Син демона

6. Непрохана візитерка

Я трохи розуміла його. Хай і мало знала про все це, але з того, що він розказав, легко могла зрозуміти. Та все ж, демони є демони. 

І вони, як про них і розповідали, зациклені на поганому. От, наприклад, на помсті. 

—  Я взагалі ніколи не думала про рівність з демонами, — пробурмотіла я. 

“Бо не вірила, що ви існуєте”, — це вже додала про себе. Чи вміє він читати думки? Цілком можливо…

— Та зрозуміло, що не думала, — він кивнув. — Ну, я тобі розповів основний наш конфлікт. Хоча зрозуміло, що і демони не всі згуртовані. У різних груп і кланів різні цілі і очікування. 

Раптом я відчула, що в мене запаморочилося в голові, у вухах зашуміло, здавалося, я от-от втрачу свідомість. Я заплющила очі.

— Стасю… — раптом почула схвильований голос Люциуса. Відчула, як сильні руки підхопили мене. Тепер ми були близько-близько. — Що з тобою? — він тримав мене дуже ніжно, ніби я була чимось крихким і важливим для нього.

 — Не знаю, — прошепотіла я. — Ніколи такого не було…

— Певно, демонський світ висмоктує твою енергію, — він погладив мене по щоці. — Твій дар ще не проявився, тому ти зараз практично звичайна людина. Ну, я сподіваюсь, він ще проявиться. Активна сила допомогла б тобі захиститись, якщо раптом ти потрапиш в якусь халепу.

 — Не знаю, мені хочеться спати, — мої очі дійсно заплющувалися, все тіло огорнула якась слабкість. 

— Ходімо, я віднесу тебе на ліжко, — він раптом підхопив мене на руки і вже за мить вклав на своє ліжко. 

В мене не було сил сперечатися, та й на його руках стало затишно, я відчувала себе в безпеці. Як тільки моя голова торкнулась подушки, я поринула у спокійний сон без сновидінь…

А вже за мить розплющила очі і побачила, що стою в обіймах  Люциуса тут, в моїй квартирі. Малий все так само тримався за мій одяг і стояв позаду мене. 

— Ти втомилась, досить спогадів на сьогодні, — сказав він з сумом в голосі. 

Тут же я згадала, що він збирався забрати Дем’яна, вивільнилася з його обіймів і підхопила сина на руки. 

 — Я його не віддам. — сказала рішуче. 

— Тепер небезпечно тут бути лише з тобою, — Люциус насупився. — Його сила пробудилась. Він може привернути увагу як демонів, так і мисливців. Ти ж не хочеш, щоб на твого сина полювали мисливці? Я розповідав про них, вони просто вбивають всіх не таких. А якщо його знайдуть демони, то можуть використати, щоб шантажувати мене. 

 — Він ще зовсім маленький, я його нікуди не відпущу! — я відчула, що очі наповнюються сльозами. — Ти не маєш права забирати мою дитину! 

— Він і мій син також! — Люциус підтис губи. — Я хочу його вберегти. Ти тепер не зможеш його вберегти. Як ти будеш захищати його від демонів? А від мисливців? 

 — А що ти пропонуєш? Він не зможе без мене! — я міцно обхопила сина. який, вдчувши, що щось не те, розплакався. — Залиш нас у спокої, а з мисливцями я якось розберуся! 

— Як ти розберешся? Вони можуть його вбити, — він зазирнув мені в очі. 

 — Але ж він дитина і нічого поганого не робить, за що його вбивати? — обурилась я. 

— Він — мій єдиний спадкоємець. Цього достатньо. Стасю, я хотів цьому запобігти. Тому ти втратила памʼять. Але, на жаль, допомогло це тільки на пару років…

 — Ти забереш його лише у разі, якщо вб’єш мене, — я поглянула йому в очі. — Не хочу жити без своєї дитини! 

Він вже хотів щось відповісти, аж раптом ми почули дзвінок в двері.

 — Піду гляну, хто там, — сказала я. 

Я пройшла до коридору, зазирнула у вічко і побачила маму. Чорт, буде погано, якщо вона побачить Люциуса…

 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше