Сила підкоряється коханню

Сила підкоряється коханню

Пролог

- Теофілю, сину, познайомся з моєю майбутньою дружиною: тепер ця чарівна жінка - моя королева, володарка мого серця та мого тіла, бо без неї я навіть не можу дихати. Я наказав влаштувати завтра весілля, бо всі приготування для цієї події я продумав та розпорядився заздалегідь, як тільки зрозумів, що хочу зі своєю коханою прожити останні роки свого життя. - сивий чоловік із захоплення дивився на гарну жінку, яку тримав за руку. - А ось і її дочка Альбертина. Сподіваюсь, ви подружитеся та будете не лише зведеними братом й сестрою, а найкращими друзями.

- Я її вже ненавиджу, як і оцю... твою жінку. Ти обіцяв мені залишити престол, а замість цього приводиш у палаць цих двох, які вже й мріють, як мене позбавити мого місця! - обурився Теофіль та зі злістю подивився в очі Альбертини, в яких була лише ніжність та співчуття.

А тепер в цих очах застигла сльоза.

- Сину! Попроси пробачення у Альбертини! - наказав батько-король.

- Нізащо! - фиркнув Теофіль та вибіг зі зали.

1

- Я чекаю своєї черги на престол. Мене обурює весілля батька з новою жінкою, яка може претендувати на владу. Ця жінка привела у палац вісімнадцятирічну дочку на ім’я Альбертина зі синім довгим волоссям. Альбертина теж теоретично може конкурувати зі мною, якщо батько так вирішить. Я ж був єдиним нащадком старого короля! Мого батька. Ця дівчина, така солодка на вид, така добра, покладиста, - головна моя загроза. Бо своєю ніжністю та спокійним добрим характером вона подобається усім, у тому числі володарю цього світу. А я показую себе лише з поганих сторін. Магістре, що мені робити? - запитав Теофіль у чаклуна.

- Ти казав, що в неї синє довге волосся. - зауважив магістр.

- Так. Може якось звинуватити Альбертину у чаклунстві через неприродний колір її волосся?

- Можна. А ти, Теофілю, впевнений, що ця дівчина не фарбує своє волосся?

- Так. Батька сам розказував, що цей колір волосся Альбертина має з народження.

- Дивно, що досі ніхто не запідозрив цю дівчину та її мати у чаклунстві. У наш час і таке… - замислився магістр.

- Але ж ми підставимо докази? Щоб вже напевно вийшло звинуватити?

- Можна. А що ти хочеш ще зробити?

- Припугнути її. Але спочатку дізнаюся, що в неї на думці. Я знаю, як. Я за нею постежу трохи.

- Як знаєш, хлопче. Може залишиш цю дівчину у спокої, щоб не прогнівати батька?

- Ні.

Теофіль вийшов з кімнати магістра та направився до зали, проходячи крізь численні портрети пращурів.

Увійшов у величезну залу, дійшов до непомітного нічим кутка.

Молодий чоловік обернувся, запевнившись, що ніхто за ним не стежить.

Натиснув на смолоскип.

Стіна обернулася, відкриваючи таємний прохід.

Теофіль увійшов у таємний простір та зачинив за собою стіну, торкаючись такого самого смолоскип, але у цих таємних вузьких проходах.

2

- Боже, допоможи подружитися з Теофілем. Я не хочу, щоб він на мене злився. Я закохалася у нього з першого погляду. Він такий гарний, розумний, сильний та впевнений у собі. Боде, як прикро, що він мене ненавидить з першої нашої зустрічі. Боже, допоможи йому зрозуміти, що я нічого погано йому не бажаю, лише добра. Боже, - Альбертина заплакала, трохи заридала в півголосу, витираючи сльози, - Я навіть бось до нього підходити, бо Теофіль якось гнівно на мене реагує, постійно вибухаючи на мене. Допоможи мені, Боже, знайти з ним спільну мову.

Дівчина продовжила плакати, не помічаючи, що за нею стежать два ока з картини, яка висіла над її ліжком.

За цими очима у таємному коридорі стояв Теофіль та уважно слухав усе, що промовляла Альбертина, слідкуючи за кожним її рухом.

Дівчина закінчила свій монолог, свою молитьбу до Бога та почала роздягатися.

Чоловічі очі уважно дивилися, не пропускаючи нічого, жадібно пожираючи жіноче тіло, насолоджуючись на відстані ним, поки погляд не охоплював усе оголене тіло красуні зі синім довгим волоссям.

“- Вона мене кохає. Вона така гарна. Я через свою ненависть не помічав, яка вона красива.” - подумки промовив Теофіль, продовжуючи насолоджуватися приємними видами.

Альбертина перевдяглася та лягла спати, вимикаючи світло, накриваючи світлячків тканиною.

Теофіль довго ще вдивлявся в темряву, мацаючи ручку, яка відкриває таємні двері, на яких розміщена була ця картина з прозорими очима. Навіть трохи приоткрив ці двері, маленька щілина з’явилася у стіна, але ту же зачинив, бо цей шорох насторожив Альбертину.

Дівчина стягнула зі світлячків тканину, роздивляючись навкруги.

Запевнившись, що нічого не відбувається, лягла спати, залишивши світло у кімнаті.

Теофіль ще трохи подивився на Альбертину та пішов.

Одразу до магістра.