5. Перша втеча від родини

Точно знаю, що мої історії не унікальні, і що є люди, які пережили у своєму житті такі страхи, що навіть не зрозуміють, про які такі травматичні події я пишу. Але навіть проживши одну й ту саму ситуацію, усі люди будуть відчувати різні почуття — вони можуть бути схожі, а можуть радикально відрізнятися. Тому вважаю злочинним знецінювати будь-який біль, чи то фізичний, чи то моральний.

Наступна історія не травмувала мене, але викликала шквал обурення у мого психолога. Насправді я навіть не пам'ятаю цього, бо мені тоді було близько двох років, а моєму брату — близько чотирьох. Наш дідусь гуляв з нами на дитячому майданчику. Це був один з звичайних радянських майданчиків, які, напевно, створювали спеціально, щоб уникнути перенаселення планети.

Серед різних дивних і часом доволі небезпечних елементів цього майданчика були бетонні бочки різної величини, по яких мали бігати діти. Так ось, мій брат під час ходьби по цих бочках впав — що для дитини його віку цілком нормально — і розбив голову, що нормальним вже не назвеш. І мій дідусь, здоровий чоловік, військовий 55-ти років, звісно ж схопив мого брата і побіг у найближчу поліклініку. Благо, вона була десь за 500 метрів від того майданчика, що я вважаю було дуже передбачливо.

Але одне але — він забув про 2-річну дитину, яка теж була з ним. І ось я залишилась на майданчику. Мабуть, через сильний інстинкт самозбереження, який почали в мене розвивати ще з народження, коли під час пологів мене впустили на підлогу, я прибилася до старших дітей. Вони зраділи живій іграшці, привели мене додому і почали просити батьків залишити мене у них. До речі, у цих людей, можливо, мені б було краще — звісно, я жартую.

Добрі люди відвели мене в міліцейський відділок, де я розповіла про те, що живу з мамою, татом і братом та бабусею з дідусем у великому домі. Адреси, звісно, я не знала. І через деякий час туди прибігли мої перелякані батьки — до речі, чомусь без дідуся.