11 .Турбота, що калічить

Думаю, більшість з вас у дитинстві отримували за оцінки — у мене ж такого не було. Навпаки, мої батьки були до оцінок майже байдужі, бо за хороші все ж хвалили, і за це я їм дуже вдячна. Завдяки цьому я абсолютно точно ніколи не вважала себе тупою, та й до інших не була сувора в цьому питанні.

Пізніше, коли я згадала мамі про це і спитала, як так вийшло, бо певний час до брата вони були суворіші — без перегинів, але все ж були невеликі спонукання в молодших класах. Ми з братом жили в одній кімнаті, і пам'ятаю, як я вже лягала спати, а мама сиділа з ним над уроками — ні, не зі скандалами, просто свої уроки я не робила так пізно і зазвичай сама. Мама відповіла, що через проблеми зі здоров'ям вони не могли вимагати від мене більшого. Отже, в цьому розділі я розповім трохи про своє здоров'я і навчання.

Окуляри я почала носити в 9 місяців — насправді мені це важко уявити, бо в житті не бачила таких малих дітей в окулярах. До кінця невідомо, в чому причина, бо в мами були стрімкі пологи, і деякі лікарі пов'язували це з родовою травмою, але у мого батька і його брата теж дуже поганий зір, і це могло бути спадковим. Проте у мого брата зір 130%.

У два роки мені зробили операцію з виправлення косоокості. До речі, у мене є спогад, як мене маленьку тримали дві людини, а я дуже сильно видиралась, але їм таки вдалося зробити мені укол.

Через це останній мій садочок був спеціалізований саме на проблемах зору — насправді чудовий був садочок, є спогади і про нього, здебільшого приємні, але мене завжди забирали з нього останньою, і батьки часто запізнювались і це залишило негативний слід на мені.

Ще в садочку у мене почалась екзема і систематично, мінімум три рази на рік, — гострий отит. Пам'ятаю себе з забинтованими руками і в хустинці, бо розчісувала руки в кров, а паралельно лікувала чергове запалення вуха. Але тоді це мене сильно не бентежило, і це скоріше приємні спогади — такий спокій і впевненість. Я ще дуже довго не могла відчути щось подібне після санаторію. Доречі мої друзі з двору також пам'ятають мене вперше, як дівчинку яка весь час ходила в хустинці

Далі діагноз — сколіоз, санаторій, у якому я, до речі, отримувала базові навички з письма, лежачи у ліжку, тому каліграфія не моя сильна сторона. З приводу чого, завдяки оточуючим, у мене з'явився комплекс, з яким я й досі борюсь.

Після санаторію — нова школа, далі ще одна, інтернат для дітей, хворих на сколіоз. У школі, яку ми всі називали "горбатник", окрім звичних уроків, були ще процедури, і ті діти, які жили далеко від школи, мали там ночувати впродовж тижня. Для тих, хто знає Київ: на той момент я жила в кінці Троєщини, а школа знаходилась на вул. Білецькій — Куренівка. Туди я добиралась з двома пересадками, півтори години, бо прямих маршрутів тоді ще не було.

Я дуже не хотіла і боялась ночувати в школі, але мене особливо ніхто не питав, тому, напевно, вже тоді мій тривожний розлад дав уперше про себе знати. Крім постійного відчуття тривоги, з'явились проблеми зі шлунком. Мене нудило по дорозі в школу, дуже часто болів шлунок.

У середу був батьківський день, і мене забирали додому — я всіляко намагалась саботувати повернення до школи. Тоді, пам'ятаю, я почала боятись залишатися сама вдома — мені здавалось, що всі підуть і більше не повернуться, і я залишусь одна.

Через мою реакцію на стрес, як я вже зараз розумію, проблеми з ШКТ давали про себе знати все частіше, і до мого списку хвороб додалося і це. Мама водила мене по лікарях, я лягала в лікарні на обстеження, ковтала зонди і отримувала стандартні діагнози — лікарі просто ставили різні діагнози, які не потребували лікування і ніяк не вирішували проблему. Далі додалась вегетосудинна дистонія.

Про сколіоз, звісно, мама також не забувала. Хоч до уроків претензій не було, тортури відносно спини були знатні. Окрім постійних зауважень, батьки намагались силоміць звести мені лопатки, постійно нагадували, щоб я їх зводила самостійно. Думаю, через це я терпіти не можу взагалі, коли до мене торкаються без попередження — не те щоб це було боляче фізично, просто дратувало, бо це ставалось по кілька разів на день зовсім несподівано і коли займалась своїми справами.

До речі, якщо ви думаєте, що я прям була горбата, то ні — я просто сутулилась. При цьому це мене зовсім не турбувало і ніяк не впливало на моє життя, навпаки, я була досить гнучка і фізично активна.

Потім, коли сказали, що треба спати на жорсткому і без подушки — до речі, не знаю, хто саме це сказав — у мене забрали подушку, а на матрац поклали двері, а зверху простирадло. Спати на дверях без подушки було неможливо, і через деякий час мені все ж виділили маленьку подушку, а двері вже поклали під матрац.

До речі, для тих, хто ще вірить у таке лікування: вже давно доведено неефективність такого підходу і навіть шкоду. Бо якщо у вас дійсно сколіоз, то на першій стадії, як у мене, з ним взагалі не потрібно нічого робити, а якщо вже 3-4 — то там тільки хірургічне втручання. Так, масажі, ЛФК та гідропроцедури дійсно корисні, але вони не виправлять неправильний вигин хребта, а просто позитивно вплинуть на стан м'язів та на весь організм в цілому.

Також відомо, що проблеми з поставою напряму пов'язані зі зором — так тіло компенсує і шукає кращий ракурс. Це пояснило мені, чому сколіоз був тільки у мене, а у брата не було.

Це було ще не все. До речі, брат періодично теж страждав від такого лікування спини — чи то з солідарності, чи то ще з якихось причин, всі методи лікування спини автоматично застосовувались і на нього.

Ще один метод полягав у сидінні з палкою — нам дозволялось дивитись телевізор лише з нею. І телевізор, до речі, нам теж дуже сильно обмежували, тому більшість фільмів з дитинства я знаю з переказів моєї шкільної подруги. Батьки вигадували різні методи, щоб обмежити телевізор.

Коли батьки були вдома, нам дозволялось дивитись його лише з палкою і зовсім обмежений час, тому коли я приходила до друзів і в них працював телевізор, і вони могли самостійно обирати, що їм дивитись, ми відверто їм заздрили.