Повз його вікна щодня в один і той самий час проходила дівчина. Вранці та ввечері.
За нею можна було звіряти годинник. Вона завжди гуляла з маленьким, веселим і дуже грайливим песиком. Собачка бігала без повідця й про щось весело гавкала, а дівчина просто йшла поруч. Іноді вона роззиралася набіч, заглядала у вікна або залипала в телефоні. Це тривало щодня протягом ось уже другого тижня — відтоді, як Сашка виписали з лікарні.
Дівчина йому дуже подобалася. Вона була висока, струнка й світловолоса.
Але що він міг зробити, якщо ноги практично не слухалися? Навіть якби він спробував зробити кілька кроків, це було суворо заборонено — рухатися не можна, щоб нічого не порушити.
А дівчина все ходила й ходила повз його вікна. Вона була ніби з картинки: цікава, молода, гарненька. Постійно про щось теревенила зі своїм песиком, і спостерігати за ними було справжнім задоволенням.
Інші люди тут ходили рідко, та й транспорт майже не їздив. Будинок, де жив Сашко, стояв практично на відшибі, на тихій, спокійній і непомітній вуличці. Вона була настільки тихою, що авто проїжджали хіба що раз на годину, а то й рідше, адже дорога нікуди не вела — лише в глухий кут.
Навпроти його вікна пролягав тротуар, яким і гуляла дівчина з собачкою. Назад вона завжди поверталася протилежним боком вулиці. Там йшла дорога з одностороннім рухом, далі — вузький тротуар, а одразу за ним росли густі кущі, за якими ховався старий занедбаний парк.