Емілія

…Десятирічний Северин Паламарчук поволі йшов сам, досить пізнім вечо-
ром, засніженою сільською вулицею.
Він вертався додому з церкви, де вже досить тривалий час, з відома батьків,
прислуговував священику під час відправ, і які не були проти того, що коли
підросте їх єдиний син, то щоб своєю життєвою дорогою він обрав служіння
Богові.
Северин без жодного примусу вистоював всю службу божу, а питання які
він задавав дорослим на релігійну тему вражали як своєю безпосередністю,
так і розумінням направленості того чи іншого обряду.
Северин не любив зиму з її довгими, холодними вечорами, які він називав
темними.
Короткого зимового дня Северин оживлявся лише при огляді чистих, бі-
лих, покритих снігом полів… Які могли його лише спонукати до чистих та світ-
лих думок та дій, які треба було вчиняти швидко… тому, що ще швидше знову
наступав довгий та темний зимовий вечір.
Навіть наступне, весняне буяння природи та її розкішний літній розквіт,
він вважав лише прелюдією для осені.
Йому подобалась осінь…
З цією шаленою кількістю неповторних фарб, які вона щедро дарувала лю-
дям, які він вибирав здалеку споглядаючи різнокольоровий осінній ліс.
У школі осінні букети, зібрані Северином, вирізнялись серед інших, вража-
ли несподіваною гармонією кольорів, …які він потім старанно змальовував у
свій зошит.
Батьки вже знали, що найкращим подарунком для Северина було отримати
набір кольорових олівців та черговий альбом для малювання.
Зимові відвідини вечірньої служби у сільській церкві, для нього ставали
відрадою серед цієї зимової темноти, яка гнітила його.
Йому подобалась споглядати загадковість релігійних сюжетів, коли їх зо-
лотистий колір в мерехтливому освітленні нечисельних свічок, під тихий спів
у церкві, набував такого бажаного йому кольору, так очікуваної ним золотої
осені…
…Северин вже бачив контур високого, на два поверхи, будинку Паламар-
чуків, який розміщувався майже в кінці вулиці, яка через якихось неповних
двісті метрів проходила дальше через ліс до міста.
Ліс у зимовому надвечір’ї здавався великим та моторошним, погляд Севе-
рина зустрівся із поглядом звіра… в їхніх поглядах один на одного, не було во-
рожості, в них було лише бажання вижити за рахунок іншого. Цей секундний,
мовчазний обмін поглядами перервав раптовий рушничний постріл.

Вони впали в снігові кучугури по різні сторони, а коли Северин у якомусь
непереборному бажанні, захотів ще раз зустрітися з вовчим поглядом, він по-
бачив лише темне, волохате тіло, яке в посмертному оскалі, вишкірило зуби, та
лежало за пару метрів від нього... і сніг навколо нього став таким же темним,
як і ліс, як і небо …
Опам’ятався він у незнайомій кімнаті, оточений такою ж темрявою.
Біля нього, на невеличкому столі стояв підсвічник із трьома запаленими
свічками, які наповнювали кімнату невідомим для нього запахом.
Нам ним, десь здалека пролунав голос, від якого йшло ще більше тепло.
– Як ти себе почуваєш?
– Де я? – стурбовано запитав Северин
– Ти в безпеці, ти просто знепритомнів від страху.
В темряві кімнати над ним стояла жінка.
Це була Емілія, яку він часто бачив біля церкви, де вона старанно доглядала
за квітником.
Тонкий халатик ледве прикривав її витончену талію, довге густе волосся
ледь скривало її, нічим не прикриті груди, все це доповнювали глибокі, сині
очі.
Він чомусь згадав, якими недоброзичливими поглядами проводжали її
сільські жінки.
– Ти не хвилюйся, це я тебе захистила. Рушниця, в нашій місцевості це не-
обхідність, і це я не тільки про жителів лісу.
– …А що це за запах від свічок такий? Перебив він її слова.
– Цей запах я зробила спеціально, щоб ти заспокоївся та розслабився.
– Моя мама каже, що Ви відьма, а батько завжди порівнює її з Вами. Але на-
правду, Ви дуже красиві! – з дитячою безпосередністю продовжував Северин.
– Я переїхала давно в село, коли померла моя тітка. Цей будинок по-
дарований нею, коли ти ще був маленький. Сім’ї в мене нема, …Так вже
склалось.
Емілія задумалась. Її сині очі сповнились смутком, погляд на мить став
холодним.
– Ти ще маленький і не зрозумієш всього!
Будучи від природи співчутливим Северин зрозумів, що це є дуже особисте
для Ємілії, і не бажаючи бачити її сліз, метушливо піднявся з ліжка.
– Я піду, батьки мабуть переживають.
– Зачекай! …Допий чай, я розкажу тобі дещо, спокійно промовила Емілія.
Вона дивилася на нього довгим і незнайомим для нього поглядом, який
завдавав незнаного тремтіння його тілу і притягував його до неї так само, як
ще годину тому притягував його погляд вовка.
Вона провела його і іншу кімнату, посередині якої стояв стіл, покритий роз-
кішною, з ледь помітними блакитними узорами, білою скатертиною.

На столі також стояв масивний підсвічник, кованої роботи також з па-
хучими свічками.
Вона не могла заворожити його ще дитячу сутність, …його ще не хвилюва-
ло напівприкрите халатиком жіноче тіло, ...але її голос невидимими нитками
опутував його волю, …в ньому зароджувались якісь незнані імпульси, …Він
слухняно підкорявся її:
– Так, сільські жінки мене вважають відь-
мою, лише за те що я відрізняюсь від них …але
не хочуть бачити мою душу, що скрита від них
панцером їх примітивного зовнішнього сприй-
няття, вони не розуміють, що краса – це велика
сила натхнення, це насолода, що приводить до
чудесного піднесення, а закінчується щасливою,
втомленою посмішкою того, хто спізнав його.
Їхнє спотворене світосприйняття фактично
вбиває в них всю реальність життя, породжує в
них сірість, відразу, страх, заздрість.
Відсутність сили волі та бажання не дає їм
шансу зупинитися на цьому шляху… Сірість
вона повсюду…
…А от, я знаю, що тобі подобається все ко-
льорове? Я ж одного разу бачила, як мама пока-
зувала твої малюнки.
– А Вам вони сподобались?
– Так! Я і в житті люблю все красиве і неповторне, бо таким хочу щоб воно
було у мене, у всіх кольорах, які створив всевишній на цій землі.
Розумієш, це як весняна веселка на небі, як кольори польових квітів, як
фарби, якими ти розмальовував свій малюнок. Колись ти мене зрозумієш…
Спинившись, Емілія знову всією глибиною своїх очей, пронизливо погля-
нула на Северина, зрозумівши, що він зачарований мелодією її голосу, не розу-
міє того потаємного, вкладеного в них змісту, але продовжувала, намагаючись
хоч перед тим невинним хлопчиком, виговорити свій довголітній жіночий
біль, який через нічні сльози, вона довіряла лише подушкам.
Але це була лише її миттєвою слабістю, і вона продовжила:
– Коли ти перейдеш через всі, визначені тобі всевишнім, кольори твого
життя, лише з одним бажанням, щоб всі вони зійшлися в вимріяній тобою
дружині, яка на все життя повинна стати уособленням всіх кольорів життєвої
веселки.
– А Вам не самотньо тут самій жити?
– Ні, привикла. Хоча бувають вечори, коли мені дуже тяжко, деколи плачу,
але це вже така моя доля.

Знову дитяча безпосередність перемогла у Северинові. Перемогло наявне в
нього відчуття доброти і жалю.
Після тих слів Емілії, Северин різко вставши з стільця емоційно сказав:
– Я буду приходити. Зі мною Ви не будете плакати, я захищатиму Вас.
– О, та це слова всіх справжніх чоловіків. Дякую тобі Северине!
– Що означає слова справжніх чоловіків?
– Ти ще все зрозумієш, в тебе все ще попереду!
– Ви мені пророчите, може Ви дійсно відьма? – з легкою посмішкою сказав
Северин, відчувши себе справжнім чоловіком.
– О, Северине, всі жінки відьми, просто більшість являється перед чолові-
ками в ангельському образі.
Дим помалу розвіювався по кімнаті, Северин вже не намагався вникати в її
слова, …заодно і розвіювалося його зачарування очима старшої жінки.
Замість, тих раніше незнаних йому внутрішніх імпульсів, які тремтінням
опутували все його єство, прийшло привичне з дитинства бажання, бути вве-
чері дома.
Він акуратно склав свої речі, і ще раз поглянувши на Емілію, ще не підозрю-
ючи, що вона назавжди закарбується в його пам’яті.
Ввічливо подякувавши, він направився до виходу.
Будь щасливий. Своє життя ти проживеш по–особливому! – відповіла на
прощання Емілія.
Якби він повернувся до неї, то знову зустрівся б з її очима, але тепер вже з
очима одинокої вовчиці.
Пройшов час. Забулася вечірня зимова пригода. Северина вже займали
інші турботи, які поступово витискували з його пам’яті причини, що привели
до цієї зустрічі та й саму зустріч.
Потім він зустрічав її пару разів біля церкви, але звертати увагу чи зверта-
тися до старшої за віком жінки, яка в цей час старанно доглядала квітник, йому
було ніяково.
Останні її слова він не згадував. Він навіть у той вечір не задумувався, для
чого вона їх говорила.
До цієї його забутькуватості спричинився не лише його дитячий характер,
але можливо мала вплив розмова дома з його батьками, яка відбулась того ж
вечора.
Першим питанням батьків, коли він обтрусивши сніг, зайшов до кімнати
було:
– Де ти так довго був?
Нічого не підозрюючи Северин відповів – Я був в Емілії!
– Що? В цієї відьми! Це вона тебе до хати затягла? А ну все мені розкажи!
– Мамо, вона мене врятувала від вовка, коли я йшов вулицею, вона така
добра, а які красиві квіти вона садить біля церкви. Почав оправдовуватися він.

– Квіти нехай собі садить, але так, щоб в хаті я не чула за неї – з злістю про-
мовила мама, яка навіть не схвилювалася нападом вовка.
– Слухай Аурелія, вона ж його врятувала! – миролюбиво втрутився батько.
– Ти бачив того вовка? Ще її захищаєш, як можна відьму захищати?
– Та з чого ти взяла, що вона відьма? Та нормальна вона жінка!
– Рота закрий, щоб я більше не чула слова за неї, потім щоб не жалівся че-
рез свою дурну голову!
– То ти, Ауреліє, закрий рота! Та жінка, хто відьма чи не відьма я не знаю,
але вона врятувала нашого сина від вовка. І якщо ти хоч крок приступиш до
неї, тоді жалійся лише на себе! – вперше таким злим бачив батька Северин.
Коли Аурелія, гримнувши дверима вийшла з кімнати, Северин з татом про-
довжили розмову:
– Ти дуже образив маму?
– Та ні, ти що? Просто жінок треба слухати по черзі, інакше створиться
бійня, яку не зупиниш. Мама наша є сильна жінка, але це не означає, що маємо
робити все, що вона захоче
На наступний день слова Нестора Івановича про сильний характер матері
підтвердились, коли Аурелія знову вирішила поговорити з ним.
– Знаєш Несторе, мені здається, що наш син не буде щасливим в житті! – з
сумом, але твердо сказала Аурелія.
– Що то за здогадки, Ауріко? – збентежено допитувався Нестор Іванович.
– Ти ж знаєш, я завжди щось недобре наперед відчуваю. Останнім часом
все більше і більше тривожних снів мені сниться про сина. Я вірю в них, тому
що, моя бабця мала дар ворожити, можливо мені це передалось.
– Йой, понадумуєш собі щось, а потім це всім доказуєш! ...Різко перебив її
розлючений Нестор.
– Та відчуваю ж, Несторе, не добре щось буде з нашим Северином, його
серце буде порожнім і довірливим, він ніколи не наповнить його справжнім
коханням.
– І яка причина для цього є головною? – вже зацікавився чоловік
– Як не дивно, але його серце буде пусте через жінку і я не знаю як це пояс-
нити, повір мені Несторе!
– Ну, а що я маю робити? Тільки про то йому не кажи, можливо через пару
років виросте і все складеться добре в нього по життю.
– Та дав би Бог, щоб склалось в нього!
– Але ж ти сама не віриш в то, так?!!! – Нестор не стримувався.
– Така йому доля написана!
– А ти розбираєшся в долях?
Скориставшись природнім жіночим розумом, який чоловікам ніколи не
осягнути, вона пару хвилин помовчала, а потім ніби завершуючи розмову, бу-
денно сказала: – Гаразд, я піду зараз до Емілії, бо священник сказав, що вже треба пло-
щадку під квітник почати визначати, щоб весною можна було б вже посадити
квіти, доручив це мені, тому і іду її це передати.
Вичекавши пару годин, Аурелія впевнилась, що всі домашні зайняті своїми
справами, того ж дня відвідала Емілію.
Детально цієї розмови ніхто не чув, тому доходили лише перекази від них
обох та від Северина, який розказав, не вказуючи, від кого він взнав.
– Ну привіт, Еміліє. Маю справу до тебе – священик просив, щоб визначити
місце площадки під квітник, щоб весною посадити квіти, вже люди просять,
…– тому я і прийшла до тебе!
Тут Ауріка на мить завмерла, коли торкнулась руки Емілії, та незважаючи
на раптовий спазм в її горлі продовжувала говорити.,
– Ти…!
– Що я? – здивовано запитала Емілія
– Це ти наврочила, щоб серце мого Северина назавжди залишилось порож-
нім! – з сльозами на очах закричала Ауріка.
– Що я зробила? – повільно перепитала Емілія.
Але Ауріку вже не можна було не спинити. В її крику все переплелося і ма-
теринський розпач і відчуття фактичного програшу у довголітній, невидимій
суперечці з Емілією.
– Боже, за що мій син так повинен страждати вже життя без свого кохання,
яке ти в нього забрала назавжди! – в розпачі стверджувала Аурелія.
–Ауріко, що з тобою? Я взагалі не розумію про що ти говориш. З тобою все
добре? – намагаючись бути ввічливою говорила Емілія, хоча вона догадувала-
ся про підставу цієї розмови, та вміло скривала, отримуючи задоволення від
розпачливого крику Ауріки.
– Мій син все життя буде страждати без кохання, яке ти йому забрала, ти
винна в цьому… ти винна!!!
– Та хоч скажи, що я зробила?
– Ти ще дуже пожалієш Еміліє за це! – промовивши цю заключну фразу і
вдавано зберігаючи спокій, Ауріка з гордо піднятою головою пішла додому.
Увірвавшись до свого будинку, ледве переступивши поріг вона промовила
до Нестора і Северина, які обклавшись шкільними підручниками, сиділи ра-
зом за столом.
– У мене дуже велике прохання до вас обох! Щоб віднині в нашому будинку
більше ім’я Емілія не згадували!!!!
– Ауріко, з чого це б раптом? – запитав Нестор
– Мамо, але вона нам нічого поганого не зробила! Несміливо доповнив
його Северин.
– Ти Северине, взагалі мовчи, ти просто не уявляєш собі що за жінка!!!
Тут раптом вона себе спинила, ніби спіткнувшись об поріг його віку.

Я Вас прошу, будьте ласкаві до мене та шанобливі до нашого життя, про-
сто перестаньте згадувати її в хаті.
Ніби наперед передбачаючи, Нестор Іванович тихо сказав:
– Северине, синку ти вчися, а ми з мамою вийдемо поговоримо!
Він відчував, що такі суперечки не повинні бути при синові.
Вийшовши на двір, Нестор першим продовжив розмову:
– Ауріко, що з тобою? Чого ти причепилась до цієї жінки?
– Несторе, вона відьма, яка залишить порожнім серце нашого сина!
– Ти серйозно? Северину чуть більше десяти років, а їй близько тридцяти!–
з посміхом говорив він.
– Ти не розумієш? …А я це відчуваю, …Я це знаю, повір мені, вона завдасть
йому дуже багато болю в житті, а він і знати не буде про причину цього болю!
– Так, я не хочу цього чути! Заспокійся з нею, щоб я більше не чув від тебе
таких розмов!
– Несторе, …!
– Я все сказав. Крапка!
Всю ніч Аурелія не могла заснути, в думках вона все придумувала різні спо-
соби, як позбутись Емілії в селі.
Десь ближче до перших півнів, вона встала з ліжка, пішла на кухню, взяла
віск, щоб вилити його, та побачити, що буде далі…
Раніше вона такого ніколи не робила, але про різні гадання вона знала, від
своєї бабусі.
Потім шепочучи собі, що не вийде вона йому з голови, для початку виріши-
ла відкупитись від неї.
Ранком вона пішла до Емілії із досить значною сумою грошей, які вони зби-
рали для Северина, коли він буде вступати у доросле життя.
– Доброго ранку Еміліє, тепер не зі злом до тебе прийшла, то хоч за поріг
дозволь пройти!
– Ну заходь, раз прийшла!
– Тут така справа, поїхати тобі треба з села, як надалі, тобто з’їхати зов-
сім з села!!! …Тут замість продуманої наперед впевненості, Аурелія збилась на
фальцет.
– І куди ж я поїду? Для чого? …Чому ?
– Все через сина мого, він страждає по тобі, сам того не розуміючи, далі
сохнути буде за тобою, життя своє стратить через тебе, повір мені, я це бачу. Та
й сусіди тебе не люблять. Ось візьми гроші і виїзжай з села, так я раджу тобі.
Емілія лише мовчки подивилася у вікно і не могла промовити ні слова.
Там, десь в кінці вулиці, Северин катався на велосипеді,
– Не рань серце моєї дитини, не влазь в його душу!
Ауріка поклала гроші на стіл, встала і направилась до виходу.
Не доходячи до дверей, вона повернулась до мовчазної Емілії:– Повір мені не як жінці, а як мамі, я хочу захистити власного сина, якому
я бажаю щастя.
Вже в найближчу неділю люди, йдучи з церкви, перешіптуватись, що «відь-
ма» яка спокушала їх чоловіків, виїхала з села назавжди. До вечора ця новина
облетіла все село.
– Ти маєш, якесь відношення до цього? – запитав Нестор у дружини.
– Ні, як ти міг таке подумати, я не хотіла лише бачити її, але вона видно
сама прийняла таке рішення, тому я не зробила ніякого гріха. І люди тішаться
від того, що вона виїхала з села, наче самого диявола з села вигнали.
Вона не сказала Нестору, що повертаючись додому, заглянула в поштову
скриньку, що висіла на брамі, і побачила там ті самі гроші, які ще вчора вона
принесла Емілії і записка від неї «Якщо так написана доля, то справжня жінка
проти неї не піде, а мама завжди буде за сина».
Розірвавши записку та акуратно перерахувавши гроші, вона з легкістю ви-
дихнула та перехрестившись, пішла поратись по господарству.