Я обійняла його:
— Любий, тобі просто наснився страшний сон. Може. ти знімеш цей кулон?
Подумала, що треба справді показати його спеціалістам, це, що прикраса світилася і випромінювала тепло, здавалося мені надто дивним.
— НІ, дядя сказав, що не можна знімати… — малий похитав головою. — А у тьоті були ріжки, як у того дяді, і такі ж блискучі штучки світились, як коли дядя прийшов! — не здавався син.
— Ходімо, подивимось разом, — насторожено взяла його за руку і зазирнула до його кімнати. Там нікого не було. Відсунула штору — за вікном теж було порожньо.
— Поглянь, тут нікого немає, може то тінь від ліхтаря так впала, чи дерево за вікном здалося тобі схожим на людину, — сказала я.
— Ні, я бачив ріжки! То точно була тьотя з ріжками!
— Добре, якщо хочеш, я ляжу біля тебе, і якщо вона ще раз прийде, прожену її, — здалась я.
Малий обійняв мене, і я вклала його в ліжко, вкрила ковдрою і сама лягла поруч, розповідаючи йому казку. Невдовзі він задрімав, заснула й я. Ніякої тьоті з ріжками не побачила, кулон на Дем’янкові теж не світився. Можливо, все це просто було грою уяви? Включно з появою Люциуса? Але чомусь мені здавалося, що він точно мені не привидівся, і що я ще його побачу…
***
Наступний день був досить напруженим, у мене було кілька показів будинків за містом, і коли я забирала малого з садочку, почувалася втомленою. Але він вмовив мене перед тим, як іти додому, зайти на дитячий майданчик.
Він побіг до дітей, які спускалися з гірки, а я сиділа на павці, підставивши обличчя осінньому скупому сонцю. Раптом пролунав телефонний дзвінок, я дістала мобільний і побачила, що мені телефонує начальниця.
— Алло, добрий вечір, — сказала насторожено. Раптом хтось із клієнтів залишився невдоволеним і наскаржився на мене?
— Добрий вечір, Стасю. Я писала тобі, але ти не відповідала… У нас терміновий запит! Пара хоче якомога швидше продати старовинний маєток за містом. Вони готові продати його аж надто дешево, хтозна чому. Але я хочу, щоб ми за короткі строки провернули максимально вигідну угоду, не таку дешеву. Хочу доручити їх тобі. Але треба продати будинок за десять днів, інакше вони поміняють контору, — сказала вона. — А ти зараз найменш зайнята з усіх наших ріелторів. Візьмешся за цей будинок?
— Так, авжеж, — я кивнула. — Можу завтра поїхати поглянути на нього. Надішліть інформацію, яка є, щоб я ознайомилася перед поїздкою.
— Так, зараз все буде, — сказала вона. — Відправляю на пошту. Все, є. Подивись зараз і я б хотіла, щоб ти вже завтра поїхала фотографувати будинок для соцмереж і наших електронних каталогів. Їхні фото не професійні зовсім.
— Добре, я домовлюся з водієм, щоб він мене завтра відвіз.
Я попрощалася, відкрила пошту і почала роздивлятися фото, які надали власники. Вони були темні, нечіткі, якісь навіть моторошні, цей будинок цілком міг виступати місцем для зйомок фільмів жахів. Тепер я розуміла, чому саме шефиня запропонувала мені зробити нові фото. Бо з цих, що є, навряд чи хтось висловить бажання, придбати будинок…
Я підняла очі від телефона і зробила це дуже вчасно — бо побачила, що незнайома дівчинка років восьми тримала за руку мого сина і кудись вела від майданчика. Він йшов неохоче, озирався на мене.
Я тут же підбігла до них і гукнула:
— Дем’яне, ходімо додому!
Дівчинка відпустила його руку і, не озираючись, побігла у бік двору.
— Ти ж знаєш, що нікуди не можна ходити з чужими. — з докором сказала я.
— Мамо, це була та тьотя! Вона прикинулась дівчинкою! — заявив він. І я помітила, що кулон на ньому знову світився.
“Треба поговорити про це з Люциусом”, — подумала я. Хоч мені й не дуже хотілося його бачити, та тільки він міг пояснити всі ті дивні речі, які зараз із нами відбувалися…
#286 в Любовні романи
#67 в Любовне фентезі
#89 в Фентезі
#17 в Міське фентезі
Відредаговано: 20.11.2026