Монастир

Наступні зими, які наступили після описаних вище зимово–весняно–літніх
подій місцевого значення, також були холодними, сільські вулиці закурювало
снігами, господарі на ніч закривали все, що потрібно вберегти від непрошених
лісових гостей.
Через шість років після описаних вище подій, десь середині грудня цього ж
року, Нестор Іванович повернувся з відрядження хворим на запалення легень,
адже початок зими він зустрів на будові, стараючись вкластися у встановлені
терміни завершення будівництва.
Приїхавши додому доліковуватися, в першу чергу отримав від Аурелії нага-
няй, чому себе так запустив, не вберіг свого здоров’я.
Але, як вірна дружина своєму чоловікові, одразу взялась його лікувати різ-
ними методами, а це в основному були трави, настоянки.
До Северина, крім шкільних клопотів, перейшли роботи по господарству, а
Аурелія ще й встигала ходити на роботу у сільський магазин.
Кожен день цієї зими для них починався і проходив однаково.
Вдосвіта Аурелія повинна була обійти всю господарку, приготувати влас-
норуч ліки для Нестора, та перейти неповних два кілометри ще нерозчищеної
після нічного снігу дороги до місця роботи.
Через обід вона швидко бігла додому, аби дати ліки Нестору, звичайно це
міг зробити і сам Нестор або ж і Северин, але вона, як любляча жінка повинна
була все контролювати та знову до пізнього вечора бути в магазині.
Проте не дивлячись на її старанне лікування, та уважне ставлення домаш-
ніх, Нестору ставало все гірше і гірше.
Він не міг вже ходити, лежав зовсім не рухаючись, а через деякий час помер.
Його легені не витримали… І останні дні він догоряв …
Її розпачу не було меж, …– він був коханням всього її життя,
Всі сорок днів після похорону для неї стали пекельними, і як наслідок тих
перенесених фізичних та моральних страждань, вона захворіла також.
Підірвало її здоров’я раптова та трагічна зміна ритму її життя – від постій-
ного відчуття впевненості у щасливому завтрашньому дні, до реального від-
чуття повної непотрібності нікому всіх її старань.
Після смерті Нестора вона впала духом, не хотіла нічого робити, лише ле-
жала на ліжку, практично нічого не їла, інколи навіть і не просила води, попри
всі благання Северина.
У неї піднялась температура, викликана фельдшерка діагностувала в неї
ускладнення простуди, що привело до запалення легень.
Жодних ліків приймати вона не хотіла, їжу відштовхувала, а одної ночі по-
кликала до себе Северина, і слабим голосом промовила
– Твій тато, якого я так любила, кличе мене до себе, він забирає мене з со-
бою. Мені вже пора синку!!!
– Мамо ти залишаєш, мене самого, не роби цього!
– Северине ти не сам, ти з Богом та з людьми! В своєму серці шануй нашу
пам’ять, …не гніви Бога. Завжди опирайся на нього і на своє серце, тоді ти
проживеш життя, гідне своєї совісті! Найбільшу небезпеку твого життя я вже
забрала, ти можеш жити спокійно. Будь щасливий! Прощай!
Після смерті мами Северин був у відчаї. Попри зайнятість у школі та утри-
мування домашнього господарства, він все більше проводив часу у церкві.
Тим часом сирітство Северина оберталось для нього все більшими пробле-
мами і найбільш тяжко йому було не так фізична робота по господарству чи
щоденне відчуття нестачі коштів, найбільш відчув себе одиноким в тому світі,
коли вся школа готувалася до випускного вечора.
Він уникав розмов, які весь цей час невідступно оточували його.
В них йшлося в основному про одяг на випускний, про майбутні життєві
шляхи однокласників, які вони будуть прокладати після закінчення школи,
про їх суперечки з батьками про майбутнє навчання чи роботу.
На шкільному подвір’ї, після урочистої лінійки, Северин самотньо стояв з
отриманим атестатом, де оцінки з шкільних предметів в нього були набагато
кращі від інших випускників, але яких так радісно вітали батьки.
Він вже чув жалісливі перешіптування за своєю спиною.
Вітання однокласниць, які підбігали до нього із обов’язковими поцілунка-
ми, сприймав неохоче.

Але у подальшому загальна атмосфера свята, якесь відчуття веселості та
розкутості захопила Северина, він танцював, відкрито фліртував з випускни-
цями,разом із декількома друзями, вже не криючись, але обачливо відійшовши
в темноту закурив.
Вже ближче до півночі, коли турботливі матусі випускниць стали більш
ретельніше поглядати за своїми донями, Северин стояв біля столу з Дарією, з
якою він дружив в школі останніх три роки навчання.
Їх дружба в основному полягала в організації підказок одне одному…
постійною взаємодопомогою у списуванні. На Северина також покладався
обов’язок, після робіт на шкільному городі, нести лопати та решту іншого ін-
струменту за Дарію,а то ще й за її подружок.
Щось згадуючи своє давнє, вони разом розсміялися, ведучий вечора готу-
вався до оголошення білого танцю.
Дарія вже тримала Северина за руку, коли підійшла мама Дарії і різко ска-
зала їй підійти до батьків.
На слова Северина, що Дарія виконає її прохання після танцю, він й ще
підведе її до них, вона байдуже глянула на нього, і раптом відпустивши руку
Дарії, якимось зневажливим рухом поправила його піджак і відвела доньку в
другий кінець залу.
Розпочався білий танець. Дівчати швидко порозбирали кавалерів, як одно-
класників і вчителів так і батьків.
Северин стояв одиноко, ніким не запрошений.
Він бачив, як Дарія жваво про щось розмовляла із хлопцем із паралельно-
го класу, і сміючись потягнула його за руку на середину залу, де вони почали
плавно танцювати під благовійними поглядами батьків.
Він зрозумів, що йому – сироті, вказали на його місце у сільській суспільній
ієрархії, яка проявилася навіть тут, на загальному святі для всіх.
Він помалу підійшов до дверей в коридор, а дальше стараючись не звертати
на себе увагу, вийшов на поріг школи і пішов додому.
Відкривши двері в будинок, які він навіть не замкнув, тут же в коридорі він
скинув з себе піджак, почав тут же його розривати, ще добре пам’ятаючи, як
він тішився, коли ще так недавно приміряв давній батьків подарунок.
Северин впав на підлогу і заридав.
До нього вперше дійшла вся трагічність цього слова… – сирота.
Він звав до себе на розраду батьків,
він їх звав по їх іменах
він кричав
тато…
мамо…
де Ви?
я не можу без Вас…

допоможіть мені…
я один …
але у відповідь темрява, що панувала в будинку, лише приглушувала його
ревний плач, ніхто не чув тих ридань.
Вже ближче до ранку Северин заспокоївся.
Він глянув на себе в дзеркало, темні круги під очима, загострений погляд,
помнута сорочка і мимоволі посміхнувся до себе… – погуляв.
Він ще мав надію, що до нього прийдуть однокласники, щоб звідатись де
він дівся з випускного, чого не зустрічав ранкову зорю разом з ними, на по-
чатку їхнього вже дорослого життя, але ні в той день, ні на наступний ніхто не
прийшов.
Для себе він вирішив, що вступив у доросле життя з сльозами..
І не здогадувався скільки разів він ще буде окропляти сльозами свій жит-
тєвий шлях.
Тим часом, після випускного у вчорашніх школярів, почалася вступні тур-
боти та турботи по їх працевлаштуванню, дехто прямо говорив, що йде в ар-
мію.
Северин же повністю занурився у благоустрій навколо свого будинку. Тут
він не зустрічався із однокласниками та односельчанами, а в ті нечасті виходи
в село для закупівлі продуктів, на розпитування, що думає дальше робити ко-
ротко відповідав… – якось воно буде.
На їхні застереження, якщо не буде навчатися, то візьмуть на два роки в
армію, відмахувався… – ну і що?
Вже відчувалися перші ознаки осені, коли Северину повідомили, щоб він
негайно прийшов до школи, де на нього чекає директор.
Працівнику школи, який старанно передавав йому прохання директора,
Северин у відповідь посміхнувся… – що знову до школи хочуть записати ?
Але маючи до директора повагу ще з дитячих часів, пам’ятаючи, що він то-
варишував із його батьком, прийшов до школи.
В кабінеті він пробачив не тільки директора.
Збоку, за столом сидів досить пристойно одягнутий мужчина, явно що з
міста і тримав в руках його картини.
Ось і він… – наш талант! Гордо сказав директор, показуючи при цьому ру-
кою мужчині на Северина.
Це Ваші картини? …– спитав той у Северина.
Так! Я їх малював! спокійно відповів Северин.
Тут мужчина представився, як заступник директора художнього училища,
що знаходилось в обласному центрі.
Це була звична практика того часу, коли мав місце недобір учнів на новий
навчальний рік, а згортати спеціальність було не доцільно, то керівний склад
цього навчального закладу відправлявся по області шукати абітурієнтів.

Саме так і появився цей заступник директора у селі, де йому і порекомен-
дували глянути на роботи Северина.,.
Продемонстровані директором школи роботи зацікавили його і він вирі-
шив поговорити з ним.
Розмова була недовгою. Северин дав згоду.
Його після випускного ще не покинула та душевна травма, яку він там отримав.
За тих неповних півтора місяця він ставав практично відлюдником, все ча-
стіше в нього появлялось бажання покинути село назовсім…
А тут… – обласний центр знаходився на відстані до трьох десятків кіломе-
трів, надавали гуртожиток, в суботу навчання не проводились, що давало час
на роботу по утриманню домашнього господарства, і що було дуже важливим
для Северина – це призначалась стипендія.
Адже ті останні збереження, що залишились від батьків, пішли практично
всі на забезпечення його участі у тому ж випускному вечорі.
Саме ці аргументи були головними підставами згоди на навчання, а не до-
вге по часу прославляння свого навчального закладу чиновником.
Поринання в нове, для нього середовище, визначений процес навчання,
творче та життєве спілкування із своїми ровесниками, благодійно вплинули
на становлення характеру Северина.
Стипендія, хоча була і невелика за розміром, але практично харчуючись
продуктами, запасливо привезеними з села, він зумів, в умовах жорсткої еко-
номії, придбати собі одяг, з рук купив досить оригінального виду шкіряну
осінню куртку.
Його струнка юнача фігура, природня врода та репутація молодої люди-
ни, що навчається мистецтву, помалу знімали з нього серед односельців сиріт-
ський образ бідної дитини.
Приїзджаючи на вихідні в село, він завважував все більш зацікавлені по-
гляди на нього.
Атмосфера навчання в училищі була творча.
Викладачі заохочували в учнів всякі активні прояви власної думки при
розробці обов’язкових тем.
Часто на заняттях обговорювалися їх роботи, заохочувались творчі диспу-
ти, де вимагали від їх учасників грунтовного обстоювання своєї думки.
Рік проходив швидко.
Северин, який після смерті батьків, самотньо проживав у похмурому бу-
динку, був в захопленні від цієї, незвичної для нього атмосфери справді люд-
ського спілкування.
Він з нетерпінням чекав практичних занять на природі, на які виїзжали
групою, де викладач спілкувався з ними, як з рівними йому творчими особи-
стостями, несміливих жартів з дівчатами, з якими ідучи за водою для приготу-
вання каші, намагався обнімати їх.

Зимовими вечорами йому не цікаво було проводити час в розмовах у кім-
наті гуртожитку.
Він брав свої ескізи, фарби та йшов у навчальний зал, де і малював майже
до півночі.
Якось, обходячи разом із нічним сторожем спорожніле вечором училище,
там його побачив черговий викладач, який вже знав про творчий стиль робіт
Северина, як і те, що він у дитинстві прислуговував у церкві.
З цікавістю подивившись на його теперішню роботу, давши декілька заува-
жень з композиції, він зробив зауваження, що Северин дуже мало використо-
вує кольори, при відображенні сюжету.
Не ображаючись на ці слова викладача, думку якого Северин поважав, він
лише відповів, що застосовує тут лише основні, базові кольори.
Продовжуючи тему розмови, викладач почав розказувати йому те, про що
не міг говорити на лекції публічно.
Северине! Основні кольори не ми встановлюємо.
Їх встановив всевишній, їх небагато, але саме вони творять по його велінню
всю красу світу, а ми лише бажаючи чогось нового, змішуємо їх.
Ця воля всевишнього реалізована церквою, ти напевно завважував відмін-
ність в кольорах риз священиків на протязі всього церковного року.
Так от знай, що у церковному статуті візантійського обряду, визначено,
що під час богослужінь використовується сім кольорів, кожен з яких має своє
встановлене, символічне значення.
Підемо по порядку.
Золота або жовта колірна гамма означає велике сяйво слави Господа Бога.
Білий колір – колір урочистості і радості. Він застосовується на ранковій
службі на Великдень.
Червоний колір особливий, він найбільш урочистий, використовується на
пасхальних богослужіннях, у Великодній період та в дні пам’яті мучеників за
церкву.
Блакитні шати означають щось дуже зворушливе, їх одягають в Богоро-
дичні свята. Це колір небесної чистоти.
Фіолетовий колір, крім використання, як кольору для єпископських ман-
тій, використовується в богослужіннях в недільні дні Великого посту та на свя-
то Воздвиження Хреста.
Зелений колір використовують на Трійцю. Здійснюють богослужіння в
День Святої Трійці і на Вхід Господній в Єрусалим в зелених облаченнях, тому,
що цей колір символізує благодать Святого Духа.
Чорний колір це буденний колір під час Великого посту і Страсної седмиці.
Северин зачаровано слухав, і трохи несподівано задав питання викладачеві:
А звідки Ви це знаєте? Цього ж нам так детально в училищі не говорили?
Це питання прозвучало так щиро, та з такою дитячою безпосередністю,

що викладач стримано посміхнувся та повільно добираючи слова, продовжив
розмову.
– Я до війни поступив у духовну семінарію, навчався добре чи погано, це
вже інша справа, але виніс з нею багато цінних знань.
Після війни її закрили.
Дальше життя складалося так, що заготовляв вугілля, а потім рубав ліс,
повернувшись в рідні краї працював кочегаром, і лише через довгий час при-
йняли мене викладачем тут в училище, де і викладаю Вам те, що написано в
інструкціях.
А ця моя розмова з тобою, лише тому відбулася, що ти малюєш з думкою,з
переживанням за створювані тобою образи це означає, що в тебе чутлива
душа.
Я не можу тобі вказувати на твій подальший шлях у творчості та й не знаю
чи вибереш ти її як основну в життю, але пораджу… – малюй ікони.
В теперішній час не дуже прибуткове заняття, та й існують всякі обмежен-
ня, застереження і табу, але малюй, хоча б для себе.
І взагалі, давай закінчуємо розмову, адже вже тобі зранку на навчання.
Важко піднявшись з крісла, викладач вийшов в коридор, щоб гукнути
сторожа.
Ця розмова мала великий вплив на Северина.
Вона залягла у його свідомість, щоб потім постійно і майже незамітно для
нього проявлятися у його житті, навіть тоді, коли він навіть сам того не відчував.
Закінчувалась весна. Знову випускний, на якому настрій у Северина був
урочисто святковий, він не відчував себе тут одиноким.
Учні обмінювались адресами, фотографували свої і чужі дипломні роботи,
жартівливо запрошували одне одного на свої майбутні персональні виставки,
які будуть організовані лише у найбільших столицях світу.
На святковому вечорі у ресторані, головною ознакою їх професійної кла-
новості був розвішений над центром столу робочий халат із давніми слідами
засохлих фарб…
Направлення на роботу Северин не отримав.
Знаючи про його мистецькі уподобання, дирекція вирішила не ризикувати
репутацією училища, що випускає іконописців та скориставшись фактом його
сирітства, надала йому право вільного вибору не беручи на себе жодних зо-
бов’язань, тому і не очікуючи ніяких наслідків.
Северин повернувся в село.

Він знову старанно продовжував відвідувати церкву.
Його підтримував священик, який розумів що у його роках залишитись са-
мому у цьому світі, це надзвичайне життєве випробовування, надзвичайний
душевний біль.
На той час Северин виглядав статечним парубком, був витриманий в роз-
мовах, чим викликав довіру та повагу у односельчан.
Проте він не сприймав співчуття та жалю від людей, почути їх для нього
було найгіршим відчуттям.
Одного дня після ранкової служби, отець який правив службу, під час зви-
чайної розмови запропонував Северину, піти у монастир для постійного слу-
жіння Богу, адже він хлопець послушний, чесний, і з самого дитинства прислу-
говував в церкві.
Розмова між ними точилася наступним чином:
– Слава Ісусу Христу, Северине!
– Слава на віки, отче!
– Северине, твоє серце потребує допомоги і розради, ти її не знаходиш, бо
ти в церкві лише два рази на день на ранковій службі і на вечірню. В мене до
тебе одна думка! На другому кінці села, біля річки є монастир. Подумай, може
тобі туди податись. Це для тебе чудова нагода заспокоїти серце, там люди ліку-
ють свої серця і душевні рани, забувають про всі земні невзгоди.
Ти в цьому світі один, то чому не присвятити себе святості…
– На скільки я знаю, отче, там ж не тільки монахи, там і монашки, як там
можна забути про земні зваби?
– Монастир розділено на дві частини, заблудші душі не лише чоловічі. В
тебе є гарний будинок, ти можеш його ходити доглядати, а можеш залишити
для прихожан, які будуть приїжджати на прощі.
– Ви праві отче, мені немає чого втрачати в цьому світі, я так і вчиню, тіль-
ки ось будинок я свій нікому не залишу, це єдина пам’ятка про батьків, він
збудований моїм батьком, для нашої сім’ї, а не для прихожан.
Через пару місяців після цієї розмови з отцем, Северин таки пішов в монас-
тир, де його вже знали.
В окремій келії, кожен ранок для нього починався з молитви, короткого
сніданку, та щоденною роботою по господарству.
Дальше вечірня служба, а після вечері всі розходились по келіях.
Разом із іншими монахами харчувався повністю з продуктів, які вони ви-
рощували на монастирському господарстві, дещо перепадало із пожертв про-
чан, що часто приїжджали в монастир.
Важче було йому, коли наступав зимовий період, що знаменувався довги-
ми вечірніми самотніми роздумами, що дуже рідко оживлялися розмовами з прочанами, яких поселяли в келію на пару днів. Вдень прибавлялось більше
роботи, по заготівлі дерева для опалення, відкидування снігу.
Послушниці монастиря, яких дуже рідко можна було побачити, тихо і не-
замітно несли весь тягар жіночої роботи – варили їжу, шили та прали одяг,
вишивали, та відвідували перед святами школи в селах навколо монастиря.
Якось ідучи після вечірньої служби в келію, в коридорі він зустрівся із на-
стоятелем монастиря, отцем Антонієм.
– Як Ви себе почуваєте тут, брате Северине? Ви досить тривалий час тому
дозвольте спитати, чи відчуваєте Ви якісь зміни у Вашій душі? – поцікавився
настоятель.
– Якщо чесно то ні, отче, можливо ще мало часу пройшло.
– У Вас тут ще ціле життя попереду.
– Мені тяжко тут знаходитись, тут все так дуже сумно.
З питань, що йому задавалися, підсвідомо Северин розумів, що це невипад-
кова зустріч з отцем Антонієм, який продовжував неспішно розпитувати його.
– Вам, брате Северине, просто треба знайти своє покликання тут для душі,
яка буде втішатися від її результатів.
В цих стінах монастиря багато талантів, от сестра Лідія читає неймовірні
лекції для діток, брат Дмитро вирізає з дерева прекрасні вироби, згадайте і Ви
свій талант Северине, він точно є у Вас, Бог всім нам дав талант до чогось, а
розвинути його – це означає сповнити божий дар.
– Я колись в дитинстві малював, мене за малюнки хвалили. Потім вчився
на художника. Мій батько був архітектором, може божа іскорка його таланту
і мені передалась? Тут в Северина навернулись сльози, від розуміння того, що
це вже втрачено назавжди і ніякими молитвами його не вернеш.
– Спробуйте написати ікону!
– Ікону для монастиря? Я пробував їх малювати, але для монастиря?
– Це ж дуже важливе, то велика відповідальність,я не знаю! – дивувався
Северин.
– Так, для того щоб її намалювати, Вам тепер необхідно перечитати де-
сятки книг, промовити багато молитов, щоб нарешті Ви відчули те Боже, що
зображаєте на полотні.
– Отче Антонію, я ще хотів Вас спитати, як Ви знаєте, що порадити людям
які сюди приходять в монастир згорьовані життям та замучені бідою.
– Брате Северине, ось Ви наприклад, прийшли до нас, бо ви страждали,
але приходять сюда не тільки ті хто скалічені чи постраждалі. Сюди йдуть за
покликанням, а ті хто має покликання в серці, приходить розуміння божого
промислу, і він тоді вже може рекомендувати щось. Звичайно, це ще результат
роками перечитаних книг, молитов до Господа, постійне читання Біблії.
Северин почав малювати ікони.
Навіть вже в його перших роботах проглядалася біль та печаль за страждання святих. Вони захоплювали людей своєю щирістю.
Проходили дні, місяці, вже доходило до двох років перебування Севери-
на в монастирі. Він ревно дотримувався всіх правил внутрішнього порядку,
ретельно відвідував служби, багато читав, спілкувався на богословські теми з
іншими старшими монахами. Проте все це було вдень.
Вечорами до нього приходили думки, що десь, за стінами монастиря є інше
життя, і хоча в монастирі він дійсно отримав душевний спокій, але все одно
якась невідома сила витягувала його із цих стін.
По ночах в снах його відвідував погляд Емілії, який він почав вже забувати.
Під тим її давнім поглядом, його тілом заволодівали імпульси, як і під час
розмови з нею, але вони були сильнішими і з блаженним тремтінням всього
тіла покидали його, і це повторювалось все частіше.
Його сни, де він кохається, регулярно повторювалось.
Ніяка молитва його не рятувала, хоч він щиро молився, щоб ці думки по-
кинули його,
На ранок ховав сліди нічних снів, …Потім він лише гаряче молився, але все
це не звільняло його від постійних душевних мук.
Він підріс, …Це був початок бурхливого буяння природи його тіла, і Севе-
рин це добре розумів.
Згідно своїх здібностей, він міг аналізувати ситуацію, але все одно його ча-
сто хвилювали ці думки.
Він прийшов до висновку, що люди які приходять в монастир за покликан-
ням душі, вони дійсно готові відмовитись від всіх земних благ.
Він же прийшов для отримання спокою душі, а це мабуть, зовсім інше ду-
мав він, продовжуючи дотримуватись всіх правил монастирського життя та
ховаючи ці свої думки глибоко в серці.
Це сталося раптово і несподівано для нього самого.
Одного пізнього вечора, одна з монахинь принесла йому нові записники.
Повертаючись до дверей вона зачепилась за килимок і падаючи ледве встигла
обпертися до столу.
Северин швидко підхопив її за талію… Запах дівочого тіла заполонив, його
свідомість покрили його нічні бажання, …Він повалив її на підлогу.
…Білим колом промайнуло перед ним її перелякане обличчя.
Невміло намагаючись відштовхнути його від себе, вона лише розпалювала
його бажання близкості.
Поваливши на підлогу, не можучи зняти її верхній одяг, він різко закинув
його поверх її обличчя.
Вона задихалась від нестачі повітря, страх та біль паралізував її волю...
Вона не бачила його виразу його обличчя.
Її безпорадність викликала в нього злість… посилювала бажання оволоді-
ти нею. …Хоча вона вже не чинила йому спротиву… Його ритмічні рухи, після пе-
ренесеного нею жаху раптовості його дій, вже здавалися не такими страшни-
ми… Він заволодівав нею
Серце в нього почало все частіше битись….
Холодний піт почав виступати на його чолі.
…Мить, яка йому здавалася вічною, принесла йому відчуття ейфорії, яку
так він довго бажав.
Знесилена дівчина ще деякий час, лежала оголеною на підлозі посеред кім-
нати, і тремтячи від пережитого, намагалася якимись безвoльними рухами
прикритись.
Пробач, Ольго – промовив в сльозах Северин.
Я і сам не розумію, що зі мною сталося… це не я був.
Пробач сестро…
Оправивши одяг, витерши сльози і намагаючись не зустрітися з його погля-
дом, вона тихо вийшла з кімнати.
Шукати за нею в монастирі кинулись далеко вже за північ.
Питалися про неї і в Северина.
Він спокійно показував щоденники, які вона йому принесла, клявся, що
вона вийшла з його келії, не сказавши де йде, а більше він нічого не знає.
А взагалі, він навіть добре не розгледів її обличчя.
…Через декілька днів рибаки випадково знайшли її тіло в місцевій річці.
Тихо пройшли в монастирі всі три дні трауру.
В останню дорогу провели її лише декілька сестер та єдина родичка, ста-
ренька тітка, що проживала у сусідній області, і яка своїми сльозами, випла-
каними за тих пару днів, ніби намагалися змити з чесного імені сестри Ольги
весь той бруд, нанесений на неї людськими плітками, що множилися в селі
після цієї трагедії.
Згідно документу, який отримали у монастирі, правоохоронці вважали, що
це було самогубство.
Хоча по селу ходили різні чутки, і деякі з них були близькі до істини, але
детально обставини цієї трагедії ніхто не хотів встановлювати.
В тих, хто повинен був це зробити , не вистачало часу, а в монастирі не
було щирого бажання відкривати істину, хоча здогадувались про причини, які
привели її до трагедії.

Всі ці дні Северин вів себе спокійно, зовнішня печать скорботи не покидала
його, хоч він пам’ятав до дрібниць все, що відбулося в цей вечір.
Він вважав, що те сталося – лише реалізованою своєю життєвою потребою,
якої він не зазнавав за тих два роки, проведені у монастирі.
Сумління його не мучило, ним опанувало відчуття його перемоги.
Він вважав, що він переміг той дитячий страх, що він отримав при випад-
ковій зустрічі з вовком, який в його свідомості тепер починав вважатися го-
лодною вовчицею.
Через деякий час після цього випадку, Северина знову ночами почали сно-
видіння інтимної близькості із жінками, які після відчутого із Ольгою шален-
ства, ставали все від нестерпнішими, бажання отримати відчуття солодкої
муки постійно супроводжувало його.
Від нього його не рятувало ні самовільне
виснаження фізичною працею, ні ревні молит-
ви, з якими він починав та закінчував свій день.
Навіть у денну пору йому ставало нестерп-
но від раптового бажання знову зануритися в
жіноче тіло, бажання знову відчути стан, коли
імпульси задоволення переходять через все тіло,
збираючись в єдине та виходять з нього.
Розуміючи, що у такому стані може статися
непоправиме, а повторення випадку, як було з
Ольгою, у монастирі вже так легко не пройде,
він вирішив, що найкращий спосіб усамітни-
тись від нереалізованих тут снів і спокусливих
думок – це піти з монастиря.
Щоб повідомити про своє рішення, тепер він
вже сам підійшов до отця Антонія:
– Отче Антонію, я хочу піти з монастиря! За весь цей час, що я перебуваю
тут, я отримав все, що потребувала моя згорьована душа. Але тепер ці стіни
мене вже не лікують, а лише засмучують, тому я не можу більше тут залиша-
тись. Завжди буду пам’ятати Ваші поради та триматиму їх у своєму серці.
Стоячи перед отцем з похиленою головою Северин не міг бачити тієї мимо-
вільної зміни обличчя Антонія, яка одразу ж зникла, а сам отець підбираючи
слова, почав повільно відповідати :
– Якщо тебе не зміг втримати сам Бог, хто я такий щоб це зробити! Це твоя
воля, але знай, тебе тут будуть радо знову тебе чекати.

Северин дальше стояв з похиленою головою, і знову не побачив виразу об-
личчя Антонія, яке також через якусь мить зникло.
Звернути на це увагу він і не міг, адже вже його охоплювала радість, що так
просто вирішувалася проблема покинення монастиря.
А якщо б побачив, то будучи спостережливим від дитинства, зрозумів би
ці мимовільні вирази лиця отця Антонія, які знаходились в діапазоні від по-
легшення внутрішніх сумнівів Антонія, що до обставин загибелі Ольги аж до
жалю за подальшою долею Северина, який з своїм складним внутрішнім пси-
хологічним багажем так самовпевнено виходить у цей непростий світ.
– Мабуть ти правий, в тих стінах тяжко витримати після того , що сталося
з сестрою Ольгою. Це великий біль для всіх нас.
– Так ці стіни не для кожного. І ще дякую Вам за те, що відродили в мені
талант до малювання. Я залишаю намальовані мною ікони в монастирі, як по-
жертву за все добре, що я відчув тут.
Залишаючи стіни монастиря Северин вва-
жав, що знову вступаючи в цей світ, все що було
в нього в монастирі там і залишилось в таємни-
ці, надійно зачиненої за його древніми стінами.
Він не здогадувався, що вже котився по селу
клубок, сплетений із різних домислів та пліток
про нього.
Опутаний цей клубок був лише чорними
нитками.