7.За те це буде цікава історія

У цій історії я вже достатньо доросла, але досі не впевнена в собі. Це сталося, коли я вже отримала в своє розпорядження магазин парфумів. Спочатку це був інтернет-магазин, в якому працювали лише засновниця і я. Після великого стрибка долара в 2014 році справи сильно погіршились, і засновниця вирішила віддати його мені в керування за відсоток від продажів, а сама пішла в декрет.

Спочатку я знімала офіс і зранку приймала замовлення на день у день, в обід забирала замовлення на складі, а після — відправляла замовлення в інші міста і займалась доставками по Києву. А ввечері займалась наповненням сайту. Весь магазин був на мені. Можу сказати, що на початку мені допомагав чоловік засновниці — він був програмістом, і просування певний час було на ньому, але це тривало недовго, і згодом мені довелось навчитись усьому самій.

Я працювала майже без вихідних, сильно схудла і почала погано спати. Перед сном я думала, скільки ще я зможу так шарувати, і що робити, коли вже не зможу. В той час чоловіка скоротили на роботі, і на 4 місяці я була єдиним джерелом прибутку в нашій сім'ї.

Одного разу під час тренування я пошкодила ногу, але так як я мала працювати, я все одно бігала по доставках. В одну з доставок я зайшла в ліфт, щоб піднятися на 9 поверх — ліфт закрився і застряг. Я руками розсунула двері і побігла на 9 поверх, не зважаючи на біль у нозі. Коли нога боліла вже третій тиждень, я все ж звернулась до лікаря, і виявилось, що у мене втомлений перелом плюснової кістки.

Чому я, не зважаючи на все, продовжувала бігти по сходах? Все просто: якщо б замовлення зірвалось, я б залишилась з дорогими парфумами на руках, які б невідомо коли продались, а в них я вкладала майже останні гроші.

Ще один випадок, який мав мене насторожити, але я його проігнорувала, стався, коли я стояла біля складу і чекала, коли заберу своє замовлення. На вулиці почалось якесь заворушення, приїхала поліція, якийсь чоловік бігав і шукав свій пістолет. І я подумала: якщо почнуть стріляти і влучать мені в руку, я ще зможу відвезти замовлення, а якщо в ногу — це вже проблема. Я на повному серйозі думала, наскільки це може мене сповільнити.

Ну і завершу цей період кумедною історією для розрядки атмосфери. Це сталося на метро "Вокзальна" — ті, хто там бував, знають, який там буває натовп народу. Для проїзду в транспорті у мене була картка киянина, яку я отримала від держави, так як займалась опікою дідуся. Цю картку періодично треба оновлювати — для цього треба йти в банк, а відділення поблизу було зачинено на ремонт. Поки я чекала відкриття відділення, я взяла картку киянина моєї бабусі. Ці картки були з фотографіями, тому їх перевіряли у транспорті, і коли мене просили показати, я показувала свою, але прикладала бабусину.
Одного разу, коли я вже забрала парфуми і з великою коробкою в руках змогла дістати лише одну бабусину картку, пройшла турнікет, але дорогу мені заступили два перевіряючі і попросили показати картку. Я злякалась, що вони їх заберуть, а бабуся вже дуже старенька, і поновити її буде важко — просто вирішила втікти. З коробкою в руках, у великому потоці людей, які всі зупинялися перед ескалатором, я змогла зробити лише два кроки, як перевіряючі заступили мені дорогу і з насмішкою сказали: "Дівчино, ну, що ви починаєте?"

Я розуміла тупість свого вчинку, але коли бігла, якось змогла поміняти картку і віддала їм свою. Вони в нерозумінні витріщилися на мене і спитали, в чому прикол. Я могла зіграти дурочку, але чомусь вирішила сказати про картку бабусі, але додала: "Робіть що хочете, але я вам її не покажу".

Вони відвели мене до своєї начальниці і простягнули мою картку з моїм фото. Вона подивилась на мене, потім на хлопців — як на дебілів — і віддала мені картку і я пішла. 

Часто, коли я опинялась у якихось курйозних, а інколи і в страшних ситуаціях, в голові у мене завжди з'являлась думка: "За те це буде цікава історія".