12 Помилки які варто визнати

Я точно пам'ятаю, що до очевидних фінансових труднощів моїх батьків моя мама вміла визнавати свої помилки навіть передо мною, і я пам'ятаю це відчуття, коли з тобою рахуються. Але було дуже давно, і так різко змінилось, що не могло не залишити на мені свій слід. Напевно, через те що моїй мамі довелось приймати важкі рішення і їх наслідки — щоб не збожеволіти — вона переконала себе, що завжди права; саме вдома, зі своїми близькими. І це продовжується навіть зараз. Але якщо не визнати свої помилки, то як ти можеш зробити висновки і запам'ятати цей досвід? Думаю, саме через цю нездатність моя мама постійно ходить по колу, і її життя не стає кращим. І як не дивно, це стосується майже всього — не тільки мого виховання. З недавніх прикладів: унаслідок шахрайських дій у неї з карточки зняли певну суму грошей. Коли я намагалась донести, що це сталось тому, що вона перейшла по невідомому посиланню і ввела дані своєї карточки, то вона просто заперечувала і наполягала на тому, що воно само так сталося. Я ні в якому разі не хотіла звинуватити її; просто хотіла, щоб вона запам'ятала, які дії не варто робити, щоб знову не потрапити в цю ситуацію. До речі, років 10 тому я сама стала жертвою шахрайства. Про це розповім у наступному розділі. Я розумію, що її поведінка зумовлена відчуттям сорому, але для мене було важливе її визнання своїх помилок стосовно мене. Звісно, цього не сталося, і я вже й не сподіваюсь. Але найгіршим було тотальне заперечення усіх фактів фразою: не було такого. По-перше, після цих слів ти починаєш дуже сильно сумніватися в собі, хоча у цих подій навіть є інші свідки. По-друге, тобі буквально забороняють відчувати ті емоції, які викликала така подія.

Я не можу сказати, що розуміла це завжди. Наприклад, коли моя донька була в першому класі і на групі продовженого дня не переходила на вулицю в зимове взуття, я переживала, що вона знову захворіє. Бо хворіла вона дуже часто, і я вдаралась на неї за це — і це жахливо. Так я періодично вдаралась на неї по попі, коли відчувала втрату контролю. Мені потрібно було працювати, а не зливати все на власну дитину. Я зрозуміла, що це перелом, коли десь років у 12 донька почала проявляти протест, і я буквально кинулась на неї, і намагалась витягти її пояс від халату. Бо розуміла, що рукою бити буду дуже сильно, але не могла зупинитись. І чоловік буквально відтягнув мене від дитини. Після цього до мене нарешті дійшло, що проблема на моїй стороні, і більше жодного разу її не вдарила. Не те щоб до цього такі зриви ставались часто — можливо, раз десять за все її дитинство — але й одного було достатньо, щоб донька це запам'ятала. І ось коли їй було вже 16 років, як вона сказала мені: «Ти мене била в дитинстві». І замість того щоб вибачитись, я сказала: «Та це було лише кілька разів». На що вона сказала: «Це було часто, і навіть її подруга пам'ятає, як я її била». Але я продовжувала заперечувати. Скажу відверто: усвідомлення своїх дій і їх наслідків прийшло до мене лише коли донці діагностували депресію, і то не одразу. І замість того щоб поговорити з нею, я вдалась в гіперопіку, що також не було нормою. І лише через роки — її і мої терапії — я змогла підійти до неї і вибачилась за ті помилки, які я усвідомила, і запитала: чи є ще щось, за що я маю вибачитись? І вона відповіла, що ні. І зараз я розумію: це не означало, що помилок більше не було, а означало, що мого визнання того, що я можу помилятися, було достатньо.