Розділ 6

Коли прокинувся, я не відразу помітив у своїй кімнаті зміни. Хотів одягнутися, та не знайшов вишиванки — на її місці лежали нові книжки. У першій же прочитав те, що шукав із самого дитинства: нас, упирів, було багато видів. Якісь пили кров чи витягували життєву силу з людей, якісь просто крали молоко у корів, якісь були мертвими, а якісь — живими. Живі упирі! Це перевернуло мій світ. 

«Упирем може народитися перша дитина в родині, таких вважають «добрими». Це трапляється надзвичайно рідко. Така дитина до семи років не говорить, але здатна викривати відьом, розвіювати чари і боротися з нечистю. Добре, коли в селі є живий упир, він захищає людей від мертвих, знається на всьому потаємному. Має міцну статуру и нелюдську силу, бо мусить на собі носити упирів мертвих, які опівночі вилазять із могил і всідаються на хрестах. Часто живих упирів признавали у козаках і воєводах, відставних солдатах, чумаках». 

Я читав і не міг зупинитися. Виходить, мене не загризли ніякі вовки. Я був і залишаюся живим. Невже це означає, що я — не просто випадковий камінь, кинутий Творцем? Що я потрібний і можу нести користь людям?

Я відчув таке полегшення і піднесення, що схопив книжку й вибіг з кімнати, геть забувши про сорочку. Зупинився біля дверей Маріанни. Ні. Їх точно принесла не вона! На горищі не могло бути ніяких книжок, чому б їм там опинитися? Вона сказала так, щоб заманити мене і познущатися. Напевне, це Єва принесла. Вчора повернулася раніше і почула нашу сварку. Отже, і мою вишиванку забрала теж вона. Може не хотіла, щоб я себе ранив. Від цих думок всередині розливалося щемливе тепло. Я побіг до Єви.

Єва оглянула мене з голови до ніг: розпатланого, без сорочки і з книжкою в руках. 

— Єво, це ж ти принесла мені нові книжки? —нетерпляче випалив я.

— А що? —розгублено спитала вона.

—Дякую тобі! Величезне спасибі! Ти навіть не уявляєш.. — я говорив занадто голосно, майже кричав. — Ні, все-таки уявляєш. Напевне, ти з самого початку знала, що я живий упир..

Єва взяла мене за руку, втягнула до кімнати і зачинила двері, сама ж відійшла подалі — до вікна. Я мовчки дивився на неї, стараючись набрати в легені повітря і впорядкувати свій бурхливий потік слів. Щось було не так. Єва дивилася на мене з осторогою. Вона боялася! Я ж увірвався, як навіжений, ніби був не в собі. Ще й тепер, коли знаю, що народжений вбивати таких, як вона, упирів. Ця думка змусила мене вперше поглянути на Єву очима хижака. Якою ж тендітною, крихкою вона була.

—Ні, Єво.. —виправдовувався я. —Я б ніколи, ти ж знаєш, ніколи тебе не скривдив!

Мене розривали почуття і емоції. Її, схоже, також. Я намагався заспокоїтися, втихомирити серце й дихання.

—В кінці кінців, колись ти обов’язково дізнався б, —посміхнулася Єва. —Але, прошу тебе, поки не кажи батькам.

—Чому? —розгубився я.

І відразу ж здогадався — бо став достатньо сильним, щоб перебити всю свою сім’ю.

Вона підійшла, взяла мене за руку і всадила на ліжко.

—Бо ми припинимо бути подобою родини, яку з нас так старається зробити Єретик. Ти ж знаєш, він не терпить, коли щось виходить з-під контролю.

Я глянув на неї з недовірою, бо чекав зовсім не такої відповіді.

—Маріанна й так вносить у його порядок немало хаосу, не вистачало ще й тобі від рук відбитися, слухняний сину, — підморгнула Єва. Вона підсунулася надто близько. Провела тонким пальцем по моїй шиї, саме у тому місці, де вже рубцювалися рани від вишитого комірця.

— Слу. Хня. Ний, — повторила по складам і від кожного її видиху мене обпалювало хвилями жару.

Раптом двері до кімнати розчинилися. Я інстинктивно сіпнувся й підскочив з ліжка.

—Он ви де, — зазирнула мама, — всі вже зібралися, а я гукаю вас..

Вона не договорила, в моменті її очі розширилися.

—Синку! — спантеличено вигукнула. ЇЇ погляд зробився підозрілим. Моя серце впало у п’яти. Чомусь не хотів, щоб вона знала про нас із Євою. Зависла тиша, ніби мама вагалася, чи слід питати те, що її стурбувало.

—А де твоя вишиванка? — нарешті випалила вона.

Я видихнув. Але, питання все ж збило мене з пантелику. Від виру емоцій забув, що стояв в самих тільки штанах.

—Хтось украв, — чесно відповів я, стараючись не дивитися на Єву, щоб випадково її не видати.

—Лишенько! — мама прикрила рукою вуста. — Хто ж це міг?

ЇЇ щире потрясіння додало мені впевненості. Було зрозуміло, що крім своїх вишиванок і рушників, вона нікого й нічого не бачила. Або ж не хотіла бачити.

—Ти занадто майстерно її вишила, Орисю, — вступилася Єва, — от хтось і позаздрив.

Мама, водночас нещасна від втрати й щаслива від похвали, дозволила Єві взяти себе під руку і провести у світлицю.