Розділ 7

Ми сиділи у світлиці разом зі всіма, час тягнувся невимовно довго. Маріанна не зводила з мене очей. Крутилася поряд, придивлялася, мружилася, ніби намагалася розгледіти і витягнути назовні той вихор почуттів, що бушував у моїй душі. 

—Чула, хтось украв твою вишиванку? Пощастило. А то б загинув дурною смертю, — реготнула вона.

Не знайшов, що відповісти, без вишиванки і справді було краще. Мене навіть не дратували її колючі зауваги. Я був у надто доброму гуморі.

Єва пішла перша. «Дочекайся поки всі полягають спати і йди до мене», — шепнула мені на вухо. Хоч її подих був крижаним, приємне тепло розлилося пекучим полум’ям по всьому моєму тілу. 

Я вдавав, що читаю, а насправді мої думки літали десь геть далеко. Єва була досвідченою. Набагато більш досвідченою, ніж мені б того хотілося, тож я боявся зганьбитися перед нею. Юнаки й дівчата мого віку ходили на вечорниці, грали у «притулу», я ж ніколи на них не був. Але Єва знає мене з дитинства. Певен, вона пробачить мою ненавченість і не буде потішатися.

Всі розійшлися по своїм кімнатам, лише мама сиділа над вишивкою. Вона звідкись роздобула чисту сорочку і намагалася прикрасити комірець узором. Я з відчаєм усвідомлював, що ця полотняна катівня призначалася мені. 

—Мамо, час лягати. Скоро перші півні. 

Та вона ніби мене не чула. Я підійшов і поклав їй руку на плече.

—Мамо, ви ще не лягаєте? — повторив.

—Ти йди, синку, я ще трошки, —пообіцяла вона. — Один рядочок лишився, треба доробити і покласти до скрині, щоб нитки вляглися.

Тоді ж у мою голову прокралася підла думка — що б ми з Євою не робили, мама не почує, не запідозрить, бо живе у своєму маленькому світі. 

Я побажав їй спокійного сну.

Декілька хвилин стояв коло Євиних дверей і слухав, може вже заснула? Схоже, надто довго наважувався, бо вона теж це помітила. Скреготнуло ліжко, почувся скрип старих мостин — Єва прямувала до дверей. Зараз вона відчинить і спитає, чому я топчуся на порозі, побачить, як я перетворююся із недоладного залицяльника на ще більш незграбного. Я вирішив її випередити й заніс руку аби постукати.

Приємну вранішню тишу розірвав пронизливий вереск. Я так і застиг з піднятою рукою. Потім зірвався з місця, помчав у світлицю, глянув у вікно — кричала Горпина. Наша хата стояла відлюдно біля самого лісу, а ця жінка зовсім не боялася, часто проходила повз, коли збиралася по гриби чи ягоди. Зараз селянка виглядала розгубленою й нажаханою. ЇЇ кошик валявся на траві, вона ж, мертвенно бліда, втупилася поглядом в одну точку й з осторогою відступала. Я не міг зрозуміти, що відбувається. Може дикий кабан? 

—Горпино, то що? Зайдеш таки у гості? —почувся мамин голос. 

Я повністю перехилився через дерев’яну раму і ледь не вивалився з вікна від несподіванки. Мати стояла на ганку під променями вранішнього сонця, вся червона, обпалена. Від її обличчя й рук підіймався легенький дим, де-не-де шкіра вже почорніла. Сама вона розуміла, що щось не так, але старалася не зважати, бо надто сильно хотіла побалакати з сусідкою.

—Ти ж часто тут ходиш. Ай! — мама чесала обпечену руку і криво всміхалася. — То зайшла б хоч разок у гості.

Горпина так і не наважилася підійти й забрати покинутого кошика, просто розвернулася, дременула назад у село.

—Куди ж ти? — зойкнула мама і кинулася за нею.

Жінка заверещала.

—Лови матір! — прогриміло у мене з-за спини.

Я майнув через вікно у двір. Мама не встигла добігти до воріт. Я підняв її на руки й миттєво проскочив назад у хату.