3. Зламана лялька

Другу книгу я вирішила почати розповідями про декілька випадків зі свого дитинства, бо друзі, які читали мою книгу, сказали, що це обов'язково треба додати. Всі, хто мене знає добре і не дуже, знають, що я не люблю дітей — я одразу відверто всім про це кажу. Це не означає, що я їх ображаю чи ставлюся до них погано, навпаки, я добре вмію з ними поводитись, і нікому не дозволю їх ображати чи, недай Боже, знущатися, і це також відомо всім моїм знайомим. Вони дуже часто дивуються такому дисонансу.

Ті, хто чує про це вперше, зазвичай намагаються мене переконати, що я все ж таки люблю дітей, але даремно — я просто дуже добре вмію терпіти, особливо коли розумію навіщо. Тому я відкидаю роздратування і включаю холодний розрахунок, взаємодіючи з ними, бо бачу наслідки своїх невірних рішень наперед. Доречі, діти навпаки люблять мене, бо їм зі мною зрозуміло і передбачувано.

У моєму дитинстві був випадок, який сформував мою нелюбов до дітей. Думаю, подібні речі були в багатьох, і дехто може навіть зізнатися собі в тому, що діти не такі чудові, добрі, милі створіння, як показує їх суспільство. Але здебільшого люди просто брешуть собі, і прикидаючись, і цим самим наносять дітям забагато шкоди.

Ось коли мені було років десять, у мене була лялька «Сінді». Мої ровесниці дуже добре знають, як вона виглядала, для тих же, хто не знає, я розповім. Це була красива лялька, дуже схожа на «Барбі», але в неї згинались і руки, і ноги. У ногах були типу «пластикові кістки і суглоби», у руках всередині були металеві дроти, завдяки яким кінцівки згинались. Це була моя улюблена лялька — я робила їй зачіски, шила одяг і назвала Магдаленою.

Одного разу до нас у гості прийшла подруга мами з донькою, якій було 3-4 роки. До нас, доречі, часто приводили дітей, значно менших за нас з братом — типу мама погоджувалась з ними посидіти, але по факту тими дітьми мали займатись ми з братом.

Ось я пішла гуляти з подружками на вулицю і залишила свою ляльку на кріслі. Коли я повернулась, мамині гості вже пішли, і ляльки теж не було на місці. Я запитала маму, чи не бачила вона мою ляльку, на що вона сказала, що ні. Потім я довго шукала її і перепитувала, чи не давала мою ляльку тій дівчинці, що в нас була — вона наполягала, що ні. Я просила спитати у її мами, раптом моя просто не побачила, як дівчинка її взяла, але мама наполягала на своєму.

І ось коли пройшов майже місяць і я майже змирилась з тим, що ляльки немає, мама принесла мені її і зізналась, що лялька була там, де я і думала. Магдалена була в жахливому стані: руки були розірвані, з них стирчали дроти. Ноги також мали відкриті «переломи», з яких стирчали «кістки» — власне, так я і дізналась про внутрішню будову ляльки.

Звичайно, я не могла образитись на маму, проте могла образитись на маленьку дитину, яка вкрала і зламала мою улюблену іграшку. І ось тоді я зрозуміла, що не люблю дітей.

Через років п'ять я усвідомила, що за маленьку дитину несуть відповідальність дорослі, і вона не винна — що це цілком відповідальність моєї мами. Що вона як доросла не мала дозволяти брати мою річ, потім брехала мені, а насамкінець, коли я майже прийняла цю втрату, додатково травмувала мене зламаною іграшкою. У моїй пам'яті вона лишилась понівеченою, особливо пам'ятаю білий пластик, який стирчав з ніг.

А так як мене виховували, що мама завжди права, то я знаходила їй всілякі виправдання і просто приховувала свій біль. Тільки маючи вже дорослу дочку, я зрозуміла, наскільки це травмувало мене.

Мої історії не будуть хронологічно послідовними. Скоріше, я буду писати по мірі згадування — так, як спогади приходять самі, коли щось їх зачіпляє.