Глава 1 Вогонь на руці

Уляна не любила бабусин дім.
Тут завжди було надто тихо — не спокійно, а тривожно. Родичі зібралися мовчазним колом, не дивилися їй у вічі, ніби вже знали щось, чого вона ще не розуміла. Бабуся сказала, що це «просто родинний обряд», і Уляна повірила. Хотіла вірити.
Мама сказала б, що це дурниці. Що ніяких відьом не існує.
Але мами тут не було.
Уляна стояла в колі, очі широко розкриті, серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей. Бабуся бурмотіла закляття, і кожне слово відлунювало у тілі дівчини, стискаючи горло. Уляна хотіла зробити крок назад, хотіла сказати, щоб усе це припинилося, але тіло не слухалося. Ніби її прикували до підлоги.

Вона чула тільки себе — тремтіння в пальцях і глухий стукіт у скронях.
Родичі завжди говорили, що вона дивна. Що в ній «щось не так». Що вона — відьма.
Уляна сміялася з цього. До цієї миті.
Бабуся раптом замовкла.
Тіло Уляни миттєво ослабло, коло ніби розсипалося, але світ поплив перед очима. Не кімната. Не ніч. Лише сліпуче світло, холод і відчуття, ніби її вирвали з власного тіла.
Вона зойкнула — і більше не відчула підлоги під ногами.
Уляна опинилася на вулиці.
Перший подих зимового повітря боляче вдарив у груди. Вона здригнулася, обхопила себе руками й озирнулася. Навколо — сніг, темні дерева, бліде денне світло.
День?
Але ж була ніч. І було літо. В її світі точно було літо.
— Це… неможливо… — прошепотіла вона.
І тоді прийшло тепло.

Праву руку пронизав вогонь — не пекучий, не нищівний, а дивно живий. Він розгорівся вздовж долоні й пальців, мов дихання. Уляна ошелешено дивилася на нього, обережно поворушила пальцями.
Вогонь слухався.
Страх і захоплення злилися в одне, і вона не знала, чого більше.
Раптом серед засніжених дерев з’явилася карета. Без коней, що здивувало Уляну. Темна, масивна, ніби з іншої епохи. Вона під’їхала ближче й зупинилася, важко скрипнувши колесами. Дверцята відчинилися, і назовні вийшла дівчина у сукні, що дивно поєднувала сучасний крій із відлунням XIX століття.
Її погляд був уважний і впевнений — надто впевнений.
— О, нарешті ми зустріли ту, якій Ганна передала силу! — вигукнула вона.
— Звідки ви знаєте мою бабусю? — Уляна насилу змусила голос звучати рівно.
— Вона жила в Кенлісті, але кудись зникла. Якщо сила дісталася тобі… — дівчина зробила паузу, — значить, Ганна померла.
Вона уважно подивилася на легкий одяг Уляни.
— А чому ти так легко одягнена?
— У моєму світі зараз літо… — тихо сказала Уляна. — Я не знаю, як сюди потрапила.
Незнайомка кивнула, ніби почула щось цілком очікуване. Вона махнула рукою — і вогонь на долоні Уляни згас, розтанув у повітрі, наче ніколи й не існував.
— Сідай у карету. Поїхали до мене.
Вона усміхнулася.
— Мене звуть Нікея. А тебе?
— Уляна.
Дівчина поспіхом сіла всередину, кутаючись від холоду. Серце ще шалено калатало, але десь глибоко з’явилося відчуття: назад уже не повернутися так просто.
Карета рушила.

І тільки тепер Уляна по-справжньому зрозуміла:
вона щойно втратила світ, у якому народилася —
і навіть не встигла з ним попрощатися.