29. Лія. Незабутньо

Це був такий незабутній вечір. Мабуть, Лія буде згадувати його ще довго, відновлювати в пам’яті кожне слово Гліба, кожну його усмішку, кожен жест. Їй не хотілося, щоб він ішов. Хотілося сказати, щоб залишився. Мабуть, можна було хоч раз у житті подумати про себе, а не про інших людей. Але дива не сталося, і вона подумала про Христю і Маркіяна. 

— Ти дуже підтримав мене, справді, — вона зазирнула Глібу в очі. — Ще кілька годин тому, я почувалася дуже нещасною. А зараз мені так тепло і спокійно на душі…

— Я завжди тебе підтримаю, — він легенько торкнувся її долоні кінчиками пальців. — В будь-яку мить. Що б не трапилось, я хочу, щоб ти знала, ти завжди можеш покластись на мене. 

 — Ти так само, — вона  легенько стиснула його долоню. — Можеш покластися на мене в будь-якій ситуації. 

Гліб облизнув губи, які зовсім пересохли. Подумав, може плюнути на все і сказати їй? Прямо тут і зараз. Сказати, що він відчуває до неї?...

Він сковтнув слину і набрав в груди повітря. Трохи стис її долоню в своїй:

— Ліє, я…

Але в цю мить в її двері, біля яких вони і стояли, пролунав дзвінок.

Лія аж стрепенулася і кинула на Гліба розгублений погляд. 

— Пізно так… Хто це? — запитав Гліб неголосно. Він не хотів, щоб це звучало, як ревнощі, але певно, воно так і звучало. — Ти на когось чекала?

 — Наче нікого, — вона підійшла ближче до дверей і зазирнула у вічко. — А, це мій сусід, — сказала з полегшенням.  — Може, хоче щось позичити...

Вона повернула защібку, замок клацнув і двері прочинилися. 

 — Привіт, Остапе, — привіталася Лія. — Ти щось хотів? 

— Привіт, думав, поїмо піци як завжди, але сьогодні я пізно, — він простягнув їй піцу, а потім його погляд застиг в неї за спиною. — Добрий вечір. А ви хто? — це звучало не надто ввічливо, хоч і було замасковано у ввічливу обгортку.

Гліб відчув ревнощі. А ще — роздратування. Бо дійсно, хто він зараз для Лії? Точно не хлопець…

— Я — Гліб, — тільки й сказав. 

Дуже хотілось взяти Лію за руку зараз і показати цьому Остапу, що вона — його. Це було ірраціональне бажання… Так не можна було робити, він розумів. Але все одно ледь стримувався.

 — Гліб — мій друг, — пояснила Лія.  — Це я сьогодні заасмутилася після невдалого прослуховування, і він трохи підняв мені настрій..

— Значить, той самий "друг", — голос Остапа став ще менш приязним. — Зрозуміло. Я хотів поїсти з тобою піцу, — він показав на піцу в своїй руці. — Ну, як завжди, — і поглянув на Гліба.

Гліб злився, але ніяк свою злість не показував. Мовчав. Але і піти не міг. Не міг взяти і залишити їх удвох зараз. Це що, цей Остап часто приходить до Лії отак? Вночі і з піцею?...

 — Та ми вже торта наїлися, — засміялась Лія. — Але можу один шматочок з’їсти за компанію. Заходь, звичайно. Глібе, посидиш ще з нами?

— Посиджу, — він навіть не роздумував. Поки цей Остап звідси не піде, Гліб теж не піде… 

Якось розмова не клеїлася, всі троє почували себе незручно, і скоро Остап почав збиратися додому:

 — Радий познайомитися, — сказав він Глібу. — Піду, бо тобі, Ліє, треба відпочити. У тебе був важкий день, — і він глянув на Гліба так, немов той був винен у тому, що день видався важким. 

Гліб у боргу не залишився і повернув Остапу цей погляд. Якби не Остап, може, зараз він і Лія… Ні, про це Глібу думати не можна.

— Взаємно, — відповів коротко. Хотів виходити не з Остапом. Хотів ще обійняти її. 

Але Остап не поспішав. Тоді Лія поглянула на нього:

 — Мені й справді хочеться спати… Добраніч, Остапе!

— Добраніч, — відповів він і пішов до дверей. Але в самих дверях запитав: — Гліб же теж йде зараз?