важлива мені… — він торкнувся моєї долоні. — Ти б хотіла вийти за мене?
#286 в Любовні романи
#67 в Любовне фентезі
#89 в Фентезі
#17 в Міське фентезі
Відредаговано: 20.11.2026