Люциус поглянув на мене з нерозумінням:
— Про що ти, жінко?
— Чому мама спить? І як ти взагалі наважився сюди прийти в її присутності? — вперла руки в боки я.
— Вона занадто багато говорила, — він закотив очі. — А малий мене кликав. Що, я мав не приходити до сина?
Мабуть, у чомусь він мав рацію. Іноді я теж була б не проти, щоб мама поспала замість того, щоб читати мені нотації.
— То вона тебе бачила? — спитала я стривожено.
— Ну, я ж не зовсім дурень, я через двері прийшов і ріжки магією приховав, — похвалився Люциус, він був явно задоволений собою. — Вона бубніла і бубніла і тоді я її приспав трохи.
— Зрозуміло, — кивнула я. — А я тут дізналася дещо про демонів… Що деякі з них нормально співіснують з людьми. І про перемир’я мені теж розказали…
— Ого, — він здивувався. — І від кого ж ти дізналась? Від відьом? — він ледь скривився.
— Так, я говорила з відьмами. Але вони сказали, що я сама не відьма, в мені лише є прихований магічний ген, який я можу передати нащадкам, але сама користуватися магією не можу. Тільки я так і не зрозуміла, яким чином я тоді до тебе приходила? Я не наважилася їх запитати, не хотіла видавати всю нашу історію…
— Може, твої відьми помиляються і просто в тебе надто хороший захист, — відповів він. — Хтозна… Я не знаю, — я зітхнула. — Може, повечеряєш з нами. раз уже прийшов?
— Можна, — він усміхнувся.
Я швиденько накрила на стіл, а потім раптом згадала про те, чому саме ходила до відьом і вирішила спитати й думку Люциуса про будинок з привидом. Якщо він добре знається на всьому потойбічному, то раптом зможе щось порадити?
Я принесла телефон і показала йому фото:
— Поглянь, де я була по роботі…
— О, цікаво, — він кивнув. — В цьому будинку точно є потойбічні сили. Може, привид. А може і не просто привид.
— А ти міг би сходити зі мною туди? — зацікавилась я. — Раптом вдасться з ним поспілкуватися і дізнатися, що йому потрібно…
— Так, цілком, — відповів Люциус. — Можемо сходити разом. А малого залишити на твою маму. То виходить, мені треба її розбудити? Скажемо їй, що йдемо на побачення.
— Давай, — мені було цікаво, як мама відреагує на те, що я йду на побачення. Вона постійно твердила мені, що я маю знайти собі чоловіка, тож тепер мала б бути задоволена… Зважаючи на те, що це повернувся батько Дем’яна, про якорго вона постійно допитувалася.
— Тоді зараз розбуджу, дистанційно. Хай сама вийде і все таке, — Люциус на мить заплющив очі, а потім розплющив їх. — Все, готово.
— Мамо, дивись! — малий, який вочевидь зрозумів, що ніхто не звертає на нього уваги, раптом провернув той номер з левітуючими предметами і підняв свою башту в повітря.
Тим часом я почула кроки в коридорі, які наближались до дверей.
— Дем’яне, опусти будиночок на підлогу, — тихо попросила я, і він послухався. Якраз цієї миті до кімнати увійшла мама.
— Що це я задрімала серед білого дня? — здивовано сказала вона, позіхнувши. — А, Стасю, ти вже повернулась!
— А я Лук…ян, — сказав Люциус. — Ви тоді так швидко пішли в ліжко, я так і не зрозумів, чи розчули моє імʼя.
— То це ви батько Дем’янчика? — запитала мама з підозрою. — Я правильно все зрозуміла?
— Так, я, — Люциус кивнув.
— А де ж ви були цілих три роки? — вона похитала головою. — Яка безвідповідальність! Кинули мою доньку вагітною і повіялися десь! А коли син підріс, то вже можна й прийти погратися з ним!
— Я е-е-е… — Люциус, схоже, вперше при мені розгубився. — Я не знав про дитину…
#286 в Любовні романи
#67 в Любовне фентезі
#89 в Фентезі
#17 в Міське фентезі
Відредаговано: 20.11.2026