Марія. Синя кімната

Якось погожого сонячного дня, вертаючись додому, він помітив, що десь
здалека до нього поволі наближається якась синя хмарка.
Він вражений зупинився, але через мить ця синя хмарка перетворилась на
витончену, тендітну красуню, одягнену в плаття синього кольору, який так на-
гадував кольори в його кімнаті.
Він не міг відвести погляду від жінки, яка наближалась до нього.
– Ой, пробачте! – промовив він, перегородивши її дорогу.
Вона здивовано глянула на нього… На Северина запитально дивились її
голубі, як небо очі.
З Вами все добре? – запитала жінка.
Миттєво окинувши його своїм поглядом, вона побачила гарно скроєного
мужчину, але це не було для неї поважною підставою починати розмову з ним.
Її вразила нерішучість у його погляді, який не був такий впевнений, як його
дії, які все більше ставали подібними на бажання завести банальне вуличне
знайомство.
Також завважила дрібні неакуратності в його одязі, що свідчили про від-
сутність жіночого догляду за ним.
– Що Ви хочете?… продовжила вона свої запитання.
–Я художник, …я вчора малював ті самі кольори, у яких Ваше плаття.
Нетерпляче повівши плечима, даючи зрозуміти йому по необхідність за-
кінчувати розмову, вона насмішливо відповіла:
– Навіщо Вам так тяжко трудитися, сходіть краще у магазин, де є ще більше
тканин у різних кольорах. Це спростить Вам життя та зекономить більше часу
на Вашу… – творчість.
– Я малюю ікони! …тихо промовив він.
Тут вона, керуючись якоюсь невидимою силою, допитливо глянула на ньо-
го, шукаючи десь в глибинах своєї пам’яті ті нитки чуток, що зав’язува лись в
мереживо про якогось бувшого монаха, що малює картини.
– Ну і що? Зробіть благодійний дар на церкву або запросіть декого з вірую-
чих, щоб прийшли подивилися на них! Вже нетерпляче сказала вона, намага-
ючись обійти його.
– Я Вас хочу запросити! Северин сказав таким тоном, у якому нічого не
залишилося від попередньої впевненості.
– Яка честь!!! Добре! Давайте зустрінемося з Вами на тому самому місці, у
той самий час, але через тиждень. Згода?
– Згода! Відповів Северин, щиро вірячи у правдивість її слів.
Адже він ще не стикався із звичайною жіночою хитрістю, головною метою
якої було – ввічливо попрощатися із співбесідником без жодних конкретних
обіцянок на майбутнє.
Але вона прийшла.
Рівно через тиждень у той самий час і на то саме місце, де самотньо стояв Северин, і тримаючи в руках загорнутий у біле полотно якийсь предмет.
– Так, пробачте, я задумався …
– Мене звати Марія, а Вас?
– Северин !
– О, яке гарне старовинне ім’я! Ну що ж ти не передумав показати свої тво-
ри? насмішкувато спитала вона.
– Ні! Твердо відповів він.
Вони пішли разом.
Ідучи поруч з Марією він був спокійний та впевнений.
Це відчуття душевного спокою він відчув вперше за довгий час.
Марія нічого не запитувала, тому Северин продовжив розмову:
– Чому Маріє, я не бачив тебе раніше в селі?
– Я живу ось там, бачиш хата у тому ряді до якого ми йдемо, а народилась в
сусідньому селі, сюди нещодавно переїхала. Ти ж не звертаєш уваги на людей,
які біля тебе проходять, живуть, спілкуються. Навчайся цьому!
Потім через пару хвилин мовчанки, добавила:
– Завважувати треба також і тих хто біля тебе, навіть якщо це твої вороги,
бо тільки вони дають тобі справжній урок в життю!
Зайшовши в будинок, Северин одразу повів її у синю кімнату, де попе-
редньо розмістив пару своїх ікон.
Але в першу чергу Марія звернула увагу на пануючий синій колір в кімнаті.
– Яка чудова кімната! Тому ти напевно і звернув на мене увагу, що колір
твоєї кімнати збігається з кольором моєї сукні? – з іронією промовила вона.
– Та ні, ти що Маріє! Просто колір цієї кімнати допоміг мені звернути увагу
на колір твого плаття… А так, як усі інші кімнати пустують, тому запросив
тебе сюди !
Після тих його слів вони обоє розсміялися.
В поведінці Марії не було напруженості, розмова між ними велася щиро,
проте сидячи за столом, вона малозамітним для нього поглядом епізодично
направляла на нього якісь очікуючі питання.
Він сприймав та зрозумів їх.
Але не знав, як перейти ту межу вже встановлених між ними відносин, що
була визначена на першій зустрічі, яка і тепер продовжувала існувати у вигляді
невидимого бар’єру, який вони обоє боялися переступити.
– Марія, у мене до тебе буде ще одна пропозиція! – запально промовив Се-
верин.
– Та невже!... І що ж на цей раз?... іронічно відповіла Марія.
– Я хочу намалювати твій портрет !
– …згідна! Але з одною умовою, щоб він був правдивий!
Поволі промовивши ці слова, вона піднялася з крісла, підійшла до нього і
паралізуючи його волю своїми голубими очима, звабливо сіла йому на коліна. Знімаючи з нього сорочку, губами припадала до його вуст, а потім довго
проводила руками по його торсу.
Северин прийняв цю гру кохання.
Він цілував її руки, ніжно проводив по її грудях, обіймав стегна, припадав
своїми губами до її тіла.
Він взяв її на руки, поклав на ліжко… Але навіть на цьому ліжку, де він
вперше заволодів жінкою, він вже давно не відчував такого довготривалого та
бажаного єднання тіл у спільних рухах. Солодка мить блаженства наступила
після тривалого поєднання його тіла з Маріїним.
Марія, яка через пару хвилин піднялася, підійшла до нього з іншого краю
ліжка, і обнявши руками, міцно притиснула його до себе.
Через деякий час вона спитала його:
– Як себе почуваєш?
– А ти як?
– З прекрасним чоловіком може бути тільки прекрасно.
– Трохи совість мучить мене… – стиха промовив він.
– Бачиш, коли людиною керує справжнє бажання, совість не повинна мучи-
ти, навіть якщо це бажання грішне і не здійснене! А в тебе було щире бажання!
Після довгої мовчанки Северин запитав Марію :
– Що плануєш робити дальше?
– А що, ти хочеш , щоб як більшість жінок – зібратись зранку і піти?
– Я так думаю!
– А якщо я захочу лишитись в тебе?
– Залишайся, до речі чому жінки зранку так частенько втікають?
– Кожна жінка боїться, що після нічних забав, стане мужчині не цікавою.
Вони хочуть, щоб він добивався її, просив її, і попри своє природнє бажан-
ня, здаватися неприступною стіною.
– І, що багато чоловіків на це ведуться?
– Всі!
– Ого, чому?
– А який мужчина тобі признається, що він не зміг задовільнити жінку, і
тому не зміг втримати її?
– Ну тоді так, ти права!
– Тобі Северине тільки двадцять два роки, в тебе ще все життя попереду, і
хто знає як воно обернеться.
– Воно було б ідеальне, якби біля мене завжди була така чудова муза як –
ТИ!
– Я і буду біля тебе все твоє подальше життя, надихати тебе, та надавати
поради, але спільного життя з тобою у нас не вийде!
– Чому! – Звідки ти знаєш?
– Я відчуваю, …я ж жінка! Ось побачиш інколи ти навіть помічати мене не будеш, а я буду стояти поруч.
– Ох, ти мене лякаєш?
– Не бійся!
Під ранок Северин заснув, а Марія тихенько зібралась і пішла…
Коли Северин прокинувся, то згадавши її слова, пішов до неї.
Побачивши його, вона нічуть не здивувалася, лише з ледь вловимою іроні-
єю промовила:
– О, згадав мої слова!
– Ти думаєш, їх можна забути!
– Прийшов знову добиватися?
– Домагатися!
– О тоді краще почни здійснювати свою першу обіцянку намалювати мене!
– Я можу це зробити тільки в себе, в тій кімнаті, де почав тебе малювати,
навіть не знаючи тебе.
– Гаразд! Ти йди… готуйся, а я прийду.
Знову Марія, ніби хмарка синього кольору на сонячному небі, прийшла до
будинку Северина і тихим голосом промовила:
– Ти вже готовий?
– Звичайно. Сідай ось тут…розміщуйся як тобі зручно.
І загородившись від неї мольбертом він почав її відображати у синьому
платті, у якому він її побачив перший раз, фон також вибрав блакитний.
Він не зраджував улюбленому їм обом синьому кольору.
Він старався передати її очі, наповнені життєвою мудрістю, а від себе до-
повнював їх тим таємничим змістом, що притягував його.
– В тебе шалено красиві очі, я тобі вже це казав?
– Казав!
– Чому ми не можемо бути разом? Чому ти не залишишся жити тут в мене?
– Северине, я вже сказала тобі, я завжди буду біля тебе, все твоє життя!
– І як ти можеш бути така впевнена?
– Нас вже доля звела з тобою, а більше нічого не треба!
– Доля на сільській вулиці?
– А ти думаєш долю зустрічають в найдорожчих клубах чи ресторанах?
Вона завжди з поруч тобою, Северине. Ти ніколи не взнаєш, де вона відкриєть-
ся тобі і якою вона буде. Ти ще такий молодий!
– Чому ти не даєш відповіді моє запитання? Чому ти не можемо бути ра-
зом? – нетерпляче перебив її Северин.
– Бо я не твоя доля! – твердо заявила Марія
– Це правда? А звідки тобі це знати? – Северин вперто продовжував стави-
ти свої питання.
– Я ж появилась в твоєму житті, коли тобі мене потрібно було! Ти вимолив
мене, твої звертання до бога були щирими і він дав тобі мене. Я твоя нова смуга у твоєму житті, а якщо ти вважаєш її синьою, то
вважай. Тобі зі мною добре, ти легко сприймаєш
мої поради, а мені ти даєш мені внутрішній спо-
кій та ширше розуміння мистецтва. Про те, це
лише мить, яка буде тягнутись впродовж усьо-
го твого життя, але ніколи не плутай прив’яза-
ність з коханням. Я твоя перша смуга світлого
кольору в твоєму житті, тобі ще не має з чим її
порівняти.
Сумно глянувши у вікно, Марія продовжу-
вала:
– Я не люблю тебе, ти мені як друг, як моя
розрада, я приходжу до тебе сюди щоб відчути
спокій у цій кольоровій гамі цієї кімнати, яку ти
подарував мені, навіть не знаючи про моє зем-
не існування. Ти відчув мені простим людським
відчуттям, за що я тобі вдячна.
Не дивлячись на всі життєві випадки, що описані вище, Северин навіть
зовнішнім виглядом вражав односельців. Він ще зберігав юнацьку чистоту в
погляді, хоч виглядав вже цілком сформованим мужчиною.
Нові чутки, що наприкінці весни поширилися селом про його відносини з
Марією, не мали такого широкого поширення, але надали йому неочікуваного
авторитету серед сільських жінок.
Цією пізньою весною, коли клопоти сільських жителів повністю були зосе-
реджені на полях та грядках до Паламарчукового Северина, як тепер вже вели-
чали, поступило запрошення на розмову із директором школи сусіднього села,
до якого було два чи три кілометри.
Суть розмови полягала у проханні створення в коридорах школи тематич-
них малюнків для учнів.
Директор пафосно описував своє бачення:
– Северине! Я не прошу Вас просто пофарбувати стіни, я прошу Вас ство-
рити такі малюнки, які б закликали дітей до науки, або хоч би зацікавленості
до неї.
– Ми будем безмежно вдячні Вам, за Вашу працю та ласку в допомозі школі.
Я хочу перетворити її на місце, де б діти отримували б високий рівень знань!
Цими словами директор школи таки зворушив Северина, тим більше, що ця
робота була йому бажана, а певний заробіток від неї йому б тепер не зашкодив.Тому щиро подякував за пропозицію, він не дуже довго торгувався і за
оплату.
– Дякую. До роботи приступлю на початку літніх канікул, та думаю, що до
кінця літа її закінчу, щоб вже з нового навчального року учні змогли хоч трохи
відчути в школі себе по іншому.
Директор школи, попри свою пафосну промову перед Северином про не-
обхідність впровадження мистецтва у широкі шкільні маси та його майбутній
благодатний вплив на навчальний процес, негласно визначив двох своїх лю-
дей контролерами Северинової роботи – завідуючу учбовою частиною Галину
Миколаївну та відповідального за шкільну господарку.
Перед завучем була поставлена основна задача – пильно спостерігати за до-
триманням визначеної тематики, щоб потім комісії з району не мали жодних
підстав для зауважень до нього, як директора школи.
Зробивши паузу, сказав і щоб до неї потім не було претензій.
– Чому? Здивовано знизивши плечима, спитала Галина Миколаївна.
– Та… Северин хоч і перебував у монастирі, але тепер він холостий! Прошу
врахувати це! Прямолінійно відповів директор, незважаючи на легкий рум’я-
нець, що покрив її щоки.
Завідуючому господаркою директор сказав просто – як побачу твій паркан
або хвіртку пофарбовані таким самим кольором, як і фон стін в шкільному
коридорі то вижену з роботи.
Северин, через декілька днів, після погодження ескізів, накупивши матері-
алів, приступив до роботи. Через невелику відстань він ходив цю школу піш-
ки, не відмовлявся якщо його хтось підвозив.
Він працював, як і бажав, в спокійній обстановці, в тиші школи, де лише
інколи по коридору проходили одинокі вчителі, хоча для них також вже поча-
лася відпустка.
Проходження завуча по коридору декілька разів на день він сприймав, як
звичайне чергування відповідальної особи в опустілій школі.
Його дещо дивувала її мовчазність, яка порушувалася лише звичайним ві-
танням до нього, і як йому здавалося байдужим, секундним оглядом ще не
завершеної його роботи.
І коли вона одного дня, десь ближче до полудня зупинилася біля нього, дов-
ше ніж звичайно, він це сприйняв як свій обов’язок детальніше розповісти,
хоч комусь, крім директора, про свою роботу.
– Доброго дня пані, як Вам цей фрагмент? Підійшовши до неї промовив він,
витираючи руки від крапель фарби.
– Доброго дня, шановний Северине Несторовичу! Відповіла Галина, голос
якої несподівано луною відбився у шкільному коридорі, порушивши благовій-
ну тишу творіння прекрасного.
– Я завуч цієї школи – Яків Галина Миколаївна ! – Дуже приємно! Ввічливо відповів Северин.
Було між ними ще пара звичайних фраз про терміни виконання та про сим-
волічне значення окремих символів і все.
Северин із глибин свого досвіду спілкування із жінками, відчував що до
нього невипадково у порожньому коридорі підійшла Галина.
Його здивувало його те, що вона запитувала.
Адже вона повинна була бути вже ознайомлена з ними, тим більше, що весь
комплект зразків цих робіт був, на час відпустки директора, у її кабінеті.
Звичайна причина , що з жіночого , що з чоловічого боку, щоб почати роз-
мову. Добре, що хоч не на вулиці, мимоволі подумав він.
Ще минуло пару днів, протягом яких Галина традиційно проходила мимо
нього, правда вже віталася не так байдуже, між ними відбувався обмін звичай-
ними фразами про настрій, здоров’я, або коли прийде завідувач по господар-
ству закривати школу.
Северина вже почало охоплювати розчарування від неї, адже її фігура одяг-
нута в строгий, у повній відповідності до її статусу в школі, одяг не викликав
ніякої чоловічої цікавості, тому він дальше поринав у роботу.
Але такий звичний для нього хід подій вже змінився наступного тижня.
Якось, у післяобідній час, коли він байдуже подумав, що чомусь її він сьо-
годні не бачив у школі, вона раптом появилася в кінці коридору з боку голов-
ного ходу, неспішно ідучи до нього, тримаючи в руках пакет.
– О Северине, який тяжкий день для мене сьогодні. Безглузда нарада в ра-
йоні, важко було виїхати, я навіть не встигла спробувати тих пиріжків, які вчо-
ра спекла! Давай присядемо, поїмо, я ж навіть до хати не встигла зайти. Ти ж
навіть не обідав, я ж це знаю.
– Ох, як я безмежно вдячний Вам – Галино Миколаївно!
– Тут, коли вона вперше перед ним розсміялася, її лице змінилося, стало
менш офіційним, на ньому появилося більше жіночого.
– Буть простішим, мене звати Галина, ти ж не мій учень, а я не твій завуч !
повільно промовила вона. Якась беззахисність та несподівана покірність запа-
нувала у всьому її зовнішньому вигляді.
На мить Северину здалося, що вона повільно роздягається перед ним.
– Як тобі мої кулінарні творіння? – спитала вона.
– Надзвичайні! щиро ствердив Северин, який і насправді був голодний.
В її пиріжках, простих в приготуванні, відчувалася справді жіноча рука,
яку ніхто в світі на кухні ще не придумав чим замінити.
Далі наступила мовчанка, що відходила від неї.
Северин, в силу свого досвіду спілкування із жінками, та виходячи із дзвін-
кої тиші в школі, чекав що Галина сама підійде до нього, почне знімати одяг з
себе і з нього, щоб потім в спільному шаленстві втопити свій жіночий голод,
який він своїм досвіченим оком бачив в її очах.Мовчанка ще тривала деякий час, аж поки Галина не запитала його:
– Северине ! Можна у тебе, як людини, яка перебувала у монастирі, сти-
калася із священним дійством доходження до істини життя, спитатися – як
знайти своє кохання? – із якимось жіночим відчаєм в очах, запитала Галина
– Його шукати не треба, …його треба спершу відчувати у собі. Полюбити
себе і це відчують інші! Повільно, з ледь вловимою роздратованістю відповів
він.
– Северине, ну це ж стандартні слова!!! – тоже з досить відчутною злістю
відповіла вона.
– А, що поганого у банальності? Іноді і ці прості фрази зможуть людині
дати більше поштовху чи змісту, ніж глибокі роздуми над життям. Що в тебе
сталося?
– Розумієш, мені тридцять років, і я ще не одружена, я зовсім самотня у
цьому житті!
– Ну що ж давай по порядку! Тобі лише тридцять років – чудовий вік для
всяких починань, адже у тебе вже сформовані життєві думки, зникли дівочі
ілюзії, ти вже знаєш що точно хочеш, ти ж навіть тут мені це окреслила чітко
і ясно.
Йдемо далі… – ти не одружена, то ще не знайшовся твій суджений і все, так
буває, ну нічого на все свій час. Не має дітей, тут я тебе розумію, хто б що не
казав, але діти це найбільший скарб людини, продовження роду, новий етап
життя, материнська любов. Тут тепер із своєю мудрістю, своїм майбутнім ді-
тям зможеш дати набагато більше.
Ти знай – що самотність це і моя улюблена річ!
Тобі ні з ким не буде так добре як з собою,
Тобі ніхто так не поможе як сама собі,
Ти сама найбільше себе зрозумієш, коли відчуєш кожну клітину свого тіла.
Цю розмову Северина раптом перервала Галина:
– Хіба це не жахливо, що крім себе, більше нікому не потрібна?
Северин, немов би відійшов від того стану роздумів, у якому він часто пе-
ребував в себе дома, одразу ж відповів їй.
– А чому у тебе є бажання бути комусь потрібним? По своїй суті людина
завжди є сама, вона народжується сама, помирає також сама. У тебе зараз є
необхідність бути з кимось, тільки щоб не бути самотня?
Галина пробувала щось йому заперечити:
– Ну я…
Северин немов би батогом, дальше своїми словами, завдавав їй болю:
– Знаю, в цьому важко признатись собі самій. Люди іншим можуть бреха-
ти, а ось себе обманути ніколи не вдасться !
Галина поступаючись перед його логікою, почала закінчувати розмову.
– Я подумаю над цим, Северине …Тим часом календар року наближався до вершини літа – свята Івана Купала.
Северин відчував його наближення не тільки з оточуючих його розмов.
Він пам’ятав диспути у монастирі навколо нього, в якому поєднувались
глибинні давні народні звичаї та святкування Різдва Іоанна Предтечі із зви-
чайним природним бажанням молодих побути разом у ці довгі, світлі літні ве-
чори…і дуже короткі ночі.
Проте ці диспути серед монахів миролюбиво закінчувались розумінням
щирої природності всього того, що було навколо нього.
У ці дні, Северин, ще пам’ятаючи монастирські традиції збиранні трав, со-
нячного ранку, коли легенькі промінчики сонця ще ледве пробивались через
ранкові хмари, завжди вирушав збирати трави.
Свіже та чисте повітря бадьорило його, холодна ранкова роса приємно
лоскотала ступні через відкрите літнє взуття.
Додавали йому приємного настрою оголошення, які були розміщені по
селу про велике гуляння на купальську ніч.
Він вже відчував зміну свого внутрішнього стану, отої постійної самотно-
сті. Це відчуття в нього з’явилося після розмови з Галиною, де він вперше від-
стояв свою позицію перед жінкою.
Його почали вже тривожити ця постійна самотність вечорами, перегляд
одних і тих же самих книг, хотів більш частіше спілкуватися з Марією, яка хо-
ваючись від сусідів, зрідка навідувала його.
Хоча він скептично перечитував велику програму цих гучних гулянь, ор-
ганізовуваних сільською владою вперше в селі, де був зазначений великий
святковий концерт, готування польових страв, стрибки через вогнище, дівочі
вінки по воді, і т.д., але твердо вирішив піти на святкування, і там де буде мож-
ливість, також прийняти участь.
Після перебирання трав, та розкладання їх в пучки, які він порозвішував у
добре провітрюваному місці в будинку, Северин ще встиг навести порядок на
подвір’ї та пішов на це святкове дійство.
Заклопотаний різними організаційними проблемами, сільський голова
лише встиг привітатися з ним, і втішений його відвідинами розмістив його, як
поважну людину у першому ряду, при тому підкреслено шанобливо звертаю-
чись до нього – Северине Несторовичу.
Його турботливість також проявилася у тому, що він чистосердечно пере-
дав те, про що шептали в селі, на вухо повідомляючи Северину Нестеровичу,
що біля вогнища він вже бачив… подругу Вашу Марію із… чоловіком.
Трохи збентежений Северин скромно відповів :
– Так дякую Вам, обов’язково підійду до них, гарного Вам вечора.Навколо люди, навіть без старань та закликів організаторів, хоч і поволі,
але самі підключались до дійств.
Стараючись дотримуватися традиції, молоді пари намагались перестриб-
нути запалене вогнище, а глядачі при їхній вдалій спробі щиро вітали, а при
невдалій оплесками заохочували їх до повторення.
Передаючи одна одній квіти, дівчати плели вінки, а діти тримаючись за
руки, сторожко дивилися на багаття, в якому вогонь набирав все більшу силу.
Підійшовши до вогнища, Северин і справді побачив Марію, що самотньо
стояла неподалік вогнища.
– Маріє, а чого ти не плетеш вінок? – спитався її Северин.
– Ти, що квіти мені приніс? Навіть не повернувшись до нього, відповіла
вона.
– О Маріє, а ти виявляється ревнива!
– Яка може бути ревність, я заміжня жінка, а ти, Северине досі парубкуєш!
– Заміжня, так заміжня, але твої дії інакше говорять! З відчаю, досить гру-
бувато відповів він.
– О Северине!
– Все! Мовчу! Мовчу! Але ти ж знаєш, ти ж знаєш мою безмежну любов до
тебе, любов всього мого життя.
Трохи зніяковівши після цих його слів Марія після недовгої мовчанки, спо-
кійно відійшла від нього.
Северина звернув в інший від неї у бік з сцени, звідки лунав голос, надзви-
чайно відповідний для його душі після недавньої розмови з Марією.
Підійшовши ближче до сцени, він побачив молоду жінку, яка співала, ніж-
но притуливши руки до серця.
Її виразні зелені очі, були наповнені щастям відчуття життя, яке вона щиро
передавала словами пісні.
Її каштанове, довге волосся розвивалось за вітром, що додавало їй легкості
і не давало відводити Северину погляд від неї.
Він нікого не бачив поруч, не чув нікого, не відчував заздрісливих перегля-
дів жінок, які стояли поруч з ним, його погляд був прикутий лише до неї, до її
щасливих очей.
– Хто це? – запитав Северин сільського голову.
– Це, Єва Ткач. співачка з міста, запрошена на наш виступ, а Ви її знаєте?
– Ні, не знаю, просто чарівна дівчина!
– Хочете, я можу вас познайомити, підходьте після її виступу до сцени!
– Та ні, дякую, я тут буду слухати.
Проте Северин вирішив залишитися на святкуванні та познайомитися з
нею.
У цю дивовижну ніч, повної земних чар, вона своїми чарами співу заполо-
нила його серце.Спостерігаючи здалека за нею, він побачив, як вона підійшла до дівчат, які
плели вінки, він вирішив поговорити з нею.
– У Вас прекрасний голос. Прийміть мою подяку за Ваш виступ! – тихо
промовив Северин.
– Дуже Вам дякую! Так само тихо відповіла вона, прийнявши його за зви-
чайного слухача.
– Мене звати Северин – гордо представився він
– Єва – простягнула руку йому
Він ніжно поцілував її тендітну руку, не відводячи погляду він її чарівних
очей.