13 Шахрайство в дії

Отже, розкажу трохи про шахрайство, яке сталося зі мною. Це було років десять тому, тому схема, напевно, вже не актуальна, хоча, може, й досі спрацює.

Одразу скажу: я вважала себе людиною, з якою такого ніколи не трапиться, бо начебто я розумна, чула про різні схеми і взагалі — як можна на таке повестися? Але зі мною це таки сталося.

Коли я ще працювала в парфумерному магазині й одночасно вже працювала на себе, то парфуми, які я купувала, якщо їх не забирали, залишалися в мене. І я, звісно, платила за них власні кошти, вкладала свої гроші, тож кожен незабраний парфум був мінусом для мого бюджету. Тому для мене було дуже важливо, щоб усі замовлення забирали.

І от у мене залишився один парфум. Він був у мене вдома. Того дня вже підходив кінець дня, і я думала, що сьогодні працювати вже не буду. Але мені задзвонив телефон.

— Мені дуже потрібна ваша допомога. Я тут на святі, і виявилося, що в однієї дівчини день народження. Мені терміново треба подарувати їй парфуми. Чи можете ви порадити якийсь хороший аромат? І чи можете доставити його сьогодні?

Я відповіла, що сьогодні вже, на жаль, ні.

Тоді він каже:

— Ну, доставку добре, можете не робити. Але якщо ви будете їхати, то, може, по дорозі я зможу з вами зустрітися?

І я подумала: у мене ж є той парфум, я можу його продати і трохи покращити своє фінансове становище. Тому сказала, що в принципі це можливо. Ми домовилися зустрітися через дві години біля метро «Хрещатик».

Коли я вже їхала в метро, він знову мені телефонує:

— У мене буде до вас таке прохання. Я тут на святі, і вийдіть, будь ласка, на станції «Хрещатик». Там є магазин, біля нього почекайте мене. І ще — тут на святі є дитина, їй треба купити якісь цукерки. Ви зайдете в магазин? Там дівчата, попросіть їх щось підібрати. Я вам усе віддам: і гроші за парфуми, і за цукерки.

І я думаю: ну що, не можу я купити цукерки? Можу.

Зайшла в магазин, почала вибирати. Він ще телефонує й каже:

— Дайте дівчатам трубку, я їм усе поясню, а ви потім просто купите. Я вам усе компенсую. Ще й дам на чай, щоб усе дуже добре склалося.

Звісно, дівчата взяли трубку, щось мені порадили. Не просто якісь цукерки, а «Любимов». До речі, я їх люблю. Але не після цього.

Отже, я стою з парфумами й цукерками, чекаю.

І тут він телефонує:

— Я трохи запізнююсь, зараз уже до вас їду. Але в нас тут така ситуація: треба терміново поповнити номер телефону, інакше його відключать. Бухгалтер не зміг, робочий день закінчується. Якщо ми зараз однією купюрою на сто гривень не поповнимо номер — буде дуже погано. Не могли б ви зробити для мене таку послугу?

І я думаю: ну, я вже стільки послуг наробила… Зроблю ще одну. Людина так просить. Такий ввічливий, приємний чоловік.

Я йду. Він пояснює, куди саме, де стоїть термінал. Дуже добре орієнтується на місцевості, детально розповідає, що де знаходиться.

Я заходжу кудись — чесно, навіть не пам’ятаю вже, куди саме. Біля входу стоїть термінал.

Я вставляю туди сто гривень і поповнюю номер, який він диктує.

Гроші, звісно, йдуть на той номер.

І він каже:

— Ой, тут комісія десять гривень. Зайшла неповна сума. Нам треба рівно сто.

Я кажу:

— Ну, давайте я ще десять гривень внесу.

А він:

— Ні, потрібно одним платежем сто гривень.

Я починаю шукати гроші, пробую засунути дрібні — термінал не приймає.

І тоді я вношу ще сто гривень.

І він каже, що все одно не вистачає.

А тоді я вношу ще двісті гривень, бо купюри по сто в мене вже закінчилися.

І ось саме в цей момент, коли я вставляю ці двісті гривень, я починаю розуміти, що щось тут не так. Не повністю. Не чітко. Просто якесь усвідомлення починає підповзати.

І тут важлива деталь: у мене тоді з собою була досить велика сума грошей. І готівка була різна — купюри по п’ятсот гривень, по двісті, по сто.

І поки я стою і думаю, термінал просто з’їдає мої двісті гривень.

А людина на тому кінці телефону продовжує наполягати, щоб я внесла ще гроші. І я все ще ведусь.

Він дуже ввічливий, дуже переконливий, постійно все обіцяє:

— От-от за вами приїде машина, усе заберуть, гроші віддадуть.

І я продовжую в це вірити й дістаю ще одну купюру.

Але тут він знову починає тиснути. Я ще навіть не підтвердила платіж, а він уже каже:

— Скидайте ще гроші, скидайте ще.

І я дістаю п’ятсот гривень.

І тут раптом розумію: це вже для мене дуже великі гроші. Просто так я з ними розстатися не можу.

Напевно, саме це мене й зупинило.

Я дивлюся на ці гроші й кажу:

— У мене більше немає грошей.

Він відповідає:

— Як немає? Ви ж казали, що у вас є гроші.

Я повторюю:

— Більше в мене немає грошей.

— Добре, зараз за вами під’їдуть, усе віддадуть, заберуть.

А я дивлюся на ті двісті гривень, які вже внесла, але платіж ще не підтверджений, і не можу зрозуміти, як їх повернути назад.

Я йду до охоронця і прошу допомогти. Кажу, як скасувати цей платіж. І паралельно — досі ще не усвідомивши все до кінця — кажу щось на кшталт:

— Напевно, мене зараз розводять на гроші…

Але при цьому я все ще довіряю людині на іншому кінці слухавки.

Охоронець підходить до термінала, дивиться, дивиться… а потім просто натискає кнопку «оплатити» і йде.

Я стою, дивлюся на термінал, на охоронця… І мої гроші остаточно йдуть.

Але ж ми домовилися. До мене ж зараз мають під’їхати.

І ще хвилин десять він відповідає на дзвінки:

— Уже-уже, зараз під’їжджають.

І от я стою на Хрещатику з парфумами, з цукерками, мінус шістсот гривень, і чекаю, поки мене заберуть.

І якийсь час я в це ще вірю.

Потім телефон, з якого мені дзвонили, вимикається. Я більше не можу додзвонитися.

І я сумна їду додому в транспорті з парфумами і цукерками.