Розділ 8

Батько осатанів. Його руки були міцно стиснуті в кулаки, здавалося, що ними він душить нашу волю. Цю лють я міг відчувати фізично: вона сковувала ноги, породжувала пульсуючий біль у скронях, здіймала дибки волосся на потилиці. Повітря в кімнаті зробилося густим і тягучим, груди здавило й кожен вдих приносив лише половину повітря. 

Мама скам’яніла і більше не намагалася вирватися на вулицю. Навіть Маріанна, що вже давно мала б кепкувати з матері, тепер стояла мовчки. Її руки ледь помітно тремтіли. Я вперше відчув на собі сили Єретика, раніше він використовував їх тільки на сестрі, коли та вчиняла якесь баламутство. Багато разів бачив, як вона блідне, стискається в німій агонії, чув, як дрібно цокотять її зуби від страху, але відчути це на собі зміг тільки тепер.

Ніхто не наважувався заговорити. Ми чекали, поки старий ворожбит трохи охолоне. Цього разу його гнів тривав неймовірно довго. Врешті, він наказав відвести маму до ліжка. 

Мати лежала і тихо стогнала, вигиналася, силкувалася чесати опіки. Батько майже заспокоївся, сів у крісло в кутку, час-від-часу кидав на неї вбивчі погляди. Єва тримала їй руки, щоб та не ятрила собі рани. Треба було щось, що могло б полегшити біль. Кров! 

Надворі вже розвиднілося, батько не міг вийти за дичиною. Терпіти сонце міг лише я.

—Я збігаю швиденько в село, поцуплю там курку, абощо.. — тихо сказав я.

—Сиди в хаті, — відрізав батько. — Ваша мати вже й так підняла галасу.

—Мене ніхто не побачить, клянуся. 

— На двір ні ногою. Це стосується всіх, — батько окинув нас грізним поглядом.

—Слухайся, — обережно додала Маріанна. — В її очах читалося чітке «не буди лихо».

—Але ж мама мучиться! — благав я.

—Сама винна, — холодно відповів Єретик. 

А я стояв, як прикований і усвідомлював жахливу річ — що не міг ослухатися батька, навіть зараз, коли виявився єдиним, хто міг заступитися за маму. 

Я картав себе за слабкість. Що ж робити? Що я можу для неї зробити? Де взяти якусь живність? Думки роїлися в голові й кожна здавалася безнадійною. Я й сам не помітив, як у хаосі спалахнула іскра. Вихід є. Хоч я і був упирем, але на відміну від інших, живим.

Кинувся до маминої скрині, перевернув там усе догори дригом, але зміг відшукати серед рушників і сорочок тріснуту дерев’яну миску і швецькі ножиці. Всі дивилися на мене мовчки. Коли я приставив лезо до руки, Єва тихо зойкнула. Крові націдити вийшло лише на кілька ковтків — ножиці були тупими, а мої рани загоювалися занадто швидко. 

Мама припала до миски, зробила жадібний ковток і відразу ж поперхнулася.

—Гірка, —скривилася.

Схоже, попри поганий смак, моя кров моментально втамувала біль, тож вона схопила миску обома руками і випила все до останньої краплі. Обпечена шкіра почала гоїтися. Нарешті вона змогла заснути. Цього поки вистачить, а завтра батько вполює якусь дичину і мама досхочу нап’ється цілющої крові. 

Я полегшено зітхнув, але це тривало недовго. Відчув крижаний погляд — Єретик свердлив мене очима. Я вперто вдавав, що не помічаю, бо тоді почалася б неприємна розмова. Очевидно ж, він здогадався, що я дізнався те, що не можна було — таємницю, яку він так старанно від мене приховував усі ці роки. 

—Сім’я не вдалася, — врешті сказав батько, підвівся й вийшов з кімнати.

Маріанна трохи почекала і теж втікла до своєї кімнати. Єва сиділа на краю ліжка біля мами. 

—Ти йди, я пильнуватиму, — мовив до неї.

Якби я тоді побув з мамою ще трохи, дочекався, коли вона ляже спати, то цього всього не відбулося б. Мені було соромно, почував себе винним. Єва ніби прочитала мої думки, підійшла і взяла мене за руку.

— Це не твоя провина. 

Вона подалася вперед, ніби хотіла обійняти. Я ступив їй на зустріч. Її рух був легким, наче пелюстка, що впала на воду. Вже наступної миті я відчув її губи. Забув, як дихати. Мої руки мимовільно піднялися, але зупинилися в повітрі. Я не знав, куди їх подіти, боявся все зіпсувати. Єва ж була рішучою. Вона пригорнулася сильніше, я відчував її тіло, мої руки нарешті відважилися ковзнути по її талії. Її вуста розімкнулися трохи ширше, вона поцілувала мене глибоко, настирливо. Я розгубився, але спрага в мені лише росла і я зрозумів, що цей поцілунок може завести далі. Не тут. Тільки не зараз.

Єва ніби прочитала мою тривогу. Вона відсторонилася, ще якусь мить вдивлялася в мої очі. Вуста, які я щойно цілував, розквітли ніжною, майже примарною посмішкою. 

—Приємних снів, —підморгнула мені і зникла за дверима.

Я сів на краю маминого ліжка, вона спала міцно, але не спокійно. Між її брів пролягла тривожна складка. Пильнував матір до самого вечора, але думками щоразу повертався до Єви. Там, у тиші, я ловив себе на соромітній думці, що хочу знову.