Син демона

15. "Де ви були три роки?"

Люциус поглянув на мене з нерозумінням:

— Про що ти, жінко?

— Чому мама спить?  І як ти взагалі наважився сюди прийти в її присутності? — вперла руки в боки я. 

— Вона занадто багато говорила, — він закотив очі. — А малий мене кликав. Що, я мав не приходити до сина? 

Мабуть, у чомусь він мав рацію. Іноді я теж була б не проти, щоб мама поспала замість того, щоб читати мені нотації. 

 — То вона тебе бачила? — спитала я стривожено. 

— Ну, я ж не зовсім дурень, я через двері прийшов і ріжки магією приховав, — похвалився Люциус, він був явно задоволений собою. — Вона бубніла і бубніла і тоді я її приспав трохи. 

— Зрозуміло, — кивнула я. — А я тут дізналася дещо про демонів… Що деякі з них нормально співіснують з людьми. І про перемир’я мені теж розказали…

— Ого, — він здивувався. — І від кого ж ти дізналась? Від відьом? — він ледь скривився. 

 — Так, я говорила з відьмами. Але вони сказали, що я сама не відьма, в мені лише є прихований магічний ген, який я можу передати нащадкам, але сама користуватися магією не можу. Тільки я так і не зрозуміла, яким чином я тоді до тебе приходила? Я не наважилася їх запитати, не хотіла видавати всю нашу історію…

— Може, твої відьми помиляються і просто в тебе надто хороший захист, — відповів він.  — Хтозна… Я не знаю, — я зітхнула. — Може, повечеряєш з нами. раз уже прийшов? 

— Можна, — він усміхнувся. 

Я швиденько накрила на стіл, а потім раптом згадала про те, чому саме ходила до відьом і вирішила спитати й думку Люциуса про будинок з привидом. Якщо він добре знається на всьому потойбічному, то раптом зможе щось порадити?

Я принесла телефон і показала йому фото:

— Поглянь, де я була по роботі…

— О, цікаво, — він кивнув. — В цьому будинку точно є потойбічні сили. Може, привид. А може і не просто привид. 

— А ти міг би сходити зі мною туди? — зацікавилась я. — Раптом вдасться з ним поспілкуватися і дізнатися, що йому потрібно…

— Так, цілком, — відповів Люциус. — Можемо сходити разом. А малого залишити на твою маму. То виходить, мені треба її розбудити? Скажемо їй, що йдемо на побачення.

 — Давай, — мені було цікаво, як мама відреагує на те, що я йду на побачення. Вона постійно твердила мені, що я маю знайти собі чоловіка, тож тепер мала б бути задоволена… Зважаючи на те, що це повернувся батько Дем’яна, про якорго вона постійно допитувалася. 

— Тоді зараз розбуджу, дистанційно. Хай сама вийде і все таке, — Люциус на мить заплющив очі, а потім розплющив їх. — Все, готово. 

— Мамо, дивись! — малий, який вочевидь зрозумів, що ніхто не звертає на нього уваги, раптом провернув той номер з левітуючими предметами і підняв свою башту в повітря. 

Тим часом я почула кроки в коридорі, які наближались до дверей. 

 — Дем’яне, опусти будиночок на підлогу, — тихо попросила я, і він послухався. Якраз цієї миті до кімнати увійшла мама. 

 — Що це я задрімала серед білого дня? — здивовано сказала вона, позіхнувши. — А, Стасю, ти вже повернулась! 

 — А я Лук…ян, — сказав Люциус. — Ви тоді так швидко пішли в ліжко, я так і не зрозумів, чи розчули моє імʼя. 

 — То це ви батько Дем’янчика? — запитала мама з підозрою. — Я правильно все зрозуміла? 

— Так, я, — Люциус кивнув. 

 — А де ж ви були цілих три роки? — вона похитала головою. — Яка безвідповідальність! Кинули мою доньку вагітною і повіялися десь! А коли син підріс, то вже можна й прийти погратися з ним! 

— Я е-е-е… — Люциус, схоже, вперше при мені розгубився. — Я не знав про дитину…

 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше