9. Тільки не кажіть бабусі

Дім моїх бабусі й дідуся знаходився від мого за 15 хвилин шляху — кілька зупинок і ще трохи пішки. І наша мама дуже часто відправляла нас з братом з дрібними дорученнями, особливо в канікули. Мені взагалі здавалось, що ми просто возили туди-сюди якісь речі, і це сильно дратувало, але вибору нам не давали.

Почали ми з братом їздити самостійно досить рано — мені 8, йому 10. Довгий час ми їздили разом, і бабуся вимагала, щоб ми поверталися додому довгим шляхом і не переходили дорогу — звісно, це нам не подобалось. Згодом, коли мені було вже майже 10, нам дозволили їздити окремо. Ми з братом домовлялись почергово — це трохи полегшило ситуацію. І згодом я стала їздити коротким шляхом.

І ось одного разу, коли я поверталась від бабусі на зупинку, щоб їхати додому, сталося ДТП. Для того щоб дійти до зупинки, я мала перейти дорогу по зебрі. Хочу зауважити, що це був початок літа, і дерева повністю розцвіли, а розмітка давно стерлась — і це був далеко не перший раз, коли я рухалась таким маршрутом.

Підійшовши до дороги, я побачила, що наближається червона машина, а за нею біла, і вирішила, що червону пропущу і перейду перед білою — мені здалося це логічним. Проте водій білої машини зовсім не очікував такого повороту подій. Він їхав десь 40 км/год, але цього вистачило для того, щоб моє маленьке тіло після зіткнення перелетіло через машину.

На диво, я встала майже не ушкоджена — тільки вухо було роздерте, напевно я на нього приземлилась, і прорвались джинси. Проте окуляри не розбились. Я не плакала, не панікувала. Коли до мене підбігли люди, я повторювала: "Тільки не кажіть бабусі".

Мене відвели в медпункт, який був поблизу, промили і перев'язали вухо, записали всі мої дані, і водій повіз мене додому. Водій був переляканий більше за мене — це була навіть не його машина, він працював водієм. Коли я прийшла додому, він все розказав моїй мамі — тато був у відрядженні. Залишив свої координати і пішов.

Але за півгодини я побачила, що він повертається, а за ним кілька поліцейських машин і чорний джип. З машин почали виходити поліцейські у формі та два чоловіки в чорних куртках — ми зразу зрозуміли, що це до нас. Вони всі прийшли до нас додому — було чоловік шість і водій. Виявилось, що люди в чорних куртках — це якісь керівники поліції, я вже не пам'ятаю. У мене брали покази, і моя мама вирішила не подавати заяву.

Потім водій кілька разів відвідував нас, привозив мені цукерки. І лише через багато років я зрозуміла, що ця ситуація могла зламати все його життя і моє також. Але якщо пригадати, то в той момент я не відчувала страху — лише провину. Я не боялась покарання, я боялась, що бабуся не витримає цієї інформації і в неї станеться серцевий напад.